Війна прийшла в Піски 18 липня 2014 року о сьомій годині ранку
Сім’я Носко однією з останніх покинула селище Піски, яке практично безперервно обстрілюють вже півтора року. До війни тут налічувалося п’ять тисяч мешканців, зараз залишилося шістнадцять осіб. Про те, як виживають люди в охопленому війною селищі, розповіли «Факти».
До війни Піски були елітним передмістям Донецька, де любили селитися бізнесмени та викладачі вишів. Колись гарне і доглянуте, а тепер повністю зруйнований селище стало одним із символів війни на Донбасі. Це одна з найгарячіших точок на мапі бойових дій. Вже дев’ятнадцять місяців тут практично безперервно тривають обстріли.
Подружжя Носко все життя прожило в Пісках і не хотіло покидати рідні місця, незважаючи на початок обстрілів. Першою не витримала Тетяна Петрівна: вона виїхала на мирну територію влітку минулого року. Її 67-річний чоловік Анатолій Миколайович залишився охороняти будинок. Чоловіка евакуювали із селища перед Новим роком. Тоді охороняти було вже нічого: в оселю подружжя Носко влучили відразу шість мін, перетворивши будинок на руїни.
– Війна прийшла в Піски 18 липня 2014 року о сьомій годині ранку, – розповідає 63-річна Тетяна Носко. – Я якраз пішла до сусідки за парним молоком для внучки, і тут почався обстріл. Це такий жах, що словами не передати. Я кинулася додому. Прибігла, віддихалась, дивлюся – а в мене поділ сарафана мокрий. Поки бігла, від страху впісялася й навіть не відчула цього… Потім дізналася, що один снаряд зруйнував будинок круглої сироти, а другий – будинок матері-одиночки. Ніби спеціально вибрали найбідніших і найбільш незахищених жителів Пісок. Як та дівчинка-сирота плакала! Аж присідала, бідна.
Я не знаю, хто має рацію, а хто винен. Але знаю одне: там, де війна, лише горе і смерть. А витримати це не кожному до снаги. Скільки було випадків, коли наших, пісківських, евакуювали на мирну територію, а вони там майже відразу ж вмирали від інфаркту. Люди тут такого надивилися, що далі жити з цим просто не змогли. Чим тільки в нас не стріляли! І «Градами», і мінометами, і фосфорними бомбами…
– У вас три дочки й четверо онуків. Вони першими виїхали з Пісків?
– Щойно почали обстрілювати Донецький аеропорт, мої діти зрозуміли, що треба тікати. Спочатку вивезли внучат на море, а звідти на мирну територію. Наймолодша внучка Камілла дуже боялася вибухів. Їй тоді було рік і десять місяців, і ручка ліва в гіпсі. Тільки бахне десь, вона біжить до кімнати, падає обличчям у подушку і кричить: «Бабо, боюся, боюся!» «Не бійся, доця, – кажу їй. – Це дядько молотком стукає». А внучка мотає головою й піднімає вгору вказівний пальчик здорової руки: «Ні, бабо. То стріляють». Загалом, діти поїхали, а ми з чоловіком залишилися. Тоді всі думали, що війна скоро закінчиться, і будемо жити, як раніше.
Якби знали, що нас чекає, то тікали б відразу, світ за очі. А потім було вже пізно. Транспорт до Пісків не ходив, приватники, які вивозили людей на своїх машинах, брали шалені гроші. Війна показала, хто чим дихає. Одна частина жителів Пісків підтримувала українську армію й носила на блокпости картоплю й домашню консервацію, а друга частина була за «ДНР» і, відповідно, тягала продукти на інший кінець селища. І тут почалося: давай одні й інші складати списки тих, хто підгодовує «свою армію», і передавати їх військовим. А якщо в когось був зуб на сусіда, він умисно вносив людину у «ворожий список». І спробуй потім доведи, що ти не допомагав «ДНР»! Я таких донощиків називала «редисками». Але були й інші приклади. Коли стало зрозуміло, що війна надовго, ті, хто виїхав на мирну територію, телефонували сусідам: «Ламайте замок у моєму підвалі й беріть усе, що там є». Жителі багатоповерхівок об’єднувалися, разом варили борщі й каші на багатті, а потім розносили їжу немічним старикам.
Забула сказати: перед тим як у Піски зайшли українські війська, снаряди зруйнували в селищі електролінії. За тиждень обстріляли газо- і водопровід. І ми почали жити, як у кам’яному віці. Магазини закрилися, харчувалися тим, що росло в городах. Бувало, наберу в саду груш, прийду до військових і прошу їх: «Привезіть нам хлібця!» Вони мене жаліли, ділилися своїми запасами. Якось прийшла до сусідки, даю їй солдатську хлібину: «Галко, такий подарунок тобі ще ніхто не дарував». Сусідка аж розплакалася… Потім почали привозити гуманітарну допомогу, і стало легше.
– Хіба на одній «гуманітарці» можна вижити?
– Коли постійно стріляють і думаєш, щоб не вбило, апетиту немає зовсім. Тарілка каші вранці, шматок хліба із солоним огірком ввечері – і вистачало.
– Як зимували без світла, тепла і води?
– У підвалах ставили «буржуйки», запалювали свічки, куталися в ковдри. З дев’ятої до одинадцятої години ранку обстріли припинялися. У цей час люди бігали з порожніми баклажками до криниць або заряджали мобільні телефони. У кількох людей у селищі були електрогенератори. Ми у складчину купували бензин (він був на вагу золота!) і записувалися в чергу на підзарядку мобільних. Телефонували тільки рідним, говорили швидко: «Живі, все нормально» – берегли енергію для дзвінка «на крайній випадок».
– Коли ви зрозуміли, що більше не можете залишатися в Пісках?
– У серпні минулого року я сказала чоловікові: «Більше так не витримаю». Він кивнув: «Ти йди, рятуйся, а я залишуся будинок вартувати». Я взяла сумочку, поклала в неї халат, помолилася і – у дорогу. Дійшла до лісопосадки, а там табличка «Міни». Але я все розтяжки бачила й акуратно їх переступила. Дійшла до «колишнього» кладовища, зупинилася і вголос звернулася до похованої там свекрухи: «Бабо Катю, бережи свого сина, а мого чоловіка…».
Покійна свекруха мене, видно, почула: Толя вижив лише дивом. Коли в наш будинок залетіла шість мін, чоловік сидів на кухні із сусідом. Той зайшов, щоб разом поснідати. «Так бахнуло, що мене кинуло на підлогу, а сусід відлетів аж в іншу кімнату, – розповідав мені потім Толя. – Тут ще раз гепнуло, і мені до ніг прилетів телевізор. Ми із сусідом вискочили з хати, і давай бігти, а снаряди лягали зовсім поруч… Я сховався в туалеті на вулиці, там і переночував у футболці й домашніх тапочках. Потім, коли затихло, повертаюся до нашого дому, а його… немає. Тільки купа уламків димить».
Розповім усе ж, як я пішки з Пісків вибиралася. Всю дорогу плакала й голосила: «Куди я йду? Чоловіка-інваліда вдома залишила, сама теж інвалід… Господи, помилуй нас!» Так у сльозах добрела до селища Октябрське на околиці Донецька. Дивлюся, у вікнах будинків світло горить. Підійшла до кіоску, щоб купити води, а там написано «Морозиво». Я розплакалася: ми стільки часу прожили без світла, тепла і хліба, а тут морозивом торгують… Продавщиця запитує: «Жінко, що ви хотіли?» «Морозиво. Я його більше року не їла». З Донецька дісталася до Слов’янська, а звідти – до доньки в Райгородок (це селище біля Слов’янська, там багато переселенців).
Дізнавшись, що наш будинок розбомбили, я найняла машину й поїхала в Піски. Коли побачила чоловіка, втратила дар мови. Ми не бачилися чотири місяці, і за цей час він постарів років на двадцять. Голова повністю сива, обличчя порізали глибокі зморшки, згорбився, ногами човгає, оглух від вибухів… «Толю, що з тобою війна зробила? – заплакала. – Залишила красеня, а забираю старого…» А брудний який був! Привезла в Райгородок і насилу його відмила. Ноги навіть замочували. Чоловік адже, вважай, більше року не мився.
Зараз ми з Толею знімаємо кімнатку за триста гривень на місяць (це ще дешево) плюс комунальні. Добрі люди дали нам газовий балон і стареньку «буржуйку». Загалом, поки Бог милує. Спочатку, поки не переоформили пенсії, виживали за рахунок гуманітарних наборів Штабу Ахметова. Якось прийшла отримувати продукти, питаю волонтера: «Синку, ти не чув, у Пісках люди ще залишилися?» «Залишилися, – каже. – Шістнадцять людей».
Волонтери штабу точно знають, скільки мирних жителів проживає в населених пунктах «сірої зони» й у віддалених селищах на непідконтрольній Україні території Донбасу. З травня 2015 року туди регулярно приїжджають мобільні бригади Штабу Ахметова, щоб роздати людям продуктові набори. Найчастіше волонтерам доводиться працювати під обстрілами, тому вони носять бронежилети.
– В «сірій зоні» зовсім інше життя й енергетика, – каже координатор мобільних волонтерів Юлія Малахова. – Там важко дихати, люди морально пригнічені. У їхніх очах немає страху, тільки байдужість і порожнеча. Дітей у «сірій зоні» мало, і дивляться вони насторожено, як вовченята. Батьки ходять за дітьми по п’ятах. Жителі в «сірій зоні» зазвичай пересуваються поза домом цілими сім’ями (навіть у магазин по хліб). Адже вони не знають, що може трапитися наступної хвилини. А так, якщо «раптом що», будуть усі разом.
Найбільш напружені виїзди – у Піски, Новотроїцьке й Новолуганське. Безліч блокпостів, перевірки… Кожен приїзд мобільної бригади – це знайомство з людьми, їхніми долями. Пам’ятаю, прийшла 80-річна самотня старенька – худенька, як тростиночка. Вранці отримала набір, а ввечері принесла нам свіжоспечені пиріжки. Плакала, просила не ображати її відмовою і прийняти частування. Ще запам’яталася матуся з немовлям. «Давайте побуду з малим, – запропонувала я. – А ви тим часом пройдете реєстрацію, отримаєте продуктовий набір, покладіть його в дитячу коляску». Але жінка ще міцніше притиснула до себе дитя: «Я завжди тримаю дитину на відстані витягнутої руки. Вибачте».
В очах цих людей стільки болю! Майже кожен просить: «Ви передайте ТАМ, що ми ще існуємо». Вечорами, до кінця видавання, мешканці «сірої зони» стають більш відкритими: «Спасибі Рінату Ахметову за допомогу, за те, що він пам’ятає про земляків. Приїздіть ще. Ми вас чекаємо!» І всі говорять, що дуже сподіваються на мир.
– Ночами лежу без сну і згадую довоєнні Піски, – зітхає Тетяна Носко. – Ставок і два мости через нього, церква, зелені вулиці… Як водила дітей, а потім онуків до школи, як удвох із чоловіком будували будинок, як садила свій сад. Якби ви бачили, які в мене квіти! Троянди, крокуси, петунії, первоцвіти… Може, вони дочекаються мене. Приїду й перецілую кожну цибулину. Нещодавно сказала приятельці, що щойно закінчиться війна, ми з чоловіком повернемося в Піски. «Та куди ж ви поїдете? – ахнула приятелька. – Все розбомблено, там жити неможливо». «Ти не розумієш, – кажу їй. – Прийду на рідну вулицю, постелю на землі газету, сяду на неї, і все – я вдома, на своїй території».
Буває, п’ємо з чоловіком чай і починаємо, як я це називаю, ворушити минуле: «Пам’ятаєш, який у нас був мідний таз? Варення в ньому варили. Піч і бойлер зовсім нові, тільки купили… А скільки потім моїх суконь у шафі згоріло!.. Та й Бог із ними. Головне, що ми з тобою живі залишилися». Я зараз хочу тільки одного: щоб війна закінчилася й щоб люди більше не гинули. Будинок можна відбудувати, поле – засіяти заново, а людину не воскресити.
