Як знайти дитину на усиновлення та забрати із інтернатного закладу. Усиновителька Тетяна Волкоморова поділалася своїм алгоритмом дій

Програма «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» постійно знайомиться з новими батьками-усиновителями, які на наше прохання розповідають свою історію усиновлення. Так, нещодавно ми поспілкувалися з усиновителькою Тетяною Волкоморовою із с. Нова Долина Одеської області та дізналися, як їй вдалося забрати дитину з дитячого закладу в Одесі.

Прийняття рішення – всією родиною

«Зараз я розумію, що нюансів при усиновленні дуже багато і кожна родина стикається з різними рівнями складнощів, – каже Тетяна. – У нас весь процес зайняв два роки (через карантин), але жодного дня ми не пожалкували і не відмовилися від бажання усиновити». Тетяна розповіла свою історію: «Ми з чоловіком прожили 10 років, а діточок не було. Що не робили, нічого не допомогло, а сім’я без дитини – це не зовсім сім’я. Я стала замислюватися, поговорила зі своєю мамою. Вона перша мене підтримала і підтримує більше за всіх сьогодні, за що я їй дуже вдячна. Рішення взяти дитину ми прийняли разом, на великій сімейній нараді. Саме там остаточне рішення було прийняте, а наступного тижня ми почали збирати документи. Це був травень 2019 року.

Збір документів

Спочатку ми поїхали до районної служби, всі документи оформили, нам їх підшили та порадили поїхати в обласну службу, бо там більше шансів знайти дитину, яку ми хочемо (хотіли хлопчика до 3 років). Фахівець Одеської обласної служби перевірив документи і половину попросив переробити. На переоформлення ми витратили пів року. Коли документи були вже оформлені правильно, виявилося, що треба проходити обов’язкові курси.

Очікування курсів

Нас записали на курси в нашому районі. Але, гадаю, якщо б я не поїхала в обласну службу й не озвучила своє питання, ми б і досі чекали. В обласній службі нас поставили на чергу, але почався карантин, і ми з березня по жовтень 2020 року просто чекали. Згідно з постановою 475 через карантинні умови нас поставили на облік і без курсів, але від того не полегшало, бо карантин був скрізь. Ми просто стали в чергу і були десь 60-ті. Так ми дізналися, що усиновителі теж стоять у черзі.

Курси

Нарешті, у жовтні обласна служба запросила нас на курси. Ми з чоловіком їх відвідали і не пожалкували! І досі їх згадуємо при спілкуванні з дитиною. Дуже раджу їх пройти всім. Нам повезло зі спікерами! Дві молоді жіночки дуже цікаво й дотепно нам усе розповіли. Ми не писали ніяких конспектів, був виключно інтерактив. Крім того, ми подружилися з сім’ями. У нас є група у вайбері, ми підтримуємо зв'язок і знаємо, в кого і як справи.

Перше відвідування дитини

Ще коли ми проходили курси, нам запропонували хлопчика. На онлайн-знайомстві ми його побачили, поспілкувалися з лікарем і відмовилися. У нього був ДЦП, і ми, чесно кажучи, боялися, що не впораємося. Після відмови у жовтні ми ще майже пів року чекали дзвінка. Самі вже нікуди не телефонували. А в травні 2021 року нам все ж таки зателефонувала фахівець обласної служби, надіслала нам анкету трирічного хлопчика і порадила познайомитися.

У закладі

Ми написали заяву про знайомство. У закладі все спочатку було дуже добре. Нас зустріли фахівець у справах дітей, юрист та лікар закладу. Директорка з нами дуже люб’язно поспілкувалася, потім поговорили з іншими фахівцями. Спочатку побачення були тільки під наглядом їхніх фахівців, але згодом до нас звикли, навіть давали можливість поспілкуватися та погратися з хлопчиком без супроводу.

Поведінка дитини на побаченні

Перша зустріч була в присутності вихователів, яких синок знав, то ж проблем не було, він активно з нами грався. А ось коли ми залишалися з ним самі, то він спочатку просився назад у свою групу, яка гуляла на вулиці. Доводилося відволікали його цукерками, іграшками. Але він швидко до нас звик. Останні рази вже називав нас «мама і тато», хизувався перед своїми друзями: «Це мої батьки!»

Досудова біганина

Після рішення забрати сина додому почалася досудова біганина. Ось про що згадувати й досі немає бажання. Щодня ми кудись їздили – то в міську службу, то в обласну, то в суд, то ще кудись. Чекали суду, щонеділі їздили до дитини, щоб він звикав до нас.

Зрештою, коли ми все вирішили і суд пройшов, – дитячий заклад чомусь почав зупиняти процес. Їм постійно чогось не вистачало, від’їзд дитини переносили на інший термін. А коли вони почали вимагати від нас спочатку оформити нове свідоцтво народження дитини (хоча це робиться вже після того, як дитину забирають додому), ми впали у відчай. Я стала телефонувати фахівцям області й міста Одеси. Вирішити нашу проблему допомогла міська служба у справах дітей, до якої ця дитина належить, за що ми їй щиро дякуємо!

Нарешті! У понеділок ми забрали дитину додому!!!»