«Я побачила «Донбас Арену» і не могла стримати сліз»: інтерв'ю з легендарним «голосом» стадіону
Золотий голос спортивної України та Донбасу – так називають диктора Наталю Толшину. Її серце – назавжди з Донецьком. «Сегодня» дізналася, як вона пророкувала перемоги «гірникам» і чому кричала в мікрофон під час матчів.
- Ціла епоха в історії футбольного клубу «Шахтар» пройшла під звуки вашого голосу – майже 30 років. Вболівальники чули його і з трибун стадіону «Шахтар», і спортивного регіонального комплексу «Олімпійський», і на «Донбас Арені» в Донецьку. Можна сказати, ви пов'язані з цим містом нерозривною ниткою?
- Так, Донецьк для мене став містом, де була реалізована моя мрія. Я родом з Маріуполя, з дитинства мріяла стати диктором. Тому в Донецьку збулося моє головне бажання. Це не просто моя професія, це моє життя, а «Донбас Арена» – це і радісна мрія, і найголовніша печаль в житті.
- Дивно чути про те, що «Донбас Арена» стала причиною печалі...
- Я вам розповім. Коли у 2009 році йшов відбір учасників церемонії відкриття стадіону «Донбас Арена», я дуже хотіла туди потрапити. Або просто провести хоча б один матч на цьому прекрасному стадіоні. Але до відбору я не потрапила. Я почувалась жахливо. І кастинг був закінчений, наступного дня вже повинні були початися репетиції. Напередодні о другій годині ночі у мене лунає телефонний дзвінок, і мене просять о десятій годині ранку прибути на репетицію відкриття. Як потім розповіли, на відбір прийшов Рінат Леонідович Ахметов і сильно здивувався, чому немає Толшиної. Відразу ж організатори переграли всю концепцію – і на відкритті «Донбас Арени» я працювала ведучою за кадром: представляла учасників, зачитувала історичні довідки та інше. Я відчувала величезне щастя і навіть ейфорію!
Надалі вся моя робота на «Донбас Арені» проходила з цим почуттям. Я чула гул стадіону, бачила тріумфування і радісні очі вболівальників – все це супроводжувало мене щоматчу. А тепер уявіть: у 2015 році, коли вже була війна в Донецьку, я зайшла на «Донбас Арену» і побачила порожню мовчазну чашу стадіону, знекровлену, позбавлену життя. Не змогла стриматися, розплакалася прямо там. Постійно думала: «Ну чому так сталося?» Трохи пізніше я вела ефір на радіо, і після нього на радіостанцію телефонували слухачі й питали: «Пані Наталю, ви не захворіли? У вас такий дивний голос...» А я все ще переживала за «Донбас Арену».
- Можна сказати, ви жили цим стадіоном?
- Звісно! На цьому полі завжди особлива атмосфера. Кожен матч мав своє емоційне забарвлення, кожен гол – свою історію. З нашою командою я була на стадіонах у багатьох містах світу, але такого напруження пристрастей, як тут, ніде не бачила. Атмосферу та дух цього стадіону неможливо описати словами. Сьогодні не можу без сліз згадувати час, коли по дорозі на роботу, перед матчем, уболівальники завжди запитували у мене: «Ну що, як наші зіграють? Ми сьогодні переможемо?» Було так приємно, що мене вважають експертом. Я завжди відповідала: «Звичайно, перемога буде за нами!» Так, мене впізнають на вулицях уболівальники, недавно підійшли до мене та розповіли, що дуже багато донеччан досі їздять на матчі ФК «Шахтар» по всій Україні. Так-так, через всі блокпости, черги, перевірки документів. Щиро віддані команді фанати.
- А ще були якісь яскраві моменти за період вашої дикторської кар'єри?
- Їх було дуже багато, все і не згадати. Одного разу колега включив футбольний марш ще під час гри, а музика мала звучати тільки після свистка судді. Ось це був номер! Футболісти ще грають додатковий час, а над стадіоном гримить фінальний марш. Найчастіше труднощі виникали під час матчів, що проходили в межах європейського футболу, коли я не знала, як правильно поставити наголос у прізвищі футболіста. Ще пам'ятаю випадок, коли ввімкнула мікрофон – і цієї миті почалася гостра атака біля воріт нашої команди. Я не стрималася і як закричала!
- Коли на «Арені» розгорнули Гуманітарний штаб, як ви до цього поставилися?
- Коли я прийшла на колишній підземний паркінг, де розвантажувалися вантажівки Гумштабу і де працювали сотні волонтерів, то була здивована масштабом того, що відбувається. Думки були різні, від «о Боже, це ж стадіон європейського рівня!» до «зараз це допомога людям, без якої їм не вижити!". Я бачила, як волонтери формують продуктові набори для тисяч нужденних, і розуміла, як це важливо і з якою надією цієї допомоги чекають мирні жителі. Як і тисячі інших, я теж отримувала продуктову допомогу Гумштабу та медикаменти для хворого чоловіка. Знаю, що Гумштаб видав 12 мільйонів продуктових наборів жителям Донбасу. І я вірю, що до Донецька повернеться мир, а разом з ним перемоги наших «гірників», які я обов'язково зможу озвучити.
