«Волонтери Донбасу». Директор Українського форуму благодійників — про Форум волонтерів у Святогірську на «УП. Жизнь»

Пропонуємо вашій увазі статтю Анни Гулевської-Черниш, опубліковану на сайті «Українська правда. Життя». Анна Гулевська-Черниш — директор Українського форуму благодійників, організації, яка багато років уже є партнером Фонду Ріната Ахметова. Український форум благодійників узяв участь у Форумі волонтерів «Взаємодія без кордонів», який відбувся за сприяння Фонду та його Гуманітарного штабу «Допоможемо» на вихідних 11–12 жовтня 2014 р. у Святогірську Донецької області.

Свої враження про цей масштабний з’їзд Анна Гулевська-Черниш описала у статті для авторитетного інтернет-видання.

 

У них не беруть інтерв’ю центральні інтернет-видання та телеканали. Про них не пишуть статті, а в багатьох немає своїх сторінок у фейсбуці.

Але їх сотні в усьому Донбасу, у чиє життя шість місяців тому увійшли два нові слова: «війна» й «волонтер».

Це люди, які не змогли залишитися осторонь. Це люди, яким не однаково, що буде з їхнім будинком завтра. Вони зустрілися всі у Святогірську на два дні, щоб побачити один одного в обличчя, видихнути, домовитися і знову повернутися до боротьби за свою правду і свої цінності.

Місія волонтера

«Якщо ви запитаєте мене, хто такий волонтер, я відповім так: це людина, яка може собою замінити один батальйон МНС», — каже Андрій, який зі своїми друзями вже кілька місяців займається одним завданням — вивезенням мирного населення із зони бойових дій.

Графік Андрія простий: один, два дні відпочинку — і знову в дорогу — рятувати дітей, жінок похилого віку. Спочатку це був Слов’янськ, потім пішли Сєвєродонецьк і Лисичанськ, зараз Донецьк, Луганськ. Це місця, де не працюють служби МНС, зруйновано шляхи сполучення, обстрілюють траси й люди покинуті напризволяще.

«Для багатьох ми — остання надія людей на порятунок, ми — їхній єдиний шанс».

 

На рахунку у хлопців сотні — якщо вже не тисячі вивезених з-під обстрілу українців, які не хотіли війни, які не голосували за ДНР/ЛНР, які жили, любили, ростили дітей, мріяли про майбутнє, і в яких зруйнувався їхній звичний світ.

Вони побували в полоні і як «сепаратисти», і як «фашисти». Дула автоматів до їхніх голів приставлялися з обох сторони. Їхня «газель» ховалася від обстрілів із різних сторін.

Самі ж вони в руки не взяли зброю жодного разу. Це їхнє табу. Їхня мета — домогтися миру і врятувати людей.

А далі робота налагоджена по ланцюжку: вивезення та передання наступній волонтерській групі, наприклад, «Станції Харків».

Волонтери зустрічають людей, годують, обігрівають з’ясовують потреби.

За словами представників цієї ініціативи, під час боїв у районі Лисичанська, Сєверодонецька вони за день обслуговували приблизно тисячу осіб. Церковні громади виділяли кухні, які стояли прямо на вокзалі, де кожен прибулець міг отримати гарячу їжу.

Тут же волонтери-психологи брали на себе перший удар зі зняття накопиченого стресу. Розселення, забезпечення продуктами та одягом, допомога в пошуку роботи — все це лягло на плечі волонтерів.

Такі ж ланцюжки налагоджені в Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Маріуполі та інших містах України. І в кожному з ланцюжків задіяні сотні тих, хто взяв на себе відповідальність допомогти.

Повертатися чи ні, але допомагати однозначно

«Я двадцять років прожила у Слов’янську. Я журналіст, головний редактор. Під час напруження ситуації в місті я виїхала до Харкова. У Семенівці в мене загинув брат, невістка, племінник. І тепер я не хочу повертатися назад. Я вже отримала реєстрацію в Харкові. Але я дуже хочу допомагати», — з тремтінням у голосі ділиться своїми переживаннями Ірина.

Сьогодні вона допомагає працевлаштовувати своїх колишніх колег, яких доля розкидала в різні кінці України.

«Коли почався обстріл Слов’янська, ми виїхали з родиною до Харкова, — ділиться спогадом Тетяна, психолог. — Це було дуже страшний період у моєму житті. Але в Харкові мені дуже допомогли волонтери: вони повернули мені віру і впевненість у завтрашньому дні. І коли у Слов’янську настав мир, я повернулася до міста і прийшла до місцевої влади з пропозицією, що хочу з колегами допомагати. Так ми організували центр психологічний допомоги жителям Слов’янська.

«До нас пішли всі — діти, жінки, старі, чоловіки. Сьогодні нам виповнилося три місяці. У нас дев’ятнадцять волонтерів-психологів. За цей період до нас звернулися по допомогу понад тисячу осіб. Професійні психологи розуміють, що це колосальний обсяг роботи. Але ми бачимо важливість усієї цієї роботи.

Якщо волонтери, котрі займаються гуманітарною допомогою, можуть оцінити свій внесок у розданих тоннах хліба або порціях борщу, то наш внесок важко візуалізувати. Ми раді, коли в дитини припиняються нічні кошмари.

Ми щасливі, коли знімаємо страх у підлітка увійти до школи, яка була зруйнована. Зараз до Слов’янська приїжджають переселенці з Донецька, Макіївки та інших міст, ми почали надавати психологічну допомогу їм».

 

Ігор зі Святогірська. Але зараз живе в Харкові. Бізнес залишився у Святогірську. Він поки не готовий повертатися остаточно, і тому живе на два міста.

У Святогірську він допомагає продуктами харчування переселенцям, яких тут більше десяти тисяч. Роботи на всіх немає.

Із соціальними виплатами труднощі. У центрі міста є центр «Піраміда», де два рази на тиждень видають продукти харчування та одяг, які завозять благодійники. Люди, переважно мами з дітьми, займають чергу з першої години ночі, щоб отримати допомогу.

З миру по нитці

Галина Кучер, керівник департаменту соціальних проектів Київської асоціації «Еммануїл», на сьогодні поставила собі основне завдання — завозити два рази тиждень у селища Красногорівка Донецької області та Золоте Луганської області по тисячі буханців хліба.

«Я двадцять років займаюся благодійною діяльністю, допомагаю адресною допомогою людям», — розповідає Галина.

«Але те, з чим я стикаюся сьогодні, мене просто жахає. Коли дитина бере в мене з рук буханку хліба й починає відразу похапцем їсти, дуже важко стримувати свої емоції.

А харків’янин Ігор Гутник, кінолог-рятувальник, активіст громадського руху «ЩИТ» придумав нове призначення для своїх собак. Тепер у вільний час вони проводять сеанси терапії з дітьми-переселенцями, яких вивезли із зони бойових дій. І на його очах до дітей повертається здатність сміятися, а в очах запалюється світло.

 

Сьогодні Донбас потребує допомоги. Самому йому не впоратися. Адже це вже 630 тисяч осіб, які залишили свої будинки, це тисячі зниклих безвісти, це кілька тисяч загиблих мирних громадян. Це чотири тисячі зруйнованих об’єктів інфраструктури.

У Слов’янську «Карітас» і чеська організація «Люди в біді» почали ремонтувати вікна й дахи. Комітет ООН із питань біженців завозить продукти харчування. «Лікарі без кордонів» медикаменти. Фонд Ріната Ахметова розгорнув роботу Гуманітарного штабу з надання послуг евакуації, забезпечення продуктами харчування, одягом та медикаментами.

Наразі почався другий відтік людей із Донбасу.

Люди повернулися у визволені міста, а там неможливо жити. Немає світла, води, тепла. Немає роботи й засобів до існування. І вони знову просять допомогу про вивезення. А розміщувати їх немає де, немає інфраструктури. Десятки тисяч жінок і дітей розміщені досі в санаторіях і таборах, які не призначені для зимового періоду. Куди їх вивозити — ніхто не знає.

У бюджеті таких коштів немає. У людей таких коштів немає.

Міжнародні гуманітарні місії та організації лише тільки починають входити в Україну. Багато хто на початковому етапі реєстрації своїх представництв в Україні. Тільки починають оголошуватися конкурси й тендери на відновлювальні роботи.

А буржуйки потрібні вже сьогодні. Так само, як і скло та дахи у зруйнованих будинках. Потрібні вуличні центри обігріву.

І в повітрі — безліч питань.

…

11.10.14 Семенівка. Траса

Група волонтерів вздовж траси вирушає до залишків зруйнованої лікарні Семенівки. На зустріч — місцева жителька:

— Це що — екскурсія?
— Ну, у принципі — екскурсія.
— Що, спочатку все зруйнували, а тепер екскурсії почали возити?
— Ну, взагалі-то це волонтери — люди, які…
— А, волонтери, тоді все зрозуміло, нічого не пояснюйте, спасибі вам.

ДЖЕРЕЛО