Війна в очах дітей - сайт «Дзеркало Тижня»

 

1 червня — Міжнародний день захисту дітей. Захисту від наслідків дорослої дурості, від безправ’я, від війни. Сьогодні ми спробуємо зазирнути в душі тих, хто не бере участі в перемовинах нагорі й поділі сфер впливу та грошових потоків внизу. У цих душах — сирі темні підвали, де деякому доводиться рятуватися від артобстрілів, страх за своє життя, втрата дому, а часто — і найближчих людей…

Діти живуть у нашому дорослому сьогодні. Але мине час, і ми будемо жити в їхньому завтра. Як на нього вплине війна? Чи дадуть сходи «зуби дракона», посіяні в дитячих серцях? Які це сходи? Ворожнечі та ненависті, що дозволяють легко відтворити в майбутньому війну, яку нинішні дорослі рано чи пізно закінчать? Або це будуть страх, біль і обережність, які послужать щепленням і бар’єром для повернення до пережитого? Триватиме конфлікт у поколіннях, через передану батьками різницю в поглядах, підкріплену пережитими цими хлопцями й дівчатами небезпекою, страхом, втратами? Чи все ж є надія?

Шукаючи відповіді, ми зібрали дитячі малюнки про війну з різних регіонів нашої країни. Малюнки дітей, які бачили війну на власні очі. Малюнки дітей, які відчували її смердюче дихання, коли боялися за життя своїх близьких, що пішли захищати Україну. Малюнки дітей, які знають про неї лише з теленовин і від батьків.

Ми намагалися встановити віковий ценз — 8–12 років. Нам здавалося, що малюнки таких дітей уже достатньо усвідомлені, але ще емоційно правдиві. Однак тут є й малюнки старших дітей, повз які ми просто не могли пройти.

Ми намагалися зрозуміти, що відбувається в головах і серцях нашого з вами майбутнього. Самій редакції з цим завданням не впоратися. Ми покликали на допомогу психологів.

У ПАЩІ ВІЙНИ

Переглянувши більше сотні малюнків, намальованих хлопчиками й дівчатками з різних регіонів країни, помічаєш тенденцію — малюнки «звідти» часто і явно не відповідають віку дитини. Психологи зазначають: від пережитих травматичних подій діти нерідко регресують. Їхні малюнки завжди сюжетні — малюки, зазвичай, малюють те, що бачили на власні очі: підвали, солдат, військову техніку, зброю, палаючі і зруйновані будівлі, кров, поранених і вбитих людей… Подивіться, як багато в них розділових ліній… «Гарні» й «погані» в них трапляються частіше, ніж у малюнках дітей з інших регіонів…

Роботи дітей, які розрізняють свист снаряда й міни, є схематичними й не промальовані так, як малюнки дітей із міст, яких війна безпосередньо не зачепила. Можливо, комусь вони здадуться просто карлючками. Але згадайте: війна, на жаль, стала частиною життя цих дітей — страшною реальністю, яку вони переживають щодня, а не лише темою на уроці малювання, нехай продуманою й по-своєму відчутою. Мета малюнків дітей, які пережили (а нерідко й досі переживають) біль війни, була іншою — зобразивши свій страх, спробувати назавжди його позбутися. Багато з цих малюнків вже порвані на дрібні клаптики, закопані або спалені — щоб усе зло, зображене на них, ніколи більше не вирвалося назовні й не повернулося в їхнє життя. Натомість створені нові малюнки, на яких безпечно, світло, гарно й радісно. Тільки цього мало…

Сергій, 8 років

У гуртожитку для переміщених осіб намалював будинок, який хоче побудувати, і танк, який його захищає.

У сім’ї четверо дітей. Переїхали з Харцизького району Донецька до села Троїцьке після окупації ДНР. Травмувальна подія — втрата дому, житла.

Малюнок намальований у грудні 2014 року в гуртожитку для переміщених осіб м. Маріуполя. Будинок, який хоче побудувати Сергій, і танк, який його захищає. Поруч — сам Сергій. Він вийшов трохи страшненьким, і психолог запитала, що зробити, щоб було не так страшно. Сергій домалював серце. Тепер зрозуміло, що людина добра.

Олена, 8 років

«Ми всі разом ідемо на парад перемоги ДНР. У нас мир, щастя, радість і в усіх повна сім’я».

У серпні-листопаді 2014-го — один із періодів активних бойових дій — Олена тимчасово виїжджала до Санкт-Петербурга. Зараз проживає в Донецьку. Єдина дитина в сім’ї, вчиться на «відмінно», займається співом, малюванням. Акуратна, старанна, гіпервідповідальна і… тривожна.

Малюнок — у межах групової психокорекції, опрацювання теми «Моє майбутнє за рік». Опис Олени: «Ми всі разом ідемо на парад перемоги ДНР. У нас мир, щастя, радість і в усіх повна сім’я».

Ми гадаємо, що таких малюнків на окупованих територіях набагато більше. Адже найчастіше на «наших» і «не наших» діти ділять за принципом політичних переконань батьків. На жаль, доступ психологів на окуповані території часто з різних причин ускладнено.

9-річний Максим — теж єдина дитина. Йому запропонували намалювати те, що він любить. Намалював дерево. У процесі лаяв себе, що негарно виходить. Підтримку сприймає складно. Незадоволений собою, хоче допомоги мами. Старанно промальовує листочки. А коріння — тільки після навідних запитань. Після початку АТО Максим із батьками часто переїжджав. До Донецька сім’я повернулася наприкінці вересня: Максим повернувся до школи. Під час обстрілів родині доводилося виїжджати зі свого району. Зараз проживає з батьками вдома, періодично в далині чує обстріли.

Сашко, 8 років

На зустрічі з психологом був відразу після артобстрілу. Не зміг сам дістати фломастер із пачки — тремтіли руки.

Сашко з Донецька боїться артобстрілів. На зустрічі з психологом був відразу після одного з них: «Внутрішнє тремтіння, тіло напружене, дихає поверхово, руки тремтять. Говорить насилу, дуже коротко. Найчастіше дивиться на маму і просить поглядом відповісти за нього.

Малювати відмовлявся. Погодився обвести малюнок. Не зміг сам дістати фломастер із пачки. Малюнок обводили разом. Після цього з’явилася впевненість. Коріння залишив оголеним. Порушення базової потреби — безпеки. Порушена ідентичність. У дорослих сумнівається. А сам поки не здатний контролювати ситуацію.

Після запитання «Може, ще щось хочеш додати?» додав сонечко».

Влад, 11 років

Бачив, як військові виводили людей з автобуса і ставили на коліна.

Повна сім’я, є дворічний брат. Приїхали з Донецька, який перебував тоді під постійним обстрілом. Травмувальна ситуація — бачив, як військові виводили людей з автобуса і ставили на коліна.

«У жовтні 2014 року родина жила в гуртожитку для переміщених осіб м. Маріуполя. Влад постійно малював військову техніку, нерідко таку, що стріляє. Іноді погоджувався, щоб вона була більш мирною — придумав автомат, що стріляє цукерками. Дуже турбувався, якщо малюнок не вдавався. Дуже радів, якщо вдавався. Постійно хотів, щоб малюнки гармат і танків висіли серед інших дитячих малюнків навіть на інші теми. Себе бачить у майбутньому бійцем, що знищує противника. Дуже любить танки і стріляти».

Віолетта, 9 років

Із надією об’єднує своє місто і свою країну веселкою Миру.

«Ми познайомилися з дівчинкою в Бердянську на базі «Факел», — пише психолог. — Приїхала з Донецька. До війни Віолетта була дуже сміливою, трохи зухвалим і впевненим дівчиськом, дуже активною, товариською й веселою.

«Я не впізнаю свою онучку, — зі сльозами на очах говорила бабуся, яка прийшла з нею. — Вона стала дуже сумною, боїться темряви й не хоче залишатися одна ані на мить».

Сьогодні війна очима Віолетти виглядає як протистояння між її містом і її країною. У ній залишається знання про війну, але також є величезна надія на мир. Вона почала розуміти більше, ніж хотілося б, але це не заважає їй радіти і мріяти. У своєму малюнку Віолетта з надією об’єднує своє місто і свою країну веселкою Миру».

Леон (8 років) і Маргарита (9 років)

«За 100 метрів від нас пролетіла міна. Плакали, страшно було дуже»

Маленькі мешканці Луганська зараз живуть у Львові.

Постійне перебування під обстрілами не вплинуло на них так, як подія 4 липня 2014 року. Діти поверталися додому й потрапили «під мінометний вогонь — за 100 метрів від нас пролетіла міна. Плакали, страшно було дуже. Коли вибухнуло, двоє людей від цього померли. Кілька тижнів після цього нас взагалі не випускали з дому», — згадують діти.

У серпні переїхали з Луганська до Лисичанська — до дідуся. Там, 1 вересня, і зробили фото дітей у вишиванках. Вони єдині прийшли так на лінійку.

Леон і Маргарита

Даша, 11 років

Коли почався обстріл, збагнула, що треба тікати в безпечніше місце у квартирі. Але не встигла — привалило стелею

«Із Дашею я познайомилася в дитячій травматології, куди вона потрапила з осколковим пораненням після обстрілу 24 січня східного мікрорайону в Маріуполі, — ділиться психолог. — Коли почався обстріл, Даша була вдома. Відразу зрозуміла, що треба тікати до коридору — найбезпечніше місце у квартирі. Але не встигла — привалило стелею. Із завалів допоміг вибратися старший брат Данило.

Цей малюнок Даші відображає те, що відбувається в її житті зараз. На ньому присутня тема війни — танк. На жаль, такою є наша реальність. Але все ж мирного життя тепер більше — це сім’я й любов у вигляді сердець».

Марина, 12 років

Бачила, як горіла лікарня через влучення снаряда Нацгвардії

Марина із с. Семенівка з батьками та молодшим братом сиділа в підвалі, коли снаряд влучив у їхній будинок, частково зруйнувавши його. Виїжджала на літо. Повернулася до Слов’янська в середині навчального року. Коли психолог на занятті розповідала про можливі дитячі реакції на травму, пояснюючи їхню природність, Марина почала сміятися. У психології є таке поняття — «сміх шибеника». Коли людині було б логічним заплакати, але, вважаючи це ганебним, вона починає сміятися. Ось таким моторошним сміхом, не маючи сили зупинитися, Марина сміялася півгодини…

Малюнок — «Я боюся, що повернеться війна». Марина бачила, як горіла лікарня. Спочатку вона намалювала цілу будівлю. Потім — верхні поверхи на малюнку охопило полум’я. Далі Марина широкими й густими мазками чорної й коричневої фарби почала зафарбовувати його. Від кількості фарби малюнок був важчим за інші.

Символічними є й підписи. У слові «лікарня» виділено перший склад — «Біль». Чи є шапочка синьо-жовтого кольору на чоловічку, що тримає плакат зі словом «Хватіт» натяком на патріотизм (як це бачать дорослі) або ж ці кольори просто заспокоюють дитину, психолог не питала. Адже в той психоневрологічний диспансер снаряд «прилетів», на жаль, з боку Нацгвардії…

За якийсь час діти спалювали свої малюнки. Малюнок Марини, через велику кількість фарби, горів дуже довго.

Настя, 13 років

«Хочу, щоб мама більше ніколи не плакала!!!» «Хочу, щоб більше не було страшно!!!»

Про Настю з Горлівки ми нічого не знаємо. Її малюнок — квітка, у кожну пелюстку й серединку якої вписано побажання-молитва — висів у церкві м. Слов’янська. «Хочу, щоб тато і брат не засмучувалися, і запрацювала їхня робота!!!», «Хочу, щоб усі посміхалися!!!», «Хочу, щоб закінчилася війна!!!», «Хочу, щоб друзі повернулися додому!!!», «Хочу, щоб мама більше ніколи не плакала!!!», «Хочу, щоб більше не було страшно!!!», «Хочу, щоб усі подружилися й перестали воювати!!!», «Хочу, щоб мій племінник не хворів і не потрапляв до лікарні!!!»

Катя, 11 років

Все ще переживає про те, що сталося в рідному місті

До війни жила в Горлівці з мамою, татом і молодшим братом. Була в місті, коли летіли снаряди. Потім родина переїхала до Краматорська, де проживає зараз. Незважаючи на те, що більше півроку живе в іншому місті, цей спогад дуже емоційно насичений. Малюнок показує, з чим трапилося зіткнутися дитині — що бачила, що пережила і про що не може забути.

 

Вадим, 10 років

Малює монстрів і супергероїв коміксів, як зразок того, ким хоче стати — сильним і великим

Живе з мамою й бабусею в Макіївці. Малюнок безпечного місця й помічника. Хлопчик тривожний, пережив усі військові дії — сім’я нікуди не виїжджала. Під час обстрілів сидів у підвалі разом із мамою. Часто малює монстрів і супергероїв коміксів, як зразок того, ким хоче стати — сильним і великим.

Артем, 13 років

Якщо захисник на малюнку не впорається, то можна буде втекти в інше місто

Артем із с. Ясинівка (Донецька область) намалював будиночок як безпечне місце. Над будиночком сірі хмари, що свідчить про тривожність підлітка. Охороняє й боронить його зелена людина з автоматом. Але якщо оборонець не впорається, то можна буде втекти дорогою в інше місто.

 

Близнюки Сашко й Олексійко, 11 років

Хлопці із с. Ясинівка (Донецька область) зобразили підвал, у якому разом із батьками ховалися від обстрілу. Це було найбезпечніше місце, але їм однаково було дуже страшно. Захисників намалювали у вигляді зелених чоловічків з автоматами. Сказали, що це герої, вони сміливо воювали, рятували людей, і їх нагородили медалями.

Хлопчики сказали, що теж підуть воювати. Психолог висловила сподівання, що поки вони підростуть, війна закінчиться. Але хлопчики сказали, що не закінчиться…

ХВИЛІ ВІЙН

Одесу видно відразу. На більшості малюнків є море. Спочатку ми навіть здивувалися, адже нинішня війна на морі не велася. Потім пригадали: море — частина життя для цих дітей. Та й війна для них — це, насамперед, Велика Вітчизняна, далека й романтизована.

Про це свідчить малюнок 11-річної Валерії Бабин (гімназія № 1), на якому сивого ветерана-моряка біля обеліска слави зустрічають із квітами діти.

Про це на малюнку 15-річного Олександра Кривоножка (гімназія № 7) свідчить сусідство червоної зірки з українським прапором на підводному човні (яких, до речі, в Україні зараз немає). Такий собі мікс, узятий із дідових оповідань, книг і фільмів про Велику Вітчизняну війну й сучасних телекартинок.

Те, що війна для більшості юних одеситів — це романтична легенда давно минулих днів, добре видно також на олівцевому малюнку, який навіює асоціації зі Сталінградською битвою, 13-річної Аліни Бурдейни (гімназія № 1).

А ось на малюнку 12-річного Андрія Шемета (гімназія № 1) зображений танк ІС-3 (Йосип Сталін).

У серійне виробництво цей танк запустили наприкінці Другої світової війни, і в боях узяти участь він не встиг, але чомусь саме його в радянські часи любили ставити на постаментах.

Кілька одеських малюнків більше наближені до сьогодення. Дівчатка у вишиванках вручають писанки солдатам без жодних розпізнавальних знаків на малюнку 12-річної Єви Рудь.

На малюнку 11-річного Олександра Кибальника — танк з українським прапором, зелений чоловік і напис «Мій захисник». Схожі листи-малюнки солдатам можна побачити в усіх українських бліндажах на лінії фронту.

Коровай, який вручає мама та донька льотчикам, на одному з яких шолом зразка 1938 року, — на малюнку 11-річної Ангеліни Гажій.

Війна від цих дітей далека. Нинішня — не їхня війна.

І лише від полум’я палаючого будинку (тема, близька одеситам), убитих лелек (символ миру й дому) і кинутої дитячої іграшки на малюнку 15-річної Марини Атрохової — мороз по шкірі. І сліз не стримати. За всіх. Лелеченят.

Війна в очах дітей із Харкова в нашому проекті відбилася вельми специфічно — малюнками вихованців Навчально-виховного комплексу ім. В. Короленка для слабозорих, але здатних гостро відчувати дітей.

Вадим, 10 років. Два видавлені малюнки відображають реальність, яка найбільше хвилює дітей сьогодні — зброя, люди зі зброєю, танк. Бачать діти війну чи ні — не має значення. Війна розкриває найбільш глибинні пласти переживань — агресія зовнішнього світу, втрата близьких, майбутнього, тривога, невизначеність, вразливість, страх…

Вадим, 11 років

Не ділить на «добрий-поганий, свій-чужий», а просто реагує на факт війни як агресії, протистояння

На малюнку Вадима — два танки в горах як віддзеркалення протистояння. Хлопчик не маркує танки жодними розпізнавальними знаками «добрий-поганий, свій-чужий». Тобто він не бачить ні ворогів, ні зла, а просто реагує на факт війни як агресії, протистояння. Водночас місце подій — гори. Найімовірніше, Вадим просто дофантазував гарні місця до символу війни. А, може, Крим?

Малюнок 12-річної Насті — символ дитячого сприйняття чорно-білої війни і яскравого мирного життя. Війна — завмирання, світ — можливість жити яскравими барвами, де є родина, любов і радість.

Перевернутий танк — символ перемоги над війною.

Дитяча відповідь на агресію й нав’язування подій ззовні — у малюнку 13-річного Кирила. Одна людина протягує іншій зброю, бажаючи, щоб та стала на її місце й також перетворилася на агресора. Зброя й війна — як нав’язування. І людина, незважаючи ні на що, намагається залишитися собою й відмовитися.

Люди промальовані без облич і розпізнавальних знаків, просто фігурами, що також означає безликість перед пропагандою, агресією й насадженням чужої волі ззовні. Це — хвилі війни, яка доходить до дітей з екранів телевізорів, з розповідей дорослих.

ВІЙНА ЗА МОЮ УКРАЇНУ

У воєнних малюнках киян і львів’ян немає ні героїв УПА, ні радянських ветеранів. Для цих дітей війна — це сьогодні, але там. Вона в телекартинках, у розповідях дорослих навколо, у тривозі мами, яка переживає за батька, що пішов добровольцем або мобілізований боронити Україну. Тривога передається дітям. Характерна особливість цих малюнків у тому, що в них завжди тільки одна сторона, одні герої — зазвичай виражено проукраїнські. На малюнках дітей із Західної України майже ніколи немає ворога (на київських є). Переживання іншої сторони цим дітям чужі, так само як і ненависть до неї. Малюнки добре продумані та промальовані. У них смуток, символізм і якась абстрактність. Діти не перебирають на себе війну. Вони знають про неї опосередковано. Вони мріють про мир, щоб їхні батьки, сусіди, родичі друзів швидше повернулися додому.

Анастасія, 11 років

«Герої вмирають. Герої ніколи не готуються до героїчних вчинків. Героями часто стають випадково, іноді це просто «прикра необхідність»

Анастасія — учениця НВК «Школи-гімназії «Сихівська» в м. Львів. Більшість дорослих українців у відламаній гілці відразу побачить Схід України. Проте трактування психолога, яке підтверджує розповідь дівчинки нижче, свідчить про інше: «Настя не сильно перетягує війну на себе. На малюнку показана віра в могутність, життєздатність людей і країни. І лише невелика відсохла гілка — загиблі герої — вмирає».

Герої вмирають

Ми часто вживаємо слово «герой» у повсякденному житті: «Герой казки», «герой дня», «героїчний вчинок». Але ми рідко замислюємося, хто такі герої.

Герої ніколи не готуються до героїчних вчинків. Героями часто стають випадково, іноді це просто «прикра» необхідність.

Справжніх героїв небагато. Про них пишуть книги і співають пісні. Про героїв довго пам’ятають люди й переказують дітям.

Через війну на Сході України в нас багато справжніх героїв, які віддали найцінніше, що в них було — життя: за Батьківщину, за друзів, за сім’ю, за дітей, за мене, за тебе.

Але я дуже хочу, щоб в Україні закінчилася війна, і люди не мали б «ставати героями», а мали можливість жити, ставати батьками, будувати свою країну».

Фіналісти конкурсу дитячих малюнків на тему: «Так чудово виглядає світ!» у межах проекту «Мій тато боронить Україну», що проходив у Львові, свої роботи описали самі.

Діана Кухта, 12 років: «До художньої школи я не ходжу. На моєму малюнку зображені події Майдану й дівчинка, яка молиться за країну. Вона плаче на Майдані й хоче миру, щоб цього не було. Ось так я зобразила війну. Чому Майдан? Тому що це початок війни. Всі знали, що так буде.

Про війну я дізнаюся від тата. Він водій-механік в АТО. Скоро вже рік, як він там. За весь цей час він повертався додому в лютому, тільки на місяць.

У мене є молодша сестричка. Їй десять років. Тата немає поруч. Щодня — на нервах. Ми хвилюємося й молимося за тата, бо кожна секунда може бути останньою.

Буквально мій тато нічого мені не говорить. Тому що не хоче, аби я засмучувалася. Не хоче мене розчаровувати. Я думаю, що війна… Я не можу пояснити, що таке війна. Ну… ми боронимо свою країну, а хтось хоче забрати її волю силоміць — зброєю, можна сказати».

9-річний Дмитро Забавський дізнається про війну від товаришів і з новин.

Свій малюнок він назвав: «Україно, до перемоги!» або, як було в першому варіанті — «ЗСУ — гарант національної безпеки».

Карина Дехтяр, 12 років: «Своїм малюнком я хотіла зробити Україну веселішою. Незважаючи ні на що, є любов. У вояка є хтось, хто його чекає. На малюнку вояк повернувся зі Сходу додому. Внизу від прапора йде полум’я, тому що Україна — у вогні.

Про війну я дізнаюся з телевізора. І від тата. Він прикордонник. Три місяці служив на Харківщині. Вдома було дуже невесело. Ми страшенно хвилювалися.

Війна закінчиться. Не знаю, коли. Навіть мій тато не знає. Але сьогодні війна дуже страшна».

Христина Дехтяр, 12 років. «Було завдання намалювати війну. Я намалювала її кінець — ми переможці. Я хотіла, щоб було весело, не так сумно. Тому намалювала мир. На малюнку — дівчинка-українка. На прапорі — теж люди. Це тато повернувся додому з перемогою, а мама зі своєю дитиною радіє. Ще на прапорі — сонце. Дерева й соняшники біля дівчини — символ того, що Україна розквітає.

Коли тато служив, то я дуже хотіла, щоб він повернувся швидше. Хотіла, щоб коли він приїде, була перемога».

Малюнок 12-річної Софії Куліш називається «Українська армія очима дітей».

Христина Ставкова, 12 років: «Я дізнаюся про війну з новин, читаю газети. В АТО з моїх рідних ніхто не служить.

Мій малюнок — у патріотичних кольорах. Синій і жовтий — кольори прапора. Судно, танк і літак — це морські, сухопутні й повітряні сили ЗСУ. Білий голуб — символ того, що наша армія мирна і створена для захисту мирного населення. Своїм малюнком я хотіла сказати, що наша Україна — єдина. Я вірю, що ми переможемо цю війну».

Анна Смілка, 10 років (Дитяча школа народних мистецтв). У вихідні відвідує катехізичний центр при церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Про війну каже:

«Нехай стріляють… Треба молитися за них, тоді перестануть. Росіяни не розуміють, що роблять. Їх Бог покарає. А наші, якщо бороняться, — дають відсіч. І немає в тому гріха.

На малюнку — осінь. Того дня я думала про те, хто переможе».

Марта Старовецька, 8 років, Андріївка (Дитяча школа народних мистецтв). Мама — медсестра, тато — водій. Є молодший брат (2,5 роки). Про війну говорить так:

«Росіяни — наш найбільший ворог. Вони не розуміють, що чинять погано. Україна — велика, гарна й сильна. Бог їй допоможе».

Малюнок «Україна сьогодні» — графіка, виконана маркерами різної товщини. У центрі картини — велика фігура дівчини, символу України. Навколо діти. Тримаючись за руки, вони моляться про мир в Україні, яка оточена літаками й танками.

Київ, на жаль, представлений лише двома малюнками учнів 5 класу гімназії ім. П. Тичини № 191. 11-річна Христина Рвачова, як видно з малюнка, знає про війну, але вона для неї абстрактна — ліс, перехресний вогонь між солдатами без розпізнавальних знаків, чи то кулемети, чи то гармати.

Малюнок 11-річної Єлизавети Балашової конкретніший — танк із російським прапором, мати оплакує українського солдата, напис «Stop Russia!»

Ми не отримали однозначних відповідей на всі свої запитання. Але відчули різницю й чітко зрозуміли одне: нітрохи не менш важливою проблемою, ніж відмінність у поглядах батьків на корені цієї війни, є те, що в душах обпалених нею дітей оселився страх. Коли з їхніх міст піде війна, ці діти знову почнуть радіти життю, як і всі інші. Але, незважаючи на активну допомогу психологів (яку, на жаль, із багатьох причин отримають далеко не всі діти, які її потребують) у поверненні до нормального життя, страх цей усе ж посіяв своє насіння. Він вплинув на світовідчуття, на шкалу цінностей дітей — на те, що важливо, а що ні. І картинка буде іншою, ніж у дітей, які знають про війну лише з розповідей і телекартинок. Залікований, розірваний на клаптики, спалений і глибоко закопаний у землю за допомогою страшних малюнків, цей страх, на жаль, за певних умов може дати найнесподіваніші сходи.

Діти війни ставлять запитання, на які іноді дуже складно відповісти. Наприклад, такі, як шестирічна Віка з-під Дебальцевого поставила волонтеру з Києва: «Коли стріляли, я ховалася в підвалі. А ти де?» — «Ніде. У моєму місті не стріляли». — «Чому?!!»

І ми маємо бути готові відповісти на всі їхні складні запитання…

Редакція дякує за допомогу у проекті:

— Фонду Р. Ахметова «Розвиток України»: керівнику програм і проектів Д. Касьяновій; менеджеру проекту «Психологічна допомога дітям» Гуманітарного штабу «Допоможемо» І. Синельник; координатору Психологічної служби А. Лук’янчук; психологам, які співпрацюють із фондом, — А. Антонову, Т. Асланян, С. Господинюк, А. Кирияк, Л. Кабаченко, О. Логвиненко, С. Лисициній, О. Мурзі, Т. Малій — за малюнки, зібрані в Донецьку, Слов’янську, Макіївці, Горлівці, Луганську, Краматорську, Маріуполі, та коментарі до них;

— Голові Одеської обласної групи медіації І. Терещенко, вчителям В. Мугиновій (гімназія № 7) та А. Григор’євій (гімназія № 1) у м. Одеса;

— О. Загакайлу; голові правління ГО «Девелопмент фаундейшн» М. Пивоваренку; організаційному комітету Центру психологічного відновлення «Сильні духом»; керівнику художнього гуртка «Художник і соціонік» Р. Садовій; викладачам Дитячої школи народних мистецтв І. Заблоцькому і Ю. Луцишин у м. Львові);

— вчителю гімназії № 191 Л. Кухар у м. Києві;

— президенту ХОБФ «Конференція св. Вінцента де Поля» О. Поповій і педагогу навчально-виховного комплексу ім. В. Короленка для слабозорих дітей Н. Кубанській у м. Харкові.

ДЖЕРЕЛО