Війна має обличчя тих, хто дивився їй в очі. БЛОГ Надії Кондратюк, експерта Фонду Ріната Ахметова з проекту «Наставництво»

Ми залишаємося людьми, поки здатні співпереживати. Чути й бачити чужий біль чи радість... Але щось реальне з життя, не з інтернету.

Конфлікт на Донбасі – це трагедія, яку неможливо сьогодні цілковито усвідомити чи виміряти. Звичайно, можна оприлюднювати статистичні дані: стільки-то зруйновано будинків, привезено тонн «гуманітарки», стільки грошей витрачено. Стільки людей загинуло, стільки поранено... Стільки дітей, стільки дорослих, стільки мирних жителів, стільки військових. Статистика – це цифри, що вимірюють масштаб конкретних подій.

Мала честь бути учасником презентації «Донбас і Мирні. Звіт Гуманітарного штабу та Фонду Ріната Ахметова за 2017 рік».

Багато запрошених, багато статистичних даних. Багато важливих і правильних слів, відео та фото. Презентації, графіки, порівняння. Виступи представників ООН і соціологів. Майже за дві години, поки тривав захід, немов побувала там, в «сірій зоні», «червоній», на підконтрольній території та неконтрольованій...

Звіти свідчать про те, що багато хто з міжнародної спільноти допомагає – відновлюють будинки, завозять гуманітарну допомогу, медикаменти. Допомагають, вимірюючи цю допомогу в мільйонах умовних одиниць щорічно. Я слухала й думала: це все дуже потрібно та важливо, але йдеться тільки про матеріальне, фізичне. А хто допоможе залікувати рани людської душі? І чи можна їй допомогти? Скільки для цього треба часу? Хто готовий стати поруч?

Не можу передати словами те, що відчуваю. Неймовірно важко було бачити дітей, які не з власної волі стали заручниками війни. Ці гідні подиву очі та обличчя дітей або дорослих, хто був там, хто бачив і пам'ятає той жах.

У Гуманітарному штабі працюють наче звичайні люди, але за роки непростих викликів і завдань вони не втратили живого серця. І тому для них то була не статистика. Це історії життя, до яких вони доторкнулися, в критичний момент підхопили та поставили на ноги дитину в прямому сенсі цього слова.

«Ми поруч» – це не просто обіцянка. Неможливо допомагати, не вкладаючи серця. Коли є серце, то це вже не просто «продуктовий набір», а їжа для бабусі й онука, без якої у них немає шансів вижити. Коли допомога не тільки в перший гострий момент особливих потреб, а й в наступні роки є дієва підтримка з реабілітацією. Дитячий протез або клапан для серця потрібно міняти регулярно, з фізичним зростанням. Це нові засоби, нові клініки та нові операції.

Мене вразив системний і планомірно-довготривалий план допомоги – прораховані заздалегідь кроки та прописані програми. Це літній табір для дітей та регулярні курси реабілітації маленьких громадян нашої країни. Це карта індивідуальних потреб у регіоні та конкретна, адресна допомога. Це нові історії врятованих життів. Це надія і реальна допомога людям, які могли втратити майбутнє.

Є ще одна сторона гострої проблеми – ті, хто поруч, хто також потребує допомоги: бабуся, тітка, батьки, діти. Вони не постраждали фізично, але почуваються такими винними, що не змогли передбачити, не захистили вчасно – здорові фізично родичі. Перелякані та стурбовані. Я про тих, кому жити поруч багато років. Від чиєї присутності, здібностей та адекватності залежить подальше життя.

Мені знайоме відчуття порожнечі, яке поселяється в серці, коли дивишся на рідну людину й розумієш, що вона вже ніколи не буде такою, як ще місяць тому, попри всі досягнення сучасної медицини. І треба, щоб поруч був той, на кого можна покластися, хоча би в побутовому сенсі. Кожному вкрай потрібно розуміти, що йому допоможуть. Що буде наступний сертифікат або медикаменти, або наступний набір не тільки з хлібом і крупою. Чути й знати, що «ми поруч». У лихоліття війни це дуже потрібно. Фізична та психологічна допомога волонтерів і працівників Гуманітарного штабу – основа, завдяки якій можна починати мріяти і дивитися в майбутнє.

На цьому заході відбулася презентація книги, принесла її додому – «Донбас і Мирні». Там одинадцять історій про врятовані життя. Там реальні фото й очі, сповнені гарячого бажання жити. Таких книг і історій має бути багато. Щоб знати й пам'ятати. У трагедії має бути обличчя тих, хто дивився їй в очі, інакше ми про неї дуже скоро забудемо. Інакше вона перетвориться в суху статистику, яка констатує тільки факти.