Від усиновлення до розусиновлення. Реакція рідних та соцслужб на батьківське рішення (Завершення історії)

Портал «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» за 10 років своєї роботи знайомий з різними життєвими ситуаціями. На жаль, щасливі історії усиновлення бувають не завжди. Рідко, але все ж трапляються випадки розусиновлення, коли дитину повертають в інтернатний заклад.

Героїня цієї невдалої історії – Валентина, яка всиновила 3,5-річного Артема, погодилася поділитися своїм, нехай негативним, досвідом. Більш того, спільно з фахівцями проєкту «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» Валентина розбирала свою ситуацію і виявила помилки, що привели її сім’ю до розусиновлення.

У попередніх публікаціях ми вже говорили про необхідність:

- повідомляти соцслужбу про всі обставини життя (особливо коли під час усиновлення трапилася вагітність, як це було у Валентини);

- приймати рішення без емоцій;

- пройти навчальні курси;

- не вирішувати проблеми самотужки, а залучати фахівців чи досвідчених батьків;

- не віддавати одразу дитину у дитсадок, а побути з нею вдома.

Деталі читайте на https://sirotstvy.net/ua/news/robota-nad-pomylkamy-na-osobystomu-prykladi-usynovytelya-pro-vagannya-ta-porushennya-snu-/

Так, сумна історія підходить до свого завершального етапу. Щоб розказати нам все до кінця, головна героїня пролила багато сліз, і ми разом з нею.

Помилка № 8. Родичі чи бабусі не допомагають у налагоджені стосунків з дитиною

«У квітні в новонародженої доні постійно виникали проблеми зі здоров’ям, ми з нею часто були у лікарні, – каже Валентина. – У садочку Артемко вів себе вкрай погано, вихователі почали вмовляти нас забрати дитину з закладу. Чоловік запропонував ще раз на деякий час відвести його до моєї мами і там влаштувати у садочок, де вона працює. Домовилися з бабусею, влаштували у домі йому кімнатку, з великими труднощами оформили документи.

Але ситуація тільки погіршилася. Син поводив себе і у тому садочку погано, бабуся щовечора телефонувала нам і скаржилася. Чоловік майже через день їздив туди і спілкувався з Артемком. Ми з дочкою приїздили туди на вихідні, привозили купу речей і подарунків, дітки гралися, все було більш-менш добре, проте з понеділка все починалося знову погано. Тобто надія на родичів та перекладання відповідальності на плечі бабусі виявилися марними. Треба було зрозуміти, що ти – мати, і тільки ти можеш нести цей хрест виховання, а не перекладати його на інших.

До речі, навіть із знайомими ми припинили спілкування. Вони почали нас повчати, натякати, соромити. Артемко не сприймав гостей, які до нас приходили, бився з їхніми дітками, тому врешті ми залишилися без підтримки родичів і друзів».

Помилка № 9. Не треба загострювати відносини із соцслужбами

«Після травневих свят бабуся зателефонувала нам і сказала, що у садочок приїхала служба у справах дітей, питала про Артемка і його батьків, – продовжує Валентина. – Наступного дня служба зателефонувала до нас додому і запросила на зустріч. Ми поїхали разом із чоловіком, пояснили усю ситуацію, що ми не справляємося. На нас нагримали та прикріпили штатного психолога, зустріч з яким призначили аж через місяць. Із соцслужбою відносини загострилися, і як виявилося потім, не на користь, бо ми стали ворогами.

Помилка № 10. Працювати з психологом треба постійно, більше року, а не декілька разів

Із психологом ми все ж таки зустрічалися декілька разів. Вона запропонувала нам подивитися на Артемка його очима – очима дитини, яка просто чинить опір тому, що боїться. В його маленькому житті і до нас було достатньо горя. Я вирішила взяти себе в руки. Постійно згадувала фото Артемка, коли він тільки поступив до інтернатного закладу, – худенький, маленький, увесь в ранах, перемазаний йодом та зеленкою. То було літо, і садочок закрили, тому Артемко повернувся до нас додому. І перший місяць був дуже хорошим. Син вів себе добре, гулявся з донею, та майже не хворіла. Ми поїхали на море і після того навіть відчули полегшення.

На прохання психолога, ми всі намалювали сім’ю. Мене дуже вразив малюнок Артемки. На великому листочку було маленьке коло із двома крапочками всередині. «Це ти?» – спитала я сина. Він сказав: «Так». Я похитала головою: «Ні, не може бути! Цей Артем, якого я знаю, він великий, він – особистість, він вміє постояти за себе! Це не схоже на тебе». У відповідь син образився і навіть вдарив мене кулачком. З цього моменту все наше «щастя червня» зруйнувалося, як будинок на піску… На зустрічі з психологом Артемко показав, що він не сприймає нас своїми батьками і мріє повернутися до закладу, звідки його взяли. Майбутнім батькам я би радила одразу ж знайти центр соцслужб у справах сім’ї, де надають послуги кваліфіковані державні психологи. Пізніше психолог нам сказала, що на психологічну реабілітацію дитини треба два роки. Ми стільки часу не витримали.

Помилка № 11. Треба дуже чітко відрізняти усиновлення від опіки

«Коли ми всиновлювали дитину, то хотіли дати дитині краще життя. Але в юридичному аспекті такого терміну «хотіла дати дитині краще життя» немає, – продовжує Валентина. – Ми навіть і не знали, що є, наприклад, опіка. Після консультації юриста ми тільки зрозуміли відмінності опіки від всиновлення, права та обов’язки.

Усиновлення дорівнюється до народження тобою власної дитини. Тому, якщо ми не впоралися, то розусиновлення – це майже те саме, що позбавлення батьківських прав. Бавитися з такими речами я нікому не бажаю, адже служба може влаштувати судові тяжби, як сталося у нашому випадку. До речі, я пропоную всім зберігати усі документи і навіть чеки за лікування або щось інше, щоб у випадку питань служб про догляд за дитиною, у вас було що їм показати документально».

Помилка №12. Відчуття провини та особистої поразки може довести родину до розлучення

Коли ми зателефонували у службу і сказали, що не впоралися и хочемо повернути дитину, бо ми погані батьки, нас визвали на комісію. Перед нею у дочки піднімається температура і нас забирає швидка. Чоловік сам пішов на комісію і сам поговорив з Артемкою, щоб той повернувся назад до закладу. Я його після виходу з лікарні вже не бачила. Чоловік ще декілька місяців їздив до Артемка, спілкувався, але я не могла.

Хоча півроку гризла себе постійно, щохвилини про нього думала і не хотіла жити. Ми з чоловіком почали говорити про розлучення. Але у якусь критичну мить він сказав: «Валю, я не хочу ще одну дитину зробити сиротою». Після цих слів я наче прокинулася від сну. Згодилася піти до психолога, до лікаря і пройти початковий курс реабілітації, поки не почався карантин. Зараз ще тривають суди між нами і службою. Артемко перебуває у закладі – почав їсти і добре спати, майже не хворіє. Служби готують документи для поновлення його статусу. Ймовірно, ми просто були не тими батьками, яким Артемко відкрив свою душу, вибачить нас і дочекається СВОЇХ більш мудрих тата і маму».