«Уявіть картину: навколо рвуться снаряди, а я стою на вулиці й консервують огірки», – мати 11 дітей
У подружжя Бойків із селища Торецьке під Слов’янськом одинадцять дітей: четверо рідних і семеро прийомних. Дві старші доньки вже створили свої сім’ї й живуть окремо. Зараз під опікою мами Альбіни й тата Олега дев’ять дітлахів: чотирирічний Тимур, восьмирічний Вітя, дев’ятирічний Андрюша, десятирічні Юля й Сергій, 12-річні Оля й Діма, 13-річні Саша й Наташа.
– Історія нашого дитячого будинку сімейного типу почалася у 2008 році, – розповідає 44-річна Альбіна Бойко. – Коли друзі усиновили трьох сиріт, я вперше так близько зіткнулася з проблемою знедолених, покинутих батьками дітей. Пам’ятаю, у малюків були обморожені ручки й ніжки, на стопах рани: діти довгий час ходили вулицею без взуття. За кілька місяців після цього, взимку 2009 року, наша молодша дочка Юля захворіла на застуду, і ми опинилися в дитячій лікарні. У тому ж відділенні лежав «відмовник» Вітя: у віці двох років він важив усього сім кілограмів і не вмів ходити. Я відразу вирішила, що заберу малюка додому.
Поговорила з чоловіком, він мене підтримав. Пішли разом у службу у справах дітей, а там повідомляють: у Віті є п’ятирічний братик Дмитрик, його утримують у приймальнику-розподільнику. Не роздумуючи ні секунди, я відповіла: «Ми беремо цих діток». Перший час було важко: хлопчики важко звикали до нових умов. Якщо Вітя бачив шматок хліба, відразу ховав його за пазуху… Для Діми найняли репетиторів, почали готувати його до школи. Неймовірно: дитина, якій лікарі поставили діагноз «відставання у психічному розвитку», почала вчитися на «відмінно», англійську мову знав найкраще у класі!
За два роки мені зателефонували зі служби у справах дітей: «З нещасливої сім’ї забрали трьох дітей. Якщо не влаштуємо в сім’ю, вони потраплять в інтернат». «Який інтернат? – кажу. – Ми їх забираємо!» Тоді Наташа вчилася у третьому класі, Оля у другому, а їхній братик Сергій у першому. Діти абияк могли писати, а ось рахувати не вміли. Не знали елементарних речей. Пам’ятаю, ми купили Сергію костюм, а він із подивом почав смикати за ґудзики: «Це що?». Потім Наташа пояснила, що раніше з одягу у нього були тільки штани на гумці і футболки.
Ми знову найняли репетиторів і за рік підтягнули дітей так, що вони стали одними з найкращих учнів у класі. Ці діти дуже легко увійшли в нашу сім’ю. На той момент я тільки народила молодшого сина Тимура, й Оля з Наталкою допомагали мені його няньчити. А Сергій ніяк не міг насититися маминою ласкою, все просив: «Мамо, поцілуй мене ще один разок!»
У 2012 році трапилася біда: у мене виявили рак. Я перенесла три операції, але метастази продовжували вражати органи. Лікарі сказали, що потрібне дороге лікування. А де взяти гроші? Ми з чоловіком були в розпачі. Дізнавшись про це, глава нашої районної служби у справах дітей звернулася до Фонду Ріната Ахметова: він сильно допомагав прийомним сім’ям та дитячим будинкам сімейного типу. Фонд повністю оплатив моє лікування, за що я йому дуже вдячна.
Те, що я перемогла хворобу, можна назвати дивом. Зі мною в палаті лежали шість жінок, живою залишилася тільки я. Як наші діти переживали! Телефонували на мобільний і просили: «Мамо, ти тільки не вмирай! А то нас заберуть в інтернат». Потім чоловік розповідав: весь час, поки я перебувала в лікарні, він молився, і діти, дивлячись на нього, теж просили Бога «зцілити матусю». Напевно, це мене і врятувало. Кажуть же, що Господь чує дитячі молитви.
Потім почалася війна. Ми з чоловіком були в Києві на конференції з проблем прийомних сімей. Тоді й почули, що ДНРівці захопили Слов’янськ. Пам’ятаю, у мене підкосилися ноги, схопила чоловіка за руку: «Треба додому, там діти…» Ви, напевно, чули про гору Карачун? А наша гора – Торець – наступна. У нас над головами практично безперервно літали снаряди. Одного разу синку Тимур від страху так притулився до землі, що я насилу його відірвала. Відтоді він жах як боїться гучних звуків. Якщо десь працюють молотком, Тимур біжить до мене: «Мамо, це бомба?»
Обстріли були такі, що ми боялися відпускати дітей до школи. Думали: куди б їх вивезти? І тут зателефонували зі Штабу Ахметова: «Ми евакуювали із зони АТО багатодітні сім’ї». Для Олі, Діми, Наташі, Віті й Сергія штаб придибав путівки в дитячий оздоровчий табір, а Юля й Тимур залишилися з нами. Співробітники штабу вмовляли нас виїхати до Києва, де влаштували тимчасовий притулок для біженців із дітьми. Але ми відмовилися. Адже Святогірськ, де діти відпочивали в таборі, розташований за тридцять п’ять кілометрів від нашого селища. Зона бойових дій зовсім поруч, мало що? Думали так: якщо, не дай Боже, у Святогірську почнуть стріляти, ми з Олегом сядемо в машину, заберемо дітей – і все.
Загалом, нікуди ми не поїхали і пробули тут усі 84 дні під контролем ДНР. Тепер, згадуючи про той період, старша дочка Женя каже: «Мамо, ти наче знала, що трапиться, і все передбачила». У квітні 2014 року ми отримали останні соцвиплати (потім їх заморозили, і люди кілька місяців сиділи без копійки), і я на всі гроші закупила борошно, цукор, соняшникову олію, тушонку. «Будуть соцвиплати чи ні, «білі» прийдуть або «червоні», а дітей годувати треба», – пояснила чоловікові. У регіоні вже почалася смута: було зрозуміло, що добром це не скінчиться.
Щойно почастішали обстріли, єдиний на все селище продуктовий магазин закрився. А тут стільки людей зі Слов’янська хлинуло! Матусі, дітки, люди похилого віку… Всі хотіли їсти, а продуктів купити було ніде. Тоді я почала пекти хліб і роздавати його переселенцям. Ділилася всім, що в нас було: картоплею, крупами, домашньою консервацією. Я розуміла, що війна й голод можуть затягнутися, і поспішала заготовити побільше «закруток». Уявіть картину: навколо рвуться снаряди, а я стою на вулиці й консервую огірки…
Снаряди зруйнували лінію електропередач, і селище залишилося без світла. Тоді в пригоді став наш електрогенератор. До війни на Донбасі Фонд Ріната Ахметова щороку виділяв для дитячих будинків сімейного типу велику суму (причому гроші давали не тільки на прийомних діток, а й на рідних). Золоті були часи: я купувала дітям ошатний одяг, іграшки, комп’ютери… Одного разу через негоду ми три дні просиділи без світла, і коли Фонд у вкотре перерахував нам кошти, я запитала: «А можна, ми електрогенератор купимо?» «Звичайно!» – кажуть. – Витрачайте гроші на свій розсуд». Вистачило і на добрий електрогенератор, і на гарну дитячу стінку.
Коли зникло світло, виявилося, що електрогенератор є тільки в нас. Люди з усієї округи приходили заряджати мобільні та дізнаватися новини. Щоправда, бензину йшло багато, а купити його було ніде. І тут на околиці селища з’явився блокпост української армії. Ми з чоловіком поїхали туди: «Хлопчики, дуже потрібен бензин». «Зробимо!». Військовослужбовці різних підрозділів домовлялися між собою, і до нас додому регулярно приїжджала машина з паливом. У липні 2014 року, коли звільнили Слов’янськ, ми забрали дітей із табору, дорогою купили величезний торт і поїхали додому – святкувати радісну подію.
Війна пробудила в нас величезне бажання допомагати людям. І коли знову зателефонували зі служби у справах дітей та повідомили, що два братики з Горлівки потребують сім’ї, ми з чоловіком не змогли залишити сиріт без нашої підтримки. До війни дев’ятирічний Андрюша і 13-річний Саша жили в Горлівському інтернаті. Там їх часто відвідувала важкохвора мама, але після перших обстрілів вона зникла безвісти. Потім Саша розповідав мені, що вихователі інтернату розбіглися, залишилася тільки медсестра. Вона водила дітей у льох і там вони разом перечікували бомбардування.
«Одного разу приїхали «деенерівці» й на машинах перевезли нас у велике бомбосховище, – розповідав Сашко. – Дорогою семеро хлопців кудись зникли. Ми запитували, де вони, але нам нічого не відповідали. Якось раз був дуже сильний обстріл, і тоді один дядько сказав іншому: «Треба терміново передати дітей з дитбудинку українській стороні, а то їх тут повбиває». Так Саша й Андрюша опинилися в Красному Лимані, де десять місяців прожили в центрі психологічної реабілітації.
До речі, днями зателефонувала психолог із Красного Лиману, почала розпитувати, як поживають Саша й Андрюша. «Обидва вчаться добре, – кажу. – Саша посів призові місця на районній олімпіаді з біології та географії». «Ви про кого зараз говорите?» – уточнила психолог. – «Про Сашу». – «Не може бути! – вигукнула жінка. – Адже він зовсім погано вчився». А через кілька місяців життя в люблячій сім’ї став відмінником!
Коли ми забирали хлопчиків із Красного Лиману, на Саші була заношена до дірок футболка і рвані гумові шльопанці. Поїхали на базар, накупили хлопцям джинсів, яскравих сорочок, кросівок. Андрюша поставився до нових речей спокійно, а Саша аж розцвів від щастя. Одягнула – інша людина! Я обняла його за плечі й кажу: «Чоловік має бути не тільки доглянутим, але ще й розумним. Давай будемо підтягувати навчання». Нам із чоловіком не довелося змушувати Сашу вчитися. Він сам шукав матеріали в інтернеті, писав реферати, читав додаткову літературу… Тепер не можу натішитися його успіхами.
А адже дехто нас засуджував. Люди різні, самі знаєте, і дехто кидав мені в обличчя: «Як ви могли взяти дітей сепаратистів?» «Мені однаково, звідки дитина – з мирної або непідконтрольної території, – відповідала я. – Діти завжди залишаються дітьми, і всім потрібна родина».
Одного разу сіли всі разом обідати, а 13-річна Наташа говорить: «Тепер у нас шість хлопчиків і три дівчинки. Мамо, тату, давайте добудуємо будинок і візьмемо ще трьох дівчаток, щоб усіх було порівну». Справа в тому, що ми з чоловіком мріємо відкупити половину будинку в іншої сім’ї (вона виїхала до Криму). Якщо вийде, візьмемо ще діток. А якщо не вийде… напевно, однаково візьмемо.
Нещодавно в Наташі проявилася алергія, і дочку шпиталізували до лікарні. Приходжу її провідати, а Наташа у сльозах: «Мамо, давай усиновимо дитинку! Вона зовсім маленька, й у неї нікого немає». Взяла мене за руку і привела в палату, де лежав півторарічний Рома з дитячого будинку. «Ваша дочка постійно няньчиться з Ромою, – повідомили мені медсестри. – Купує йому сік і печиво». Я була рада це чути: отже, моя дочка росте доброю, чуйною до чужої біди дівчинкою.
Пішла я до головлікаря, почала розпитувати про малюка. Виявилося, що в іншому відділенні лікарні лежить трирічна Ромина сестричка. Їхня мама пішла з ДНРівцями на непідконтрольну територію, а дітей залишила тут. Через те, що мати перебуває в розшуку, малюки не можуть отримати статус сироти. А без цього закон не дозволяє брати їх під опіку або всиновлювати. На жаль, у Донецькій області зараз багато таких діточок, які осиротіли через війну.
