Усиновлювачі в карантині. «У штормі адаптації Петі опинилися ми всі!»: блог мами Марини Сноз

Спеціалісти програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» продовжують розповідати, як живуть під час карантину прийомні сім’ї та усиновителі. Сьогодні в нашій рубриці сім’я Марини та Сергія Снозів, у якій три дитини – Аліса (14 років), Влада (13 років), три місяці тому з’явився ще й шестирічний Петрик. Про те, як проходила адаптація Петрика, і про свій «карантинний стан» розповідає Марина Сноз.

ПРО АДАПТАЦІЮ ДИТИНИ В КАРАНТИНІ

«Не можна однозначно сказати, що карантин відіграє позитивну або негативну роль для адаптації дитини, – переконана Марина. – Усе має дві сторони. Перебувати в замкнутому просторі важко всім – і нам, і Петрику. Це факт. Але з іншого боку, є можливість зануритися в сім’ю без зовнішніх подразників, більше часу приділити кожному з дітей. Хоча я не врахувала, що в умовах карантину, у штормі Петрикової адаптації, у хитавиці опинилися всі. Хлопця несе його океан емоцій і кидає на скелі. Мої золоті дівчатка кинулися мені на допомогу. Влада грає, читає, годує, укладає спати. Аліса взялася за найскладніше – займається з хлопцем розвитком мовлення та фізичною підготовкою.

Я займаюся щодня півтори години читанням, письмом, математикою. Ці науки даються найлегше. А ось коли дитина замість звичного «хівалетова селветка» читає «фіолетова серветка», коли з’ясовується, що їжа буває не тільки смачною та несмачною, але й солоною, кислою, перченою, солодкою, коли хлопець не може стояти на одній нозі, підняти тулуб у пресі, віджатися, перекинутися через голову, тоді починається шторм. У такі моменти я щиро йому заздрю.

Мені теж хочеться ось так – лежати на підлозі, дриґати ногами та кричати, випустити пару, а потім встати та прочитати «фіолетова серветка», постояти на одній нозі, віджатися, прокачати прес і піти жити далі. У такі моменти заздрості я розумію, що це – щастя. Що людське дитинча вже вдома, що воно не заморожене, що триває адаптація, що життя зовсім скоро налагодиться. Для всіх нас налагодиться. Саме тому щоденні збитки – розчавлені капсули з гелем для прання, розмальований помадою та фломастерами хлопчик, порізаний ножицями плед, забитий папером унітаз викликають усмішку».

КАРАНТИН ЯК… ВІДПУСТКА?

«Узагалі, карантин я вирішила провести зовсім не так, як писали в стрічці друзі, – продовжує Марина Сноз. Я не хотіла ставати кращою версією себе й займатися квантовою психологією, не хотіла рахувати крупинки солі в її кілограмі. Я вирішила, що заслужила відпустку й горизонтальне положення тіла. Моє «байдикування» почалося відразу ж із пошиття масок… Мій 53-річний чоловік виявився зеленим салагою в команді професорів 80+, що кинулися на захист країни від пандемії, які проклинали за розвал медицини уряд із часів Леніна, а його старі пам’ятали живим.

Потім я згадала, що прийшла моя улюблена весна, і моя дюжина фіалок її теж чекає. Я пересадила фіалки, заодно і 20 орхідей, і квіти в балконних ящиках, і прибрала балкон, і замовивши ніжну фарбу, пофарбувала його з чоловіком. А ще приїхала драбина – і тепер мені зручно діставати до верхніх полиць у шафах… І розібрала я на радощах усі шафи, а там і кухня з її бездонними поличками, шафками, шухлядками. Ну, і вікна помила заодно, і штори перепрала. Тепер наповнюється мій дім світлом і силою. Він пам’ятає й чекає разом зі мною гостей, яких ми з радістю приймали кожні вихідні, сабантуї з кумами, зустрічі з родичами, нескінченні візити моїх учнів і друзів дітей. Я пам’ятаю всіх, з ким не зустрілися до карантину, і чекаю в гості».

СИНДРОМ ПРАВИЛЬНОЇ МАМИ

«А ще я була впевнена, що нарешті розкриється моя душа педагога, і ми наздоженемо та переженемо Америку в навчанні з дітьми, – продовжує Марина. – Я ж нічого не роблю, я вільна. Ну, тільки готую в обсягах роти солдат, й учні мої – хто онлайн, хто так прибіжить…

Можна нескінченно розмірковувати про те, що дітей треба готувати до реального світу, де є конкуренція, де треба вміти вгризатися та вигризати, де потрібні мегазнання. Але життя диктує свої вимоги – треба вміти шити маски, готувати їжу. Треба знати, до кого й коли звернутися по допомогу, якщо батькам стане погано, вміти бути завжди разом, вміти чекати та сподіватися. Жодна з платформ цього не вчить. Ці вміння – призова гра виховання сім’єю. І я безмежно вдячна своїм дітям, що саме цю науку вони засвоїли на найвищий бал. Усе інше є неважливим».

БЕЗЦІННИЙ ДАР

«І для того, щоб зовсім не нудьгувати, я закінчила курси й навіть отримала диплом. Я відвідала кілька вебінарів, де спікери розповідали, що потрібно пити крижану/гарячу воду вранці, викреслити зі свого життя людей, які скаржаться на життя, не дивитися новини, медитувати, займатися духовними практиками, а інакше я не стану такою класною та просвітленою, як вони, – сміється мама-усиновителька. – Я дивлюся щодня з Алісою довгий серіал і обговорюю сюжетну лінію, костюми, акторів.

Я одягла на літо дитину стрижневою конструкцією онлайн, дослідним шляхом встановивши, що на шестирічку як шорти підходять тільки джинси розміру 6–9 місяців (!). А взагалі, я хочу до сонця, у сад, квітучий, п’янкий, що вабить ніжністю і свіжістю… Але стоячи біля відчиненого навстіж вікна, пам’ятаю про безцінний дар – я маю можливість дихати. Сама дихати на відміну від тих, за кого зараз дихає апарат. І якщо своїм сидінням вдома я подарую можливість дихати хоч одному із семи мільярдів, я буду сидіти стільки, скільки треба. Адже в мене ще стільки планів…»