Усиновлення як щеплення, або Як прищеплювали Варю
«Я ніколи нікому не дам пораду: «Іди всиновлювати!», – каже Оксана Іванець. – Тому що це все дуже-дуже індивідуально, це треба пережити, «перехворіти» цим. Дійсно, як після щеплення люди хворіють, так і під час усиновлення – треба перехворіти».
Оксана знає, що це таке, це «перехворіти». Адаптація після усиновлення Варі була досить складною.
До рішення усиновити сім’я з Харкова ішла не один рік, свідома готовність з’явилася у 2014 році, тоді ж і почали збирати документи. У той час подружжя виховувало трьох своїх кровних дітей: 8-річну дочку, 4-річного та 2-річного синів.
Документи зібрали без особливих труднощів. Довше, 1 місяць, чекали довідку про несудимість. Коли отримали статус кандидатів в усиновлювачі, фахівці служби в справах дітей порадили подивитися анкету 2-річної Варі на порталі «Сирітству – ні!». Дівчинка сподобалася, тому взяли напрямок на знайомство.
У кабінеті в головного лікаря майбутнім батькам називали страшні діагнози дитини, але, коли Оксана побачила її, сумніви зникли. Мама з досвідом не побачила нічого такого, що не можна виправити. Так, було відставання в розвитку, але воно є у всіх дітей із закладів інтернатного типу. На контакт Варя пішла швидко, вона досі до всіх іде, навіть до чужих людей. Мамі й зараз ще доводиться вести роз’яснювальну роботу, що до незнайомців не треба йти на руки. Так що контакт було встановлено, документи подали в суд. Упродовж двох місяців Оксана через день приходила до дівчинки. Вона вже чекала її, говорила: «Мама прийшла», – і бігла зустрічати, хто б у приміщення не заходив.
Процес усиновлення трохи затягнувся, бракувало якогось документа. Секретар не повідомив про це, потім виправдовувалася, що нібито повідомляла… Але все позаду. 30 грудня 2014 року Варя була вже вдома!
Процес звикання дівчинки до сестрички і братиків, за словами мами, пройшов більш-менш легко. Старшій доньці, щоправда, доводилося нагадувати, що Варя не лялька, а жива людина. Дівчинка постійно її перевдягала, годувала. Старший син деякий час взагалі ігнорував Варю, ніби й не помічав, не сприймав. А молодший відразу з нею подружився, вони ровесники, тому знайшли спільну мову. З татом швидко спрацювалися, він у них у сім’ї «добрий поліцейський», діти до нього більше тягнуться. Упродовж перших трьох місяців Варя дуже кусалася. І позитивні емоції, і негативні вона висловлювала саме так. І пояснювали, і лаялися – нічого не допомагало. Тільки з часом це припинилося. Були й порізані штори, і порізаний одяг, і розбитий лак для нігтів – так Варя пізнавала світ.
«Якщо оцінити за 10-бальною шкалою складність нашої адаптації, то це було 15, – розповідає Оксана. – Це проходило дуже важко! Я навіть не думала, що настільки складно буде. Я і плакала, і психувала, і з дому йшла, бо треба було охолонути. Розуміла, що Варя так пізнавала світ, але деякі її витівки мене просто виводили. Дратувало буквально все в ній: і запах, і поведінка, і її постійні зміни настрою – то в нас істерика, то ми катаємося на люстрі. Свої діти спокійні були, а це така дівчинка-ураган. Іноді кажуть, що «чужих дітей не буває», або «народив серцем – полюбив душею», і тепер мене ці фрази дратують. Так можуть говорити лише люди, які не всиновлювали. Як можна полюбити абсолютно чужу, незнайому людину, навіть якщо це дитина? Ти буквально вживлюєш, прищеплюєш дитину, а процес щеплення дуже болючий. Треба перехворіти цим. Твій організм, твоє єство протестує, виникають побічні явища, аж до нудоти, у прямому сенсі слова…»
А почуття з’явилися пізніше, напевно, через 1,5 року після усиновлення. Ключовий момент, мабуть, був, коли піднялася в неї температура 41,2, налякала нас, страшно стало, приїхали лікарі, думала, що заберуть у реанімацію. У той момент вже чітко усвідомила, що Варя – наша, рідна. Та і взагалі вже життя не уявляєш без неї».
Таємницю усиновлення батьки не зберігають, адже бачили на прикладі інших, як боляче буває, коли дитина дізнається правду не від них. Оксана вже почала розповідати Варі про її походження так, як робила це її подруга Наталя.
Оксана вважає, що система усиновлення в Україні взагалі не ідеальна. Жінка впевнена, що спеціальні курси кандидати в усиновлювачі мають проходити обов’язково, занять із психологами має бути мінімум 15 – 20. Їм такого взагалі не запропонували. А виховання кровних дітей і усиновлених – зовсім різне, принаймні, спочатку.
«Усиновителі – це не ангели, які спустилися з небес, – каже Оксана. – Це звичайнісінькі люди, які іноді навіть не знають, що їх чекає. Взагалі, виховання дитини – це велика праця. А тут ти додому привозиш зовсім незнайому людину, досить часто чисту, як білий аркуш, у плані знань і умінь. І якщо кровну дитину ти виховуєш ще в утробі, то тут ти отримав, наприклад, 3-річний подарунок, іноді з тими звичками, яких не хотів би бачити. Тому для того, щоб дитина стала «своєю», треба багато працювати, переробляти, перекручувати… І саме на цьому етапі батькам необхідна професійна допомога, адже іноді й не знаєш, як підступитися, з якого боку… Ми цю допомогу, на жаль, шукали в соціальних мережах серед таких, як і ми. Я дякую Богові за те, що в нашому житті з’явилися такі люди. Але ж на їх місці мали бути фахівці зі служб.
І все позаду. Й ось ти вже бачиш результат своєї праці й починаєш милуватися. Тому що дитина вже не чужа, у ній є трошки тебе. І згодом помічаєш дедалі більше зробленого тобою. Ну як можна не полюбити своє творіння?»
