У пастці дорослих інтересів. Блог психолога Гуманітарного штабу Ахметова Катерини Вепро

Дорослі часто захоплені своїм життям, власними інтересами й не помічають, як залучають до цього процесу своїх дітей. Зараз, коли дорослі всієї країни спантеличені тим, що відбувається на Донбасі, нерідко їхні діти стають свідками кривавих і жорстоких відеосюжетів.

Переглядаючи вдома новини, тоді як ваша дитина недалеко від вас збирає конструктор, багато батьків вважають, що їхній малюк не помічає, що транслюють телеканали. Ви помиляєтесь! Давайте спробуємо розібратися, що відбувається насправді. Дитині віком до 14 років властиво заражатися емоційними переживаннями батьків. Чим молодша дитина, тим їй складніше диференціювати інформаційний потік, який її оточує, вона всотує все як губка. Перегляд жорстоких сюжетів для кожного малюка має різні наслідки: у комусь закладається насіння агресії, хтось починає боятися, інші дітки починають погано спати. Ми можемо говорити, що в цей момент відбувається травматизація дитячої психіки. Це відбувається незалежно від того, чи була дитина свідком бойових дій або переглядала відеоролики.

У своїй роботі у Штабі Ріната Ахметова мені довелося зіткнутися з історією 9-річного хлопчика, якого Штаб евакуював із міста Донецька. Мали прибув на базу замкнутим, наляканим, складно йшов на контакт як із дорослими, так і з дітьми. Після кількох тижнів роботи хлопчик «ожив»: почав посміхатися, грати з дітьми, у його очі повернулося дитинство… Але як з’ясувалося потім, ненадовго! Прийшовши на чергову зустріч із психологом, він знову був пригнічений, засмучений, в очах — сльози. На запитання, що стало причиною сумного настрою, він розповів, що не спав усю ніч. Учора ввечері хлопчик подивився новини про своє улюблене й рідне місто. У сюжеті він побачив вулицю, на якій жив, свій пошкоджений снарядом будинок і хлопчика своїх років, якому унаслідок обстрілів відірвало ногу. Ця інформація шокувала його! Малий неодноразово повторював одну й ту ж фразу: «Адже діти ні в чому не винні! Вони просто там народилися. Чому вони мають страждати? Я не розумію, за що це нам…».

Перегляд цього відеоролика став приводом до тривожних роздумів про своїх друзів: чи все з ними гаразд, чи живі вони, здорові і як взагалі живуть діти в містах, де йдуть бойові дії. Йому було дуже страшно за них, він розпереживався. Тієї ночі він не зміг спати — його мучили кошмари й душили сльози. Хоча хлопчик раніше був уже свідком бойових дій і не один місяць прожив у Донецьку, цей сюжет завдав сильного удару його дитячій психіці. Фахівцям Гуманітарного штабу довелося докласти чимало зусиль, щоб допомогти дитині впоратися із цією травмою.

Крім роботи з дітками-переселенцями, я зіткнулася у своїй практиці також із дитиною 6 років, яка живе за сотні кілометрів від Донбасу і про війну знає тільки зі ЗМІ. Під час спілкування з батьками з’ясувалося, що вони систематично дивляться новини, стежать за воєнними подіями в Луганській та Донецькій областях, часто обговорюють у сімейному колі побачене на телеекрані. Дитина в цій сім’ї виявилася мимовільним слухачем. Батьки не усвідомлювали, що це може нашкодити якось їхньому синові. Тож як вони здивувалися, коли їхню дитину почали мучити нічні кошмари, з’явилася підвищена тривожність. Хлопчик реагував на різкі, гучні звуки, у дитячому садку почав поводитися агресивно з однолітками. Тоді батьки звернулися до психолога. На першій зустрічі малюк розповів мені, що боїться війни, хвилюється за рідних і взагалі, йому тепер дуже страшно. Дитина, якій було далеко від війни, побачила її очима операторів і кореспондентів. Ось так ЗМІ, транслюючи новини із фронту, намагаючись подати «смачний» сюжет, травмують дитячу психіку.

Я часто кажу батькам, що залучаючи малюків у власні інтереси, які через вік їм складно розділити, вони завдають удару дитячій психіці. Дорослі роблять це несвідомо. Ніхто з батьків не бажає шкоди власним дітям. На мою думку, у війні немає переможців і переможених — є тільки постраждалі, тією чи іншою мірою. Війна рано чи пізно обов’язково закінчиться, а насіння агресії, яке може пустити паростки в душах ваших дітей, залишиться… Ми маємо пам’ятати, що відповідальність за дітей лежить на нас, дорослих, і наше завдання — зберегти їм дитинство!