Троє прийомних дітей заново знайшли своїх кровних батьків

Історія прийомної мами Лілії Груєвих унікальна! І вона поділилася нею з читачами порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова. Приймаючи дітей, які залишилися без батьківського піклування, у свою сім’ю, ця прийомна мама всіляко сприяла тому, щоб її прийомні діти возз’єдналися зі своїми біологічними батьками. І якщо перше таке возз’єднання Лілія Груєва вважає дивом, хоча сама вона над цим теж чимало попрацювала, то ось друге без її участі точно б не сталося.

Вкрав? Поверни і вибачся

Ще будучи незаміжньою дівчиною, одеситка Лілія мріяла про те, що стане матір’ю двох дітей. Навіть якщо не буде своїх, готова була взяти прийомних. Але в шлюбі вона народила лише одну доньку, з чоловіком потім розлучилася і виховала дівчинку сама. Коли дочка виросла, Лілія знову задумалася про те, щоб реалізувати мрію своєї юності.

Щоправда, Лідія побоювалася, що дітей їй можуть і не дати, адже вона була одна, без чоловіка. Однак подруга, яка вже стала прийомною мамою, розвіяла її страхи.

– Подруга, яку я зустріла, була старша за мене й теж не має значення, але їй дозволили взяти дитину на виховання, – згадує Лілія. – Я запросила цю подругу разом із дитиною погостювати тиждень у моєму домі. Ми з мамою продали квартиру в Одесі й купили великий будинок за містом. Довідалася в подруги всі подробиці й після цього відразу ж пішла в службу в справах дітей, щоб почати оформлення паперів. Незабаром, оформивши документи і пройшовши курси, я прийшла до притулку. Перші двоє дітей у моїй приймальні сім’ї з’явилися 2011 року.

Восьмирічна Емма і її семирічний брат Радик, яких Лілія взяла на виховання, не мали статусу сиріт. Їхня мама не була позбавлена батьківських прав і через три роки мала вийти з в’язниці. Лілія спочатку розуміла, що діти в неї, найімовірніше, не назавжди.

– І все ж мені дуже хотілося, щоб хоча б ці три роки Емма й Радик пожили в справжній сім’ї, навчилися чогось доброго, чого вони у своєму минулому житті, на жаль, не бачили, – розповідає Лілія. – Як і більшість дітей, які потрапляють в інтернати з неблагополучних сімей, мої перші прийомні діти не мали ні найменшого поняття про норми поведінки. Вони билися, ображали одне одного, хлопчик крав усе, що погано лежало, доходило до трагікомічного…

Радик обікрав сусідів, з якими в Лілії були мирні стосунки. Вкрадені гроші сховав у дворі під відром. І тут почався дощ…

«Ой, мамо, я бачив там великі гроші», – сказав Радик Лілії, яка повернулася якраз від сусідів, яких він тільки що обікрав, але вони ще не встигли цього помітити. Прийомна мама попросила показати хлопчика, де цей «скарб». Під відром у дворі були двісті гривень, які хлопчик явно мав намір витратити при слушній нагоді, але дощ поламав усі його плани. Двісті гривень могли промокнути, і тоді вже, як то кажуть, ні собі, ні людям. Радик вирішив «здати касу». Лілія, звичайно, відразу зрозуміла, звідки взявся «скарб» і ще деякі впізнавані сусідські речі, які зацікавили хлопця, який перерив у сусідів весь будинок!

– Це ти в сусідки взяв? – запитала прийомна мама, зберігаючи спокій. – Ну, йдемо повертати. Треба вибачитися, сказати, що ти не знав, що цього робити не можна, – сказала Лілія, не дочекавшись від Радика відповіді.

Речі повернули, Радик вибачився, напевно, вперше у своєму житті. Того ж вечора Лілія виявила в хлопчика в кишені плеєр. І знову повела Радика до господаря – повертати речі і вибачатися. Водночас уже майже дорослий господар плеєра, сусідський син, ще й сам поговорив із підлітком, як чоловік із чоловіком, запевнивши його, що, якби він прийшов до нього й попросив цю річ на час, він би її без проблем отримав.

Звички привласнювати собі все, що залишилося без нагляду, відразу не «минули». Але Лілія проявляла наполегливість: «Якщо цю річ я тобі не купувала, це означає, що ти її вкрав. Поверни і вибачся». Вона змушувала Радика повертати однокласникам у школі кожну ручку й лінійку і вибачатися. Зрештою, Радик усвідомив, що втекти від людей, яких він обікрав, не вийде, й обдурити, сказавши, що «це не я», не вдасться – доведеться все повертати і вибачатися. Інакше погана слава буде переслідувати його, а скористатися вкраденим теж не вийде: світ тісний – все як на долоні.

– І за нецензурну лайку теж доведеться вибачатися перед учителями, які скаржилися на нього. Так! Висловлювався хлопчик не по-дитячому! – розповідає Лілія. – Де я відчувала, що сама вже не справляюся, радилася в службі в справах дітей, шукала відповіді в інтернеті або в більш досвідчених прийомних батьків, молилася, як вірянка, і до кінця року ці діти були вже зовсім іншими. І були вони в мене всього рік.

Лілія налаштовувала дітей на те, що вони мають зрозуміти, що мама любить їх, але просто не впоралася з проблемами, які на неї впали, оступилася, що вона все ще може виправитися. «І ви знову почнете жити разом – однією сім’єю», – говорила вона братові й сестричці. Діти в це спочатку не вірили й навіть злилися, коли прийомна мама переконувала їх у тому, що потрібно вірити й молитися, добре поводитися, щоб сталося диво, і воно станеться.

– Ми з дітьми почали грати в таку гру: якщо вони пустували, то я ставила в щоденнику галочки, а якщо робили добрі вчинки, то червоні плюсики, – розповідає Лілія Груєва. – За галочки вони отримували осуд, і потім була довга розмова про те, що буде за тим, коли дитина не слухається, б’ється, як до неї починають ставитися однокласники, вчителі, сусіди. А за накопичені плюсики вони отримували невеликі заохочення: я пекла пиріжки, водила їх у парк, у гості, будувала з ними будиночки з піску, у пісочниці, яку спеціально спорудила у дворі. І це так захопило дітей! У селі про них залишилася тільки добра пам’ять. Хлопчик став галантним! Він подавав руку кожної бабусі, яка сходила з електрички, допомагав донести сумки кожній літній людині. А ще діти писали записки, які клали їх у «глечик подяки», – дякували названій мамі, вчителям, людям, які зробили їм що-небудь добре. Потім записки діставали з глечика і дружно читали, і це стало свого роду маленьким сімейним обрядом, домашнім святом.

А від агресії Лілія відучила їх, навчивши сміятися над собою: «Хочеш обізвати брата? Стримайся і скажи навпаки: який він гарний». Діти говорили й самі сміялися. Так агресія і пройшла.

І диво сталося! Мама дітей увірувала в Бога й переосмислила своє життя. Чи то віра допомогла, то чи материнський інстинкт, але жінку за добру поведінку випустили з в’язниці достроково. Повернувшись, вона насамперед поцікавилася своїми дітьми. Побачивши, що жінка змінилася, перестала випивати і почала всерйоз цікавитися долею своїх дітей, її родичі вирішили допомогти їй, дідусь подарував їй будинок! Туди жінка й забрала Емму й Радика, щойно служба в справах дітей переконалася, що мама цих дітлахів змогла налагодити своє життя.

– Незабаром мама моїх перших прийомних дітей вийшла заміж, тепер разом із чоловіком розводить коней, народила ще двох діток, а її Емма й Радик тепер відмінники! Їхні фотографії висять у школі на дошці пошани! – не без гордості зазначила Лілія Груєва.

«Світла» виявилася… Настею

Потім Лілія брала на виховання у свою прийомну сім’ю ще дітей. Не з усіма дітьми в прийомної мами все складалося ідеально. Але це – окрема історія. Захопливий детектив, гідний, напевно, кіносценарію, трапився в сім’ї Лілії Груєвої рік тому, коли вона взяла на виховання десятирічну дівчинку з притулку, яку звали Світу. Вірніше, як її звали насправді, ніхто точно сказати не міг, тому що до притулку вона потрапила з залізничного вокзалу, де, за її словами, її залишила рідна мама. Жодних документів в дитини не було, жодних відомостей про цю дитину і її батьків знайти ніяк не вдавалося. Дівчинка відрекомендувалася всім Світланою, так її і почали називати.

– Коли мої старші прийомні діти підросли й пішли вчитися в училища, я, залишившись з 10-річною молодшою, зважилася взяти на виховання її ровесницю, щоб діти могли спілкуватися як сестрички. Дитина, за словами вихователів притулку, була залякана і назвалася таким прізвищем, яке в комп’ютерних базах правоохоронці так і не змогли знайти! Через півроку Світлана вирішили передати на виховання в сім’ю як дитину, позбавлену батьківського піклування. Так вона і з’явилася в мене.

Нова Світланка з прийомною дочкою Лілії, ровесницею Наташею, спочатку ворогувала, хоча поступово стосунки в дівчаток налагодилися. Однак найбільше турбувало названу маму дітей інше: Лілія розуміла, що нормально розвинена десятирічна дитина не може не пам’ятати про те, як опинився на вокзалі, не описувати своїх батьків. Водночас дитина знала, що тато й мама розлучилися.

А відомості про батьків Світлани безумовно відігравали важливу роль для визначення її подальшої долі. З дівчинкою в притулку півроку працювали і лікарі, і психологи, але вона мовчала, як кремінь. Фахівці розуміли, що дитина щось приховує, але розговорити дівчинку ніяк не могли.

Одного разу до Світлани прийшли майбутні усиновителі, які були готові забрати її в сім’ю, але вона не погоджувалася йти до них, говорила, що звикла до Лілії Олегівни, хоча жінка налаштовувала її на те, що бути усиновленою – це заново знайти батьків, у яких ти вже будеш назавжди, будеш під їхнім захистом, навіть коли станеш дорослою і з’являться свої діти.

Лілія Олегівна розуміла, що дитина продовжує носити в собі якусь таємницю, і переконувала її все ж розповісти про себе. Казала їй: «Зрозумій, коли носиш брехню в собі, то вона працює проти тебе ж. Я можу жити спокійно, тому що знаю, хто я і звідки. А ти носиш у собі такий тягар, носиш у собі таємницю, яка заважає тобі повернутися до нормального життя, рухатися в майбутнє, рухатися до мрії. У тебе ж є мрія?»

І Світлана зважилася. Правда виявилася несподіваною. Те, що її батьки розлучилися, якраз і було правдою. Як з’ясувалося, її старший брат залишився з батьком. А мама з нею пішла жити до іншого чоловіка. Новий чоловік виявився дивним. Він привів дружину та її дочку в якусь релігійну організацію.

До дівчинки люди, які були чи то родичами, то чи одновірцями вітчима, ставилися жорстоко: тримали на хлібі та воді, били палицями, поселили на якомусь горищі. Дівчинка не знає, де саме вони жили в той період і чому з нею так чинили: чи то була неприязнь до неї, чи якийсь обряд. Мама не захищала її, бо чомусь почала підозрювати, що дочка подобатися її новому чоловікові не як дитина, і це її дратувало. А коли вона сказала чоловікові, що вони йдуть звідси разом із дочкою, він пригрозив відібрати в неї дочку. Але люди, які їх оточували, були проти того, що ці «нахлібники» підуть.

До рідного батька мама дочка не повернула, хоча він дуже любив дітей і був не проти того, якщо обоє вони залишаться з ним.

Вони почали поневірятися різними містами, вокзалами. І весь цей час мама, у якої явно похитнулася душевна рівновага, навіювала дочці, що вона повинна забути все, що з нею відбувалося, навіть забути, звідки вона родом, забути, як звуть брата, тата, маму і як звуть її саму. Мама вигадала їй інше прізвище й ім’я, очевидно, погрожуючи тим, що її справжнє ім’я може принести їй нові біди. Дівчинку знайшли взимку на станції легко одягненою, переляканою, всю в синцях.

«Мене звуть Настя», – приголомшила «Світлана» названу маму у фіналі свого оповідання. Переваривши весь цей шок, Лілія Олегівна запитала, чи хоче Настя знайти свого брата й батька. «Так, я так за ними сумую!» – зізналася дівчинка. І названа мама засіла за комп’ютер. Пошуки в соціальних мережах були недовгими, через три тижні 14-річний братик Насті швидко відгукнувся на лист Лілії Груєвої, яка обережно цікавилася, чи немає в нього сестри: мовляв, у мене тут поруч з’явилася дівчинка Настя з таким самим прізвищем, як у вас, і дуже на вас схожа. «Так, у мене була сестра, але вона пропала разом із матір’ю три роки тому. Коли тато повернеться зі зміни, напише вам», – відповів підліток. Відразу вийшов на зв’язок і батько дітей. Як з’ясувалося, тато з її братом живуть у бабусі дітей (татової мами). Батько все ще не одружений. А головне – всі вони теж нудьгували за Настею й були дуже раді тому, що вона знайшлася. «Де вас шукати? Як там наша Настя? З ким вона? Ми хочемо її бачити!» – у кожному рядку, написаному чоловіком, відчувалися тривога і хвилювання, надія на те, що в Лілії Олегівни, і правда, саме їхня рідна Настя.

– Я дала свій телефон, вони мені зателефонували. Всі плакали від щастя, що Настя знайшлася, і вона сама теж плакала.

Незабаром тато і брат приїхали в будинок Груєвих. Батько Насті виявився абсолютно нормальним, непитущим чоловіком. Як не готувалися всі до цієї зустрічі, але емоції, звичайно, перехльостували через край.

– Батько дівчинки щиро дякував мені. Ось тільки в лютому цього року залагодили всі формальності – і Настя пішла до своїх рідних, – розповідає Лілія. – Насті-«Світлані» за документами виявилося не 10, а 11 років. Матір її так і не знайшли. Коли тато приїхав для того, щоб забрати Настю остаточно, я, вже побувавши в них у гостях і знаючи, що живуть вони скромно, обережно запропонувала йому: мовляв, якщо вам важко, Настя може залишатися жити в мене, а ви будете забирати її додому на вихідні й канікули, приїжджати, щоб поспілкуватися. «А ви б свою дитину погодилися так залишити?» – запитав тато Насті. І Лілії нічого було на це сказати.

Зараз у прийомній сім’ї Груєвих дві дівчинки: Наташа, майже Настина ровесниця, й 17-річна Олена, яка вже вчиться на першому курсі ветеринарного технікуму.

– Своїм прийомним дітям я завжди кажу: «Мій дім – це і ваш дім, я завжди про вас буду піклуватися, поки ви не станете самостійними». Але якщо в них є рідні, які все ще можуть налагодити своє життя і відновитися у своїх батьківських правах, то з ними їм буде в будь-якому разі краще, тому що це рідні люди. Я буду поруч, я допоможу порадою і дітям, і їхнім батькам, поки дитина знову відчує себе рідною у своїй родині.

ДЖЕРЕЛО