Трансформація страхів минулого дитини. Поради корекційного педагога

Спеціалісти програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» продовжують відповідати на найцікавіші запитання користувачів порталу. На цей раз корекційний педагог та психолог Наталія Липовець відповість за запитання – чи можна подолати страхи минулого усиновленої дитини? Що робити, коли вона втікає з дому до рідних батьків чи поводиться агресивно?

Дуже актуальне і непросте запитання! Отже, маємо ситуацію, коли усиновлена дитина відчуває себе сильно збентеженою через спогади про минуле життя. Будемо говорити про біологічних батьків і бажання зустрітися з ними. Дитина прийшла до вас зі своєю історією і вона завжди непроста. Базовою стратегією поведінки дорослого є розуміння того факту, що минуле не змінити, але його можна трансформувати через розуміння особистої історії дитини. Я спробую розшифрувати як саме ми, дорослі, можемо стати «керуючим» у справі трансформації страхів минулого для своєї дитини.

Головне - ми беремо на себе відповідальність. В даному випадку відповідальною є така позиція: я мало знаю що саме відчувала моя дитина до того моменту, коли ми з нею зустрілися. Я хочу побудувати добрі відносини з сином (донькою), тому не стану вішати на дитину ярлики. Ви скажете: які ярлики? Я стільки стараюся, мені так важко!!! Це твердження немає нічого спільного зі мною. І це буде не вся правда. Дорослі схильні до оцінювання, дуже схильні! Ми можемо ніколи не сказати вголос, але всередині поставити штамп «ця дитина некерована», «ця дитини істерична та неслухняна і я маю бути твердим до її дурних забаганок». Ось вам і ярлик: "некерована", "істерична", "має дурні забаганки". Отак просто виникає оцінювання. Дитини агресивна? Так. Вона має погану вдачу? Так. Вона невгамовна ? Так. Але вся її поведінка не є ознакою чогось поганого.

Треба розділяти «Особистість» і «Наслідки життя». Особистість будь якої людини добра, бо всі прагнуть світлого і прекрасного. Ми всі прагнемо любові. Тож, сама по собі наша некерована дитина хороша, поганими є реакції. Що саме ми можемо зробити з цими реакціями? Нічого. Ми можемо їх спочатку просто спостерігати. І, тільки коли дитина нам дозволить, тільки коли вона буде мати до нас ДОВІРУ, ми будемо мати змогу впливати на девіантну поведінку. Як? Що саме мені робити? Як вплинути на ту жахливу ситуацію, коли хлопець рветься до біологічних батьків-алкоголіків, якім до нього немає жодної справи? Як він може так до мене ставитися!

Відповідь проста: він може, бо всередині малюка живе надія, що він потрібен мамі. Віра, що відбулася помилка, і мама його чекає… Що навіть мама з алкогольною залежністю спроможна піклуватися про нього, батько з аморальним способом життя здатен до взаємодії з своїм сином. Весь цей комплекс очікувань і сподівань маленької особистості керує її вчинками. Дитина не спроможна розділити уяву від реальності. Емоції та очікування вимагають від дитини дій. Саме таким чином хлопець може збігати від доброї, дбайливої сім’ї до своїх біологічних батьків. Чи можна запобігти втікачеві? Можна. Але для цього дитина має довіряти вам, як особистості. Тобто, з часом, у неї в уявленні формується твердження: ця сім’я для мене краща, тут я потрібен.

Для формування таких висновків може пройти немало часу. Довіра – це спостереження за поведінкою дорослого, в процесі якого дитина розуміє «Тато сказав – тато зробив», «Мама пообіцяла, мама виконає обіцянку». Тільки за умови, коли дитина у прийомній сім’ї живе с таким твердженням, сім’я може бути спокійною, втечі не відбудеться.

Як діяти батькам, коли втеча вже відбувалася?

• Розмовляти щиро про втечу.

• Повідомити , тримаючи контакт очей, спокійно і доброзичливо: синку, якщо ти так сильно бажаєш побачити свого тата або маму, я можу відвести тебе до них. Я буду тебе супроводжувати, не стану тобі шкодити у спілкуванні, якщо ти будеш проти, я навіть одного слова не скажу до твоєї мами чи тата (і виконати обіцянку на двісті відсотків).

• Наполягати: я хочу тільки супроводжувати, бо моє серце болить, коли ти тікаєш, я хочу знати, що ти у безпеці.

• Зізнатися: мені складно, але я маю надію, що ти довірятимеш мені в майбутньому.

• Впевнювати: ми будемо їздити до твоїх батьків стільки разів, скільки в тебе буде потреба (відповідно до наших можливостей, але я дуже постараюся, бо я розумію твої почуття).

• І ніколи не критикувати спосіб життя кровних батьків вашої дитини. Це найгірше, що ви можете зробити у її житті. Бо коли ви приймаєте дитину, ви приймаєте і її невдалих батьків. Це аксіома. Щиро сподіваюсь що ви, шановні батьки, маєте всі ресурси для створення атмосфери довіри і взаємодії у своїй сім’ї.