ua

Трансформація сім’ї й таємниця усиновлення. Історичні факти

21.05.2020

Фахівці програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» продовжують короткий екскурс в історію становлення та розвитку форм усиновлення й опіки. Попередні матеріали цієї теми читайте на: https://sirotstvy.net/ua/news/obryady-usynovlennya-chomu-dytyna-stavala-na-kolina-pered-bat%60kom-abo-yiyi-prosuvaly-cherez-sorochku/

Міжнародний експерт з усиновлення, психолог Людмила Петрановська впевнена, що саме у зв’язку з трансформацією сім’ї наприкінці XIX – початку XX століття питання усиновлення й опіки ставали актуальнішими та гострішими.

– Серйозні зміни почалися, коли в містах люди стали жити окремими нуклеарними сім’ями (чоловік і жінка не перебувають в офіційному шлюбі. – прим. ред.) за принципом: одна сім’я – одна домівка, – пише Людмила Петрановська. – І якщо раніше бездітна жінка могла знайти себе й задовольнити свій материнський інстинкт, пораючись із численними племінниками та іншими родичами молодшого віку, і водночас вона була потрібна, шанована, її любили, то тепер ці можливості для неї різко звузилися. Вона могла в’язати племінникам чепчики й запрошувати їх у гості, але й тільки.

Також ускладнилося становище чоловіка. Якщо раніше він примножував своєю працею або захищав зі зброєю в руках спільне майно великого сімейного клану і для нього не так важливо було будь-що залишити свого спадкоємця, то тепер чоловік без своїх дітей не розумів, для кого він працює, кому залишить своє діло, досвід, статки, будинок. А якщо немає кому, тоді навіщо все, адже із собою на той світ не понесеш? Крім того, незрозуміло було, як жити в старості. У родині-громаді й діти, і люди похилого віку спільні, а що робити в місті літньому подружжю або вдові, якщо немає дітей, які про них подбають? Водночас бездітність, нездатність народити дитину для більшості була бідою і знаком «неповноцінності», нереалізованості у світі. Тобто це викликало сором, почуття провини й уразливості.

Нова міська реальність, життя окремими нуклеарними сім’ями в людей із традиційною системою цінностей ці почуття в багато разів посилювала. Ось на такому соціальному й емоційному тлі і проходило становлення процедури офіційного, державного усиновлення. З одного боку, «ганебні», «неправильні» діти, з іншого, – «неповноцінні», «неправильні» сім’ї. Не дивно, що з такого сплаву й виникла ідея збереження таємниці приймання дитини в сім’ю. Адже якщо ніхто не буде знати, що дитина усиновлена, можна жити як усі, бути «нормальними», не боячись осуду та відчуження в соціумі. Усе це цілком зрозуміло, до того ж соціум, і правда, міг зацькувати дитину, про яку, наприклад, стало б відомо, що вона незаконно народжена. Слова «толерантність» тоді ще ніхто не знав. Так рік за роком складалося та зміцнювалося очевидне правило: краще, щоб ніхто нічого не знав.

Максимального розвитку цей підхід досяг відразу після Другої світової війни, коли було чимало дітей як осиротілих, так і незаконно народжених (зокрема народжених «від ворогів», у результаті насильницьких контактів). Цікаво, що в Радянському Союзі, позбавленому начебто релігійних забобонів, приховувати від оточення і від самих дітей їхнє походження почали у зв’язку з «неправильними», «ганебними» батьками – коли з’явилося багато осиротілих дітей «ворогів народу». Згодом в ідеї збереження таємниці усиновлення дедалі менше залишалося захисту від соціуму, і дедалі більше було захисту дитини (і її прийомних батьків) від правди, пов’язаної з її походженням.

Та й сама ця правда виявлялася дедалі важчою: сиротами в другій половині XX століття переважно ставали не через фізичну смерть батьків, а через їхню відмову від дітей або нездатність бути батьками: жорстоке поводження, алкоголізм, наркоманію. Здавалося безсумнівним, що найкраще для дитини, яка втратила батьків, тим більше «поганих» батьків – забути все, як поганий сон, почати життя з чистого аркуша, щиро вірити, що ти був, як усі, народжений у своїй родині, із самого народження був бажаним і оточеним любов’ю. Майбутні усиновителі розробляли дедалі складніші стратегії збереження таємниці, змінювали місце проживання й роботу, заздалегідь прив’язували майбутній прийомній мамі штучний живіт, підбирали дитину за кольором очей і групою крові, міняли заднім числом її дату народження, щоб підігнати до терміну заявлених оточенню пологів. З’явилася ціла індустрія таємниці – гумові животи, які поступово збільшуються в розмірах, послуги посередників, які допомагають знайти дитину за параметрами й точно в строк. Декому вдавалося зберегти таємницю навіть від власних батьків і старших дітей.

У СРСР у Кодексі про шлюб та сім’ю 1969 року було законодавчо закріплено таємницю усиновлення, тобто заборону повідомляти будь-кому (зокрема самій дитині) відомості про усиновлення проти волі усиновителів, а усиновителям дозволяли змінювати не тільки прізвище, ім’я та по батькові дитини, але і місце, і дату її народження. Усе це пояснювалося благом дитини – нехай нічого не знає й буде щаслива, тому що правда може змусити її страждати. Іншим аргументом був захист спокійного життя прийомної сім’ї від можливих спроб кровних батьків знайти й повернути свою дитину.

Однак коли діти, на збереження щасливого невідання яких їхні батьки витратили стільки сил, виростали, усе виявлялося зовсім не таким райдужним. Хтось із них усе ж дізнавався правду, хтось здогадувався, хтось не впізнавав, але все життя відчував, що з ним щось не так (про цей феномен трохи нижче поговоримо докладніше). А нерідко діти, у яких було вкладено стільки любові, у підлітковому віці починали раптом ламати своє життя, рвати стосунки з прийомними батьками та копіювати поведінку кровних, про яких вони взагалі не знали. Хтось потрапляв у жахливі, зокрема кримінальні історії, хтось намагався накласти на себе руки або втекти з дому світ за очі. Якщо такого не траплялося, то однаково прийомні діти лякали своїх любих прийомних маму й тата лютою ненавистю, відчуженням, недовірою та невдячністю.