«Слабкий слух – елемент своєрідності»: дівчина зі вадами слуху соціалізувалася, стала щасливою й тепер навчить цього інших
Сьогодні у світі відзначають День глухих. Ця дата – привід ще раз згадати, що у всіх людей рівні права, рівні можливості, і що в людей з особливостями таке саме право жити й любити, як і в інших. Фонд Ріната Ахметова цього дня говорить людям із проблемами слуху: глухота – не вирок. Цей текст – підтвердження.
***
Анастасія Чала – студентка Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Ця життєрадісна дівчина не сприймається серед студентів як біла ворона, вона має багато друзів, гарні оцінки, великі плани на життя. Незнайомим людям важко повірити, що Настя слабо чує.
– Коли мені було три роки, ми всією сім’єю пішли в гості до хрещеного батька. Дорослі спілкувалися з дорослими, діти з дітьми. Старший брат увімкнув на повну гучність музичний центр. Дружина хрещеного прибігла в кімнату, щоб попросити зробити тихіше, і побачила, що я сиджу впритул до колонки й зовсім не звертаю уваги на звук. Так усі дізналися, що я погано чую. Мама й тато, щоправда, до останнього не могли в це повірити. Повели до лікаря, а той підтвердив, що в мене проблеми. Мені поставили діагноз «двостороння глухота четвертого ступеня».
Батьків Насті вердикт медиків шокував. Вони були впевнені, що глухота – захворювання спадкове, а в їхньому роду нікого з такими проблемами не було. Виявилося, що дівчинка оглухла після запалення легенів – антибіотик, який кололи дитині, дав ускладнення.
Сім’я, здається, швидко звикла до особливості Насті. Але виховували її як звичайну дитину.
– Було багато любові, турботи й уваги, як у всіх. Я ходила у звичайний садочок і відрізнялася від інших дітей тільки слуховим апаратом на вусі. Ще мене не взяли в дитячий хор, бо не потрапляла в ноти, – розповідає Настя.
Своєї особливості дівчинка не усвідомлювала довго. Усе змінив святковий концерт у дитячому садочку:
– У нас було свято на 8 Березня. Мами всіх дітей прийшли до садочка, і моя зокрема. Потім кожна дитина говорила щось приємне своїй мамі. Я не розуміла, чого від мене хочуть, тому що тоді слухового апарата чомусь не мала. Вихователька підбігла до мене, почала говорити на вухо, щоб я сказала мамі комплімент, а я не могла розібрати цих підказок. Я просто стояла, розгублено усміхалася й дивилася на маму. А вона ридала. Мама плакала, бо їй було шкода мене через те, що я не чула. Але заради мене мої батьки покинули дім і гарну роботу, престижні посади та переїхали до Маріуполя, щоб я могла вчитися.
Коли Насті виповнилося вісім років, батьки вирішили віддати її в спеціальну школу для дітей зі зниженим слухом, щоб захистити від булінгу з боку учнів «звичайної» школи.
– В інтернаті всі діти були або зовсім глухі, або мали слабкий слух. Це був такий Гоґвортс для обраних, – сміється дівчина.
І згадує, що адаптуватися навіть серед «своїх» їй було важко:
– Усі говорили жестовою мовою, а я просто не знала, що така є. Щоб спілкуватися з однокласниками, мені треба було навчитися жестів. Це був цікавий досвід. Я змогла, нарешті, нормально спілкуватися з іншими дітьми – ставити запитання, отримувати відповіді. Відчувати всю повноту соціального життя.
Після закінчення Маріупольської школи-інтернату для дітей зі слабким слухом Анастасія Чала вступила спочатку до університету в Дніпрі. Тут, у стінах альма-матер, дівчині було на початку непросто.
– З перших днів в університеті почалася жахлива пора, – згадує Настя. – У спілкуванні з однокурсниками я постійно перепитувала все по кілька разів. Будь-яка розмова закінчувалася тим, що співрозмовник невдоволено закочував очі й усім виглядом показував, що не хоче більше зі мною спілкуватися. Згодом у мене з’явився величезний комплекс. Мені здавалося, що всі в мене тикають пальцями, кажуть: «Дивіться, йде дивна дівчинка».
Після пар Настя їхала в гуртожиток і плакала в подушку. Страждала від того, що її вважали «інопланетянкою», не хотіли дружити, ні в чому не допомагали. Але потім, коли дівчина вже звикла до статусу самітниці, усе різко змінилося:
– На другому курсі мені в соцмережах написав хлопець. Попросив, щоб я навчила його жестової мови. Я з радістю погодилася. Він швидко навчався й запропонував відкрити курси в університеті. Але там не виявилося охочих вивчити мову жестів. Тоді ми вирішили масштабувати ідею й набрали з усього міста людей, яким було цікаво вивчити жести та спілкуватися з людьми зі слабким слухом. Ми назвали курси «Звук тиші». Це були не лише курси вивчення жестової мови. Це був ще й гурток психологічної підтримки для мене. Спілкуючись там із людьми, які чують, і стаючи з ними друзями, я зрозуміла, що брак слуху – не вирок. Що завжди знайдуться люди, яким байдуже, як ти з ними спілкуєшся, словами чи жестами. Ця впевненість дала мені змогу познайомитися з хлопцем, який чує. Він завжди говорить мені, що слабкий слух – моя особливість, а не вада.
Настя зробила ці слова хлопця своїм девізом. Тепер вона саме так дивиться на свій слух – як на достойність.
– В університетському гуртожитку я можу спати спокійно, коли сусіди кричать і заважають одне одному. Я просто знімаю слуховий апарат і солодко засинаю! – сміється Настя.
ФОНД РІНАТА АХМЕТОВА ОГОЛОШУЄ ПРО СТАРТ ПРОЕКТУ «СПІЛКУВАННЯ БЕЗ БАР’ЄРІВ». ВІН СПРЯМОВАНИЙ НАСАМПЕРЕД НА ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЧУЮТЬ, І НАВЧИТЬ ЇХ НЕ БОЯТИСЯ І НЕ СОРОМИТИСЯ СПІЛКУВАТИСЯ З ГЛУХИМИ ЛЮДЬМИ ТА ЛЮДЬМИ ЗІ СЛАБКИМ СЛУХОМ. АНАСТАСІЯ ЧАЛА ЗАПИШЕ СЕРІЮ ВІДЕОРОЛИКІВ, У ЯКІЙ РОЗПОВІСТЬ ПРО ГОЛОВНІ ПРАВИЛА ТАКОГО СПІЛКУВАННЯ. СЬОГОДНІ МИ ПРЕЗЕНТУЄМО ВИПУСК-АНОНС ПРОЕКТУ. СЛІДКУЙТЕ ЗА ПУБЛІКАЦІЯМИ ФОНДУ НА ОФІЦІЙНОМУ САЙТІ, ПІДПИСУЙТЕСЯ НА АКАУНТИ В СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ, ЩОБ НЕ ПРОПУСТИТИ НОВІ ВИПУСКИ. Фонд у соцмережах – https://www.facebook.com/AkhmetovFDU, https://www.instagram.com/akhmetovfoundation/, https://www.youtube.com/channel/UCLON8Kp_1MDSbEHoQwF_tdA/featured
