Щоденна боротьба за життя. Історія маленького Іллі з Донецька, який страждає на епілепсію
Приймання протисудомних препаратів щодня для 7-річного Іллі — життєво важлива необхідність. А ще турбота батьків і відсутність стресів. Все це у воєнному Донецьку мамі й татові хлопчика забезпечувати вкрай складно.
Державна програма щодо забезпечення спеціальними препаратами діток, які страждають на епілепсію, не працює в зоні АТО вже понад півроку. Сотні сімей залишаються сам на сам із проблемою пошуку рятівних медикаментів. Серед них і батьки хлопчика. Коли закінчилися всі фінансові запаси, вони звернулися по допомогу до Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, який передав до Донецька протисудомні ліки для хлопчика.
Щодня 3–4 таблетки — гіркий раціон Іллі. Протиепілептичні препарати хлопчикові необхідно пити щоранку, щоб заспокоювати надмірну мозкову активність. А ще підтримувальні препарати для печінки й вітаміни. За роки хвороби організм хлопчика дуже ослаб.
Епілепсію в Іллі діагностували приблизно 3 роки тому. Перші ознаки захворювання почали проявлятися в дитини несподівано. Спочатку почали німіти ручки. Батьки й вихователі в дитячому садку не надавали особливого значення таким проявам, а дільничний лікар прописав заспокійливі крапельки. Але ефекту не було. Хвороба і далі давалася взнаки. Із часом почалися невеликі судоми. Погіршення стану дитини відбувалося кожні три місяці, поки не стався перший напад зі втратою свідомості. Тоді дитину терміново доставили до лікарні, де медики й поставили діагноз. Відтоді — життя за розкладом.
Молода сім’я багато місяців виживає за рахунок гуманітарної допомоги Штабу Ахметова й підтримки батьків, яким вдалося зберегти роботу. Крім Іллі, у родині ще двоє маленьких діток 4-х та 2-х років. «Я виплати на молодшу дочку не отримую. А чоловік втратив роботу. Шахту, на якій працював останні роки, закрили. Зараз перебивається підробітками, за які не завжди розплачуються, — розповідає Наталя, мама Іллі. — Того, що є, заледве вистачає на дітей, десь економимо на собі. Хочеться дати їм усе необхідне і в розвитку, і в харчуванні. Вони й так позбавлені дитинства через цю війну. Страшно думати, що одним зі спогадів нашої молодшої Вареньки буде те, як вона під час обстрілів бігла ховатися під ліжко із криком «Мама, страшно! Стріляють…».
Незважаючи на всі труднощі, родина намагається жити звичним, як у мирний час, життям. Восени Ілля пішов до школи. У свій перший клас. «Буде вченим», — каже мама. «Винахідником», — поправляє Ілля. «Математика в нас улюблений предмет. Синок вчиться посередньо, видно, що йому важко, — зі сльозами в голосі розповідає Наталя. — А вдома весь час щось складає: машинки, будиночки, поробки для молодших братика та сестрички. Улюблена іграшка — скриня із батьковими інструментами. Будь-якому такому потягу ми із чоловіком радіємо більше за малого, адже так хочеться, щоб він видужав і робив усе, що йому хочеться. Усупереч хворобі. Лікарі кажуть, що це можливо в перехідному віці. Ми дуже на це сподіваємося».
