“Що я знала про усиновлення”: сповідь мами-усиновительки

Програма “Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!” продовжує інформувати своїх користувачів цінною інформацією щодо процесу усиновлення.

Ця публікація - фрагменти сповіді мами-усиновительки, психологині за фахом. Вони з чоловіком усиновили двох дітей, а через багато років після того написали книгу “Діти, що пережили травму. Сім'ї, які принесли зцілення”.

 

“Я знала, що усиновлення дітей, які пережили насильство, втрату та інші травми, несе в собі певні труднощі.

Я знала, що у таких дітей можуть бути різні проблеми: від енуреза і схованок з їжею до крадіжками. Можуть бути проблеми з поведінкою та навчанням.

Я знала, що наша родина не буде схожа на інші сім’ї.

Я знала, що вирішила зробити цей крок через відчуття втрати, бажання відновити колишню прив’язаність і задовольнити бажання “бути родиною”.

Я знала, що серйозні проблеми з поведінкою, які виникають у таких дітей, базуються на інстинктах самозахисту і бажанні вижити.

Так і сталося.

Наші усиновлені діти мали цілий букет розвинутих до неймовірного рівня поведінкових якостей:

- маніпулювання й брехні;

- вміння ховати речі й потайки виносити/приносити їх з дому чи додому;

- накопичення запасів їжі чи якихось дивних предметів.

Хлопчикам було 3 і 4 рочки, коли вони прийшли в нашу родину. Перші роки нашого життя разом - це оволодіння новими навичками, які б змінили ті, попередні, скалічені через травсу, самозахист та виживання.

Скажу, що цей процес триває і досі, хоча ми разом майже 10 років.

Є моменти, коли ми навіть забуваємо про мотиваційні джерела їхньої іноді дивної поведінки. Забуваємо, що джерела ці - в травмі, яку вони пережили, і що іноді їхня поведінка моделюється не через їхню волю, а через цю травму.

Саме тому, аби крокувати вперед, я повертаюся до мотиваційних джерел наших дітей. Ловлю себе на переживаннях моїх втрат. Це допомагає мені об’єктивно оцінювати те, що відбувається в нашій родині, і як поступово укріплюються наші родинні зв’язки.

Як створюється диво під назвою “сім’я назавжди”.

БУДІВНИЦТВО “СІМ’Ї НАЗАВЖДИ”

Я знала, що створення “сім’ї назавжди” через  усиновлення повинно базуватися на прив’язаності, а не на відчутті втрати. Але прив’язаність формується роками щоденного спілкування, проживання усіх подій разом. Роками формується довіра, віра і надія.

Спочатку, коли ми тільки будували фундамент нашої “сім’ї назавжди”, здавалося, що в нас виходить занадто складно та повільно. Але ми з чоловіком навчилися радіти і маленьким крокам, що натякали б на формування прив’язаності. І це для нас - найдорожче  в житті.

Здорові відносини і довіра між нами та дітьми виростали, як деревце, - довго і поступово. Цей зріст - з тисяч фраз, якими ми обмінювалися по дорозі в школу, зранку та ввечері, на прогулянках та вдома.

Зріст прив’язаності відбувався, коли ми:

- втішаємо налякану дитину вночі, бо їй наснилися жахи;

- готуємо їхні улюблені страви (знов і знов);

- граємо у дворі в баскетбол чи футбол;

- разом переживаємо смерть домашнього улюбленця тощо.

Кожна наша бесіда - це тонка стрічка на різнобарвному килимі нашої родини. З роками я все більше відчувала, що ми плетемо власний унікальний килим. Плетемо щодня, щохвилини. І плетіння це - дуже крихе.

Часто повертається відчуття втрати. А ще - просто страх чогось  невідомого, що є в коріннях наших дітей, про що ми ще не знаємо. Особливо коли є сплески емоцій, поведінкові розхитування.

Але навіть коли існуванння нашої “сім’ї назавжди” було під питанням,  ми продовжували відновлювати відносини, “латати” любов’ю, терпінням і прийняттям. Ми говорили про нашу родину назавжди так, наче вона була давно, а не тільки-но створюється. І це реально допомагало.

Дуже допомагала і глибина нашого наміру, нашої любові.

Ми вірили і віримо досі, що наша турбота, любов, співчуття і терпіння коли-небудь витіснять старі навички виживання наших дітей. А їм на заміну прийде доброта, відкритість, надія та впевнееність.

“Про що я не знала”: сповідь мами-усиновительки - читайте в наступних публікаціях.