Щасливі історії сімей: Дніпро. «Бабусю, я не зрозумів, де наші діти?»

Всеукраїнському порталу «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» виповнилося 10 років. До цієї дати Фонд Ріната Ахметова почав спецпроект «Щасливі історії усиновлення». Історія Катерини Василенко з Дніпропетровської області – третя в проекті.

Тільки Катерина Василівна не усиновитель, а мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу, постійна учасниця тренінгів та мотиваційних зустрічей Фонду. Зараз вона виховує дев’ять підлітків!

Наші перші дві історії з Кропивницького та Івано-Франківська можна знайти на https://sirotstvy.net/ua/news/schastlyv-e-ystoryy-us-novlenyya-kropyvnytskyy/.

РОЛИКИ SIROTSTVY.NET

Катерина Василенко 25 років відпрацювала медсестрою в терапевтичному відділенні, у Марганці. У селищі Зоря Дніпропетровської області її сім’ю, у якій троє дітей, знають усі. Але ніхто й подумати не міг, що коли вийде за вислугою років на пенсію, Катерина Василівна зважиться стати прийомною мамою, та ще й відкриє дитячий будинок сімейного типу! Усе почалося з перегляду роликів «Сирітству – ні!» на телеканалі «Україна».

«Саме тоді, 10 років тому відбулося моє перше знайомство з Фондом Ріната Ахметова, – згадує Катерина Василівна. – Коли я дивилася по телевізору ці ролики про діток-сиріт, часто замислювалася: змогла б я узяти чужих дітей практично з вулиці? Змогла б виховати їх, подарувати їм частинку свого тепла, своєї душі?

Я розуміла, що не тільки цим діткам з екрана потрібна сім’я, але й мені самій вона потрібна. Так, є діти та внуки, але я одна з тих небагатьох бабусь, які вважають, що онуків мають виховувати батьки. Це вже їхнє життя, і тут бабуся – тільки помічник. А мені хотілося знову бути в центрі подій, знову стати мамою.

Я чверть століття працювала з людьми. Сама виростила трьох дітей, мій будинок завжди був повною чашею, у ньому завжди були діти. Але коли 10 років тому вийшла на пенсію, діти виросли, одружилися та роз’їхалися, я відчула себе дуже самотньою».

«І ТОДІ МЕНІ СТАЛО СТРАШНО»

На те, щоб стати прийомною мамою, Катерина зважувалася ще чотири роки. Усе сталося випадково. «Одного разу, коли проходила повз центр у справах дітей та молоді, я просто вирішила проконсультуватися, – згадує прийомна мама. – Так просто зайшла й запитала: «Де можна взяти дітей на виховання?» Мені там «ласкаво» відповіли: «Вони що, у нас під столом сидять?»

Я не розгубилася й не образилася, а далі питала: «Як же все відбувається?». На щастя, у цю мить зі свого кабінету вийшла начальник центру Ірина Храмова. Вона запросила мене до свого кабінету, поговорила, розповіла, що робити. Я з таким завзяттям узялася збирати документи, тим більше що вони всі в мене були. Плюс – у мене великий будинок, є всі умови.

Словом, досить швидко я опинилася на курсах прийомних батьків. А ось там мені вперше стало страшно! Нам розповідали негативні моменти життя з прийомною дитиною. Так, слухати це дуже важко. Але з іншого боку, прийомні батьки повинні багато знати та розуміти, перш ніж узяти дітей. Я спочатку злякалася, а потім заспокоїлася, вирішила, що в мене будуть ДОБРІ діти».

ПЕРШИЙ РУСЛАН

Після закінчення курсів Катерина Василівна півроку чекала, поки в її домі з’явиться перша прийомна дитина. «Руслан виявився моїм однофамільцем, ще й по батькові, як у моїх дітей – Володимирович, – каже прийомна мама. – Він був зі складних діток. До мене хлопчик був пов’язаний із криміналом, вони грабували машини та квартири.

Це було моє перше випробування, і як мені здається, ми разом його успішно пройшли. Руслан закінчив 9 класів, причому навіть із гарними оцінками. Вступив до ліцею, закінчив його та влаштувався на роботу. Ми досі телефонуємо одне одному.

У нього вже своє життя, але він дружить із моїми прийомними дітьми, навіть із тими, які прийшли після нього. Вони знаходять один одного в соцмережах, бачаться. Мене дуже радує, що він зійшов із поганого шляху».

«МОЇ МАЛЕНЬКІ»

Через два місяці після Руслана сім’я поповнилася одразу чотирма дітьми. «Я досі називаю їх Мої Маленькі, – каже Катерина Василівна. – Це сім’я з Кривого Рогу. Найстаршому Дімі тоді було 10 років, Данилку – 7 років, Наташі – 5,5 років і Владі – 4,5 рочки. Так у мене і вийшов ДБСТ. Через рік, у листопаді 2015-го, прийшли Настя й Аліна з Павлограда. Наш ДБСТ став для них другим. З першою прийомною мамою щось не склалося, а в мене вони швидко прижилися, і слава Богу!»
(Продовження читайте наступного тижня)