Режисер Вікторія Трофименко про фільм «Брати. Остання сповідь»

Що спонукало звернутися саме до шведського письменника Ліндгрена та його роману "Джмелиний мед"?

Я не ставила собі за мету знайти твір для екранізації. Вибір роману не був усвідомленим пошуком і вибором саме його серед низки інших. Мені просто випадково потрапила до рук книга «Джмелиний мед» (в українському перекладі), я її прочитала… А дочитавши, вже мала чітко сформовану ціль зняти кіно на основі цієї книги. От і все. Вона просто моя. Це – така собі звичайна любов. Вона мене обрала, а я її. І Торгні Ліндгрен це теж помітив, коли дав дозвіл. Слава Богу, ця любов відбулася.

Що саме в романі надихнуло на екранізацію – сюжет, фабула, драматургрія?

У першу чергу, мене вразила кінематографічність роману, його чітка драматургія. Вона мені дуже близька. І головне – це не слина в цукрі, хоч і йдеться про історію любові. Вона така по-чоловічому жорстка і чітка, але по-жіночому емоційна. В ній є багато метафізичного, знакового, алхімічного і, водночас, живого, справжнього, щирого, фізичного, навіть фізіологічного. В ній все є. Все, що я вважаю за потрібне, щоб мені сподобатись. Це історія, в котрій еквілібристом йдеш по краю. Я таке люблю. Історія-виклик.

Яка головна інтрига роману/екранізації, і наскільки ви, як режисер, зміщуєте авторський акцент?

Головна інтрига – зрозуміти, чому брати ненавидять один одного і чим все це закінчиться, а заодно прийняти сповідь і відпустити. Акценти трохи зміщено, але не суттєво. Я вважаю, що зняла фільм дуже близько за змістом. Щось, звісно, викинула, щось додала, якусь лінію посилила, якусь взагалі нівелювала. Щось вирішила за допомогою інших образів. Кіно-мова – вона відрізняється від літературної, тож це – передбачувано. Література дає більше часу на роздуми, на повернення до отриманої інформації. В кіно такої можливості немає. Кіно вимагає більшої концентрації як з боку оповідача, так і з боку глядача. Мені глядач дає 2 години, ні хвилини більше. Я маю в них вкластися захопити глядача, дати можливість співпережити і дати видихнути цю історію. У книги більше особистого простору адресата, тому звісно щось змінюється порівняно з книгою.

Чим особливою особисто для вас є ця робота?

Особлива – всім, бо вона – моя. Вона – перша. Купа складнощів, робота тривала п'ять років – це ж ціла епоха в житті, віддана їй! Потужна історія (дякуючи Торгні Ліндгрену), котра із собою привела сонм цікавих, професійних людей. Завдяки цій роботі я відкрила цікавих акторів, отримала шалену насолоду від роботи з акторами, досвід роботи з групою в 60 чоловік. Це історія, в котрій я знайшла себе і говорила про те, що мене справді цікавить.

Тепер важливо далі рухатись, впевненіше і швидше. Бо якщо так по п'ять-шість років боротьби за фільм – боюся, що мене на багато не вистачить…))