Погані звички. БЛОГ Римми Філь, координатора Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, на segodnya.ua
Було б недоречно говорити сьогодні про щось, крім шляху Донбасу. І так думки тільки про це, а зараз тим більше.
Виборна лихоманка досі колотить Україну. Парламентські конфігурації ятрять свідомість. Триває вже традиційна жорстока боротьба за крісла. Не забули б у запалі боїв, які високі ідеї рухали.
2 листопада на частині територій двох ще зовсім нещодавно сильних і потужних областей теж відбулися вибори. Справжні, як вважає Росія, або «псевдовибори», як називають їх у Києві й у Європі. І там теж були гасла з правильними й потрібними словами, у які щиро повірили люди. Або не повірили, а просто пішли за овочами, морквою й картоплею. І від страху йшли. Тому що жити якось треба.
«Якось жити» — які страшні та безнадійні слова…
Кажуть, людина до всього звикає. Не знаю, чи до всього. Але багато до чого — так. І до війни теж звикає. І до обстрілу.
Звикають не тільки люди, але і тварини. У моїх родичів кіт у разі початку обстрілу звично підходить до підвалу. Вчений кіт вийшов. Вчений війною.
І люди вийшли вчені. Тільки чому навчилися? Ховатися в підвалах? Не підходити до вікон під час обстрілу? Виживати?
В Авдіївці, тій самій, яка давно вже ніби визволена, мирні люди досі живуть в умовах безперервних обстрілів. Бабуся мого колеги народилася в 1941 році. Війну й дитинство вона провела в підвалі будинку в Авдіївці. Це літо, та й осінь бабуля провела в цьому ж підвалі. Вона гірко жартує: «Невже доля в мене така — народитися й померти в підвалі?»
З усіх боків фарс і ейфорія, відчай і страх. Розкручений маховик пропагандистської машини. Навішені ярлики, закипає ненависть. До всіх. І закипає від усього. Люди напружені до межі. Розумні психологи кажуть, що це і є посттравматичний синдром. У нього є різні періоди, які проявляються по-різному. Є період агресії. Потім будуть періоди усвідомлення й сорому.
Мені сумно відчувати агресію. Яка йде від тих, кого поважаєш і любиш. Але ще страшніше чекати періоду усвідомлення й сорому. Як ми будемо жити з цим?
На лінії вогню дуже гостро проявляються людські почуття. Співчуття й ненависть. Милосердя і злість. Будь-який момент може виявитися вирішальним. Не тільки в сенсі життя і смерті. Ось так бравада Пореченкова, такого собі супергероя, в один момент скинула його в очах мільйонів колишніх шанувальників. І поставила жирний хрест.
Пару днів тому знайшла в інтернеті відеоролик про те, як обстріляли кладовище біля аеропорту. Це не просто територія кладовища. Там розташована дуже маленька, але душевна обитель — жіночий монастир на честь ікони Іверської Божої Матері. І створювала цей монастир молода, але сувора настоятелька. Душу в нього вклала. Будувала житловий корпус, недільну школу зі зрубу.
Школа внаслідок цього обстрілу згоріла дотла.
Може, і звикає до всього людина. Але як бути з брехнею?
Обидві сторони кажуть діаметрально протилежні речі. На біле кажуть чорне, на чорне біле. А десь посередині цієї великої брехні горить недільна школа на території монастиря.
Ми завмерли в очікуванні біди. Уже ніхто не чекає миру. Мабуть, з відчаю. Дедалі частіше із сумною усмішкою згадуємо приказку: «Мир був такий запеклий, що каменя на камені не залишилося».
Поки політики та геополітики грають у свої брудні ігри, кроять нові карти й тішать свої амбіції, є просто люди, які мають якось вижити. Без пенсій і зарплат, викреслені однією країною й насильно вписані в якусь нову. Безправні, у стані безнадії. Вони просто опинилися на території, де йде «перемир’я». Їх зовсім небагато в межах історії — всього якихось три мільйони.
