«Переживши жахи війни, дочка мріє стати психологом», — багатодітна мама-переселенка з Донецька
Знайти новий притулок і вижити. Із такою метою 9 місяців тому покидала рідний Донецьк багатодітна мама Ганна. Зараз вона з 4 дітьми живе під Святогірськом. Їхня велика дружна сім’я виживає тільки на соцвиплати й гуманітарну допомогу від Штабу Ріната Ахметова.
Життя триває: новий дім, нова школа й садок для дітвори, нові турботи, нові друзі. Із минулим життям пов’язують спогади. Світлі та болючі одночасно.
Молодший син Ганни Сашко з’явився на світ за день до перших обстрілів донецького аеропорту. «Радість і страх — те, що тоді відчувала. Але все, що відбувається, здавалося якимось нереальним, — згадує Ганна. — Але щодня ставало тільки гірше. У вересні мої батьки вмовили виїхати. Потрібно було думати про дітей. Вони, спостерігаючи постріли й військову техніку на вулицях, почали боятися всього: кожного гучного звуку, моєї тривалої відсутності. Хоча я просто могла ненадовго вийти з дому за продуктами».
Зараз сім’я, як і раніше, в одному із сіл під Святогірськом. Відстоявши довгі черги, Ганна переоформила соцвиплати на дітей. Старші Оля й Микита пішли до місцевої школи, молодші Соня й Саша — до дитячого садку. «Вижити тільки на виплати неможливо зараз. Ціни підстрибнули вдвічі. Вже багато місяців отримуємо допомогу від Гуманітарного штабу. Вона дуже важлива для нас, — розповідає багатодітна мама. — Роботи в селі немає навіть для місцевих, що про переселенців казати. Підробляю санітаркою в амбулаторії сусіднього села. А скоро почнеться сільськогосподарський сезон. На роботу в полі у мене великі надії…».
У Донецьку жінка працювала вчителем іноземних мов. Зараз, в евакуації, щоб не втрачати навички, займається з місцевими дітлахами. Безкоштовно. Для душі. І радіє, що своїх дітей вдалося вчасно «висмикнути» з пекла бойових дій.
«Переживши жахи війни вдома, старша дочка мріє стати психологом. Багато разів вночі ставала свідком її «сеансів». Обійме молодшу сестричку і вмовляє поплакати, мовляв, так легше. А потім і казку добру розповість, — ділиться Ганна. — Вона і для мене опора та підтримка. У такі моменти задумуєшся, як швидко подорослішали наші діти. Приїжджаючи по гуманітарку, у чергах їх десятки таких зустрічаю. Навіть у найменших дорослий і мудрий погляд».
