Переселенці (не) у межах компетенції. Стаття про проблеми переселенців у газеті «Дзеркало тижня»
Пропонуємо вашій увазі статтю журналістки Олени Розвадовського про проблеми переселенців, опубліковану в четвер у виданні «Дзеркало тижня».
Щоб примусити владу робити бодай якісь кроки для реального вирішення численних проблем переселенців, правозахисникам, волонтерам, благодійникам та міжнародним гуманітарним місіям довелося бити в набат мало не щодня впродовж останніх півроку. Хоча вирішення доброї частини проблем потребувало не так грошей, що важливо в режимі тотальної економії бюджету, як швидких, професійних управлінських рішень. Сотні тисяч утікачів від окупації та війни розбрелися Україною, і цю міграцію не фіксував навіть персоналізований облік. Як допомогти — більше цікавило небайдужих українців, які ще під час Майдану проявили дива самоорганізації, ніж відповідальних чиновників.
У переселенців, яких я зустріла під час пікету під Кабміном, де вони вимагали ухвалити хоча б закон про їхні статус та права, ще жевріла віра в мир і в Україну, але довіра до держави потроху згасає. Закон нарешті прийнято. Але прикро, що такий простий тест на людяність — допомогти ближньому своєму — чиновники й депутати щоразу провалюють. Тим більше в умовах війни.
Вчитися
Грузія — одна з тих країн, у яких ми можемо вчитися захищати права переселенців. Якщо є бажання, звісно. Ця маленька й не така багата країна пережила два конфлікти — грузинсько-осетинський та російсько-грузинський у 1991-му і 2008-му рр., відповідно. Масштаби міграції населення великі й відчутні для соціуму. Для розв’язання проблем переселенців у 90-х у Грузії було створено окремий орган, тепер це Міністерство у справах біженців та реінтеграції.
«Міністерство профільно займається тільки питаннями переселенців, зокрема інтеграції їх у соціальне життя на новому місці проживання, співпрацює з Верховним комісаріатом ООН із питань біженців, — розповідає екс-прес-аташе посольства Грузії в Україні Бачо Корчилава. — Крім того, воно виступає координатором діяльності неурядових організацій. Це підвищує ефективність роботи, наприклад щодо рівномірного розподілення гуманітарної допомоги».
За словами Б. Корчилави, у 2008 р. у Грузії, крім закону, було розроблено низку програм для переселенців. Наприклад, програму їхньої інтеграції (для тих, хто не зможе повернутися додому в найближчому майбутньому) та реінтеграції (для тих, хто постійно курсує між окупованими й контрольованими центральною владою територіями). У межах цього пакету документів і регулюються всі пов’язані питання.
Досвід 90-х також допоміг Грузії швидше прийняти рішення про створення нового поселення з новозбудованими будинками для сімей, які втекли від російсько-грузинської війни у
2008 р. Адже «дах над головою» — чи не найважливіша базова потреба людини, котра раптово, в одну мить, втратила все через страхіття війни.
«Я сам був біженцем, — каже Бачо Корчилава. — Швидкого розв’язання проблем бути не може, потрібні роки копіткої праці. Особливо важливий процес інтеграції тих сімей, котрі у близькому майбутньому до своїх домівок не повернуться, що, мабуть, найактуальніше для кримчан. Необхідно створити нормальні умови для навчання, перенавчання, працевлаштування. Не виключено, що зростатиме соціальна напруга, виникатимуть непорозуміння між групами людей, конфлікти. Саме тому питання інтеграції таке важливе.
Досвід Грузії Україні може знадобитися лише частково, оскільки ми не розуміємо, як далі триватиме конфлікт, які матиме наслідки й що буде з територіями. Але створювати окремий орган влади — не громіздкий, що важливо, та ефективний — треба. Це знадобиться й на етапі повернення додому жителів окупованих територій після їх визволення».
Перші кроки
На сьомий місяць після початку окупації Криму та військових дій на сході чіткої відповіді на питання, як же жити людям, котрі вимушено залишили домівки й тепер поневіряються поміж «добрими людьми», базами відпочинку, орендованими квартирами, — немає. Зроблено тільки перші законодавчі кроки.
Тим часом, за останніми даними Державної служби з надзвичайних ситуацій, загальна кількість тимчасово переміщених осіб становить понад 423 тис., зокрема, 120 тис. дітей та 77 тис. інвалідів і осіб похилого віку.
Волонтери ж стверджують, що за новим місцем проживання реєструється тільки кожна третя-четверта людина, а отже — реальна кількість переселенців утричі більша.
Під тиском громадськості Кабмін на початку жовтня нарешті прийняв дві постанови. Перша — про облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення АТО. За словами волонтерів, це давно вже питання найпершої ваги, адже потрібно чітко знати, хто, чого і скільки потребує. Інакше один може оббігати десяток благодійних фондів і «заробити» на дві квартири, а інший — помиратиме з голоду. Облік міститиме всю інформацію про потреби сім’ї та допомогу, яку їй було надано. А ось скільки дітей-переселенців пішло/не пішло у школи, у садки — дізнатися, навіть приблизно, не вдалося. В одному фонді розповіли про сім’ю, яка спочатку переїхала з Донецька в село Запорізької області, де до школи потрібно було добиратися 10 км. Дитина у школу не пішла. Сім’я повернулася в Донецьк. Але чи пішла дитина у школу там?
Друга постанова Кабміну стосується надання щомісячної адресної грошової допомоги переміщеним особам. Для покриття витрат на проживання та оплату комунальних послуг вона встановлюється в розмірах 884 грн на непрацездатну особу (пенсіонери, інваліди, діти) та 442 грн для працездатних, причому загальний розмір допомоги не може перевищувати 2 400 грн на сім’ю. За попередніми розрахунками, кажуть у Мінсоцполітики, на ці виплати до кінця року знадобиться півмільярда гривень із держбюджету.
Однак переселенцям треба мати на увазі: допомога виплачуватиметься не більше шести місяців із дня звернення. Працездатні особи мають розв’язати питання свого працевлаштування або самостійно, або з допомогою служби зайнятості. Інакше після спливання двомісячного терміну розмір їхньої частки допомоги зменшується на 50%, а ще через 2 місяці її буде припинено.
Передбачено й винятки, які в Мінсоцполітики називають «адресним підходом»: допомога не надаватиметься сім’ям, котрі мають житло, розміщене не в зоні АТО або у Криму; якщо в сім’ї є два й більше авто, вік яких не перевищує 10 років — для вітчизняного виробництва і 15-ти — для іноземного; якщо будь-хто із членів сім’ї має на депозитному рахунку кошти, сума яких перевищує 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
«Розмір грошової допомоги (884 грн і 442 грн) був розрахований за результатами аналізу реальних витрат домогосподарств на оренду та оплату житлово-комунальних послуг. Тобто Міністерство регіонального розвитку й будівництва провело відповідний зріз щодо регіонів, і в середньому вийшло, що приблизно 2 400 грн на сім’ю — це та сума, яка дозволить сім’ям без проблем орендувати житло або забезпечити ті чи інші житлові потреби. Звісно, не йдеться про місто Київ, але в більшості обласних центрів або міст меншого розміру знайти житло за такі кошти реально», — вважає директор Департаменту державної соціальної допомоги Мінсоцполітики Віталій Музиченко.
Річ у головному
Так чи інакше, але всі ці постанови без базового документа — так званого закону про переселенців, який би визначав права тимчасово переселених осіб і, власне, вводив у законодавство визначення цієї нової категорії населення, — були тільки «гасінням пожежі», а не комплексним розв’язанням проблем переселенців. Й ось нарешті, після запеклих дискусій, заслуженої критики та тривалих консультацій, 20 жовтня депутати з другої спроби проголосували за Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Про важливість цього закону, який в уряді сприймають прохолодно, кричать не тільки волонтери і благодійники, а вся міжнародна гуманітарна спільнота. У день його прийняття генеральний секретар Ради Європи Ягланд Турбйорн підкреслив, що це була «довгоочікувана подія».
Серед іншого, Закон закріплює за переселенцями право отримати за рахунок держави місце тимчасового проживання на 6 місяців; можливість заочно звільнитися і стати на облік у центрі зайнятості за спрощеною процедурою, навіть без трудової книжки; відновити соціальні виплати й пенсії за фактичним місцем проживання; продовжити освіту, зокрема за рахунок держави; отримати місце в дитсадку та школі дітям; право закрити підприємницьку діяльність за спрощеною процедурою й зареєструвати юридичну особу та ФОП за місцем фактичного проживання.
Хоча прийняття закону — справді довгоочікувана подія, коли придивитися пильніше, то не все так радісно. І найбільша заковика, на мою думку, — це надання житла для тимчасового проживання.
Державна служба з надзвичайних ситуацій рапортує: тимчасово розміщено понад 423 тис. осіб. Директор Українського форуму благодійників Ганна Гулевська-Черниш стверджує: «Половина переміщених живе в непридатних приміщеннях. Тим часом починаються холоди. На порозі — зима. Ці проблеми сьогодні не вирішені. Люди не мають роботи й засобів для існування. Ситуація катастрофічна. Деякі території визволені від сепаратистів, але туди так і не прийшла українська влада. Гроші людям не виплачуються. Матеріальну допомогу для переселенців на законодавчому рівні запровадили тільки тепер, після тиску міжнародної гуманітарної спільноти».
Надання тимчасового житла передбачене законом на 6 місяців. Чи достатньо цього терміну, аби люди змогли стати на ноги й самостійно оплачувати найману квартиру? Адже дехто з них полишав свої домівки, збираючись похапцем і взявши лише найнеобхідніше на тиждень, два. Вони не мають навіть теплих речей. На це, до речі, теж потрібні гроші.
Припустімо, що частина переселенців невдовзі зможе повернутися додому (про кримців не йдеться). Але й тут питання — у якому стані їхнє житло, і як швидко вони зможуть повернутися на роботу? Чи завжди це залежатиме від їхнього бажання? Адже в деяких місцевостях зони АТО інфраструктуру майже повністю зруйновано.
Вчителька української мови Світлана Андріївна — вже пенсійного віку, проте роботу шукає. До Києва вона із сім’єю приїхала, точніше — поспіхом втікала під обстрілами із селища Піски (під Донецьком) ще в липні. «А тепер не можемо повернутися хоча б за речами, небезпечно для життя… Наше селище розбите, а з уцілілих будинків усе винесли мародери. Для нас головне — щоб подумали про те, куди повертатися, за що ремонтувати зруйноване житло. У декого будинок зруйнований до фундаменту, — каже вчителька крізь сльози. — У Святошинському районі, куди мене направили з центру зайнятості, щойно почули, що з Донецька, зразу сказали — місць немає. А я знаю, що вчителів української мови у Києві бракує… Ми теж хочемо працювати й заробляти, а не стояти з простягненою рукою. Ми розуміємо, що державі важко».
А що робити, наприклад, переселенцям із Криму, які не мають ані житла, ані перспектив на нього на материковій Україні? Чи пробував чиновник із Міністерства регіонального розвитку й будівництва прожити й оплатити комунальні послуги та оренду квартири для сім’ї не на папері, а за ринковою вартістю? Хай навіть і не в Києві… Про житлові ж фонди, з яких переселенці могли б орендувати квартиру за ціною, розрахованою міністерством, у постановах Кабміну і в законі — ані слова…
Схоже, без благодійної допомоги наших волонтерів і міжнародних організацій ці люди зможуть обходитися ще нескоро. Навіть незважаючи на прийняття такого довгоочікуваного закону.
Палиці в колеса
Тим часом ще влітку представники благодійних фондів заговорили про необхідність звільнення від оподаткування у разі надання фінансової допомоги переселенцям. На той час з окупованого Криму розпочалася масова міграція людей, на Донбасі військові дії лише посилювались, а благодійні фонди вже були під тягарем матеріальної допомоги сім’ям Небесної сотні. Зміни до Податкового кодексу юристи оперативно розробили, але приймати їх законодавці не поспішали. Врешті, ініціативи все ж таки були відображені у президентському законопроекті. Але від оподаткування звільняли тільки благодійні пожертви на суму, що не перевищує в середньому 1 млн грн на рік, якщо вона йшла на поранених та родини загиблих військовослужбовців-учасників АТО. Реакція благодійників на вочевидь дискримінаційний законопроект не забарилася — а як же тисячі переселенців та сім’ї Небесної сотні, для яких теж збирають допомогу, на ті ж таки протези, наприклад? Після тиску громадськості законопроект доопрацювали і прийняли у вересні. Тим часом механізм звільнення від оподаткування досі (!) не розроблено.
«Позиція міжнародних фондів, донорів, благодійників сьогодні чітка: ми не почнемо допомагати, якщо не звільнять від податків, — відзначає Ганна Гулевська-Черниш. — Чому держава має на цьому ще й заробляти? Це нонсенс. У ЄС кажуть — у нас є 10 млн євро, але ми не можемо їх пустити, доки не буде механізму звільнення від податків і доки ми не зможемо вести нормальний облік наданої допомоги».
Але замість того, щоб розв’язувати цю проблему, вітчизняна бюрократія підготувала благодійникам новий сюрприз. Мінюст, з ініціативи Мінсоцполітики, запропонував заборонити волонтерам використовувати слова «волонтерська організація» та «волонтерська діяльність» у своїй діяльності й назві. Можна — лише за спеціальним рішенням Мінсоцполітики. Тобто після того, як саме волонтери забезпечили житлом, медикаментами та одягом тисячі переселенців, а також солдатів, добровольців, майданівців, їх вирішили реєструвати по-новому…
Абсурд, скажете ви. Боротьба із шахраями — відповідають розробники й натхненники дивної ініціативи. Звісно, із шахраями у волонтерстві — які, певна річ, є й непогано наживаються на людській доброті, — треба боротися. Карати їх згідно з Кримінальним кодексом, наприклад. Хоча б тих, чию «діяльність» уже викрили й журналісти, й активісти. Навіть заяви в міліцію подали. Але чиновникам простіше заборонити слово «волонтер», ніж організувати нормальну систему контролю за тими, хто цим словом прикривається. І знову занурюємось у питання корупції та непрозорості…
Важко одразу знайти правильні рецепти розв’язання проблем, які вперше постали перед державою в такому масштабі на тлі реальної, кривавої війни. Але не менш важко усвідомлювати, що чиновники, незважаючи на те, що доводиться переживати країні й кожному з нас, не поспішають врешті-решт розвернути державну машину обличчям до людей і простягнути руку допомоги. У такий спосіб вони не залишають людям іншого вибору, ніж виходити на пікети в боротьбі за свої права
…
