«Незручна» розмова про інтимне виховання підлітків. БЛОГ Надії Кондратюк, експерта Фонду Ріната Ахметова з проекту «Наставництво»
Підлітки, весна, кохання – така вибухова суміш. Від яскравого сонця і гарячих молодих почуттів багато хто може очманіти: батьки, друзі, пасажири в автобусі, бабусі на лавочці біля дому, самі підлітки... Хтось буде переживати ночами, тому що вимкнений телефон, будуть наказання і сварки через погані оцінки в щоденнику, тому що час і енергія підлітка спрямовані на об'єкт закоханості. А десь навпаки, буде зліт натхнення та уяви – творчість прямо пропорційна душевному наповненню.
Хто хоча б раз бачив закоханого підлітка, той знає, що в настільки емоційну пору на його лобі написано «Кохання», і цей стан впливає на всі розумні та конструктивні дії, що є частиною звичайного підліткового життя.
Ми рідко говоримо зі своїми дітьми про перше кохання, хоча варто було б розповісти про свій досвід, як було красиво та романтично. Варто сказати своєму чаду, що все прекрасно, що це хороший стан, але треба контролювати певні бажання і потяги, тому що дотики, поцілунки, обійми – всі ці дії провокують викид гормонів. Легше не дозволити себе поцілувати або обняти, ніж потім стримуватися під впливом гормону, наприклад, дофаміну, який викликає сексуальне бажання. Підлітки під час статевого дозрівання дуже чутливі до сексуальних подразників. Їх треба навчити, що володіти своїми почуттями та бажаннями – велика та потрібна робота над собою. «Той, хто володіє собою, вправніший від завойовника міста», – говорив мудрий цар Соломон.
А що ж з вихованцями в інтернаті? Хто там турбується і розповідає дітям про таке? Хто і як знайомить з наслідками інтимного життя? Коли і з яких джерел діти отримують знання?
Там все дуже просто та жорстко. Гормони та вседозволеність. Зачинені двері та брак здорового прикладу. Занадто раннє знайомство зі статевим життям з усіма наслідками. Там не говорять про чесноти та стриманість, про гармонію стосунків і повагу до інтимних речей. Про статеве дозрівання та особливості дівочого та хлоп'ячого. Там статеві стосунки – частина повсякденного життя.
Життя дітей в інтернатній системі – непопулярна тема для нашого суспільства. Тема, яку готові прийняти тільки ті дорослі, які вважають, що чужих дітей не буває. У моїй практиці багато «незручних» спогадів. Сьогодні згадаю тільки два. Перший спогад – про очі 15-річного хлопчика, коли о 7:30 він виходив з кімнати вихователів, а я випадково вранці прийшла в інтернат. А друге – розповіді дівчат, у яких рано, ще за стінами інтернатної системи, були справжні друзі, у деяких – чоловіки й діти. Розповіді про те, як до них в інтернат приїжджали «гості» та як вихователі ініціювали поїздки дівчат з таксистами в невідомому напрямку. Розповіді про біль і насильство. Розумієте, про що я.
Вони справді інші. Ті, хто живуть за дверима інтернатної системи. Вони справді не розуміють і не знають багатьох речей. Вони часом агресивні та не зовсім здорові. Але тільки тому, що вони живуть у дикунських умовах і не почуваються комусь потрібними, не мають здорових прикладів для наслідування, не чують вкрай потрібних слів для дитячого росту: «я поруч» і «я в тебе вірю». Так розпорядилася Доля. Можливо, для того, щоб у нас з вами був шанс стати гуманнішими, менш егоїстичними та не розучитися бачити чужий біль. Не розучитися надавати допомогу та підтримку тим, у кого в житті щось пішло не так успішно.
І знаєте, не треба багато всього. Треба просто не бути байдужим. Треба бути поруч. Треба побачити дитину в сусідській квартирі, звідки так часто можна почути сварки та скандали. Вчасно звернутися до відповідних служб і стати на захист дитячих інтересів. Перестати просто їздити в інтернати, а почати спілкуватися з дітьми, які там живуть. Знати їхні імена та історії. Припинити возити подарунки та робити великі ремонти, а дарувати тепло свого серця. Стати для когось безпечним дорослим, якому можна довіряти. Стати Наставником. І тоді можна буде говорити підлітку про весну, кохання і стосунки. Розповідати як друг, рівний рівному, просто старший і досвідченіший.
Адже чужих дітей не буває?
