Невидимий фронт. Діти під час війни. БЛОГ Альони Лук’янчук, координатора психологів Гуманітарного штабу

Газета «Донецкие новости» опублікувала статтю Альони Лук’янчук, клінічного психолога, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова. Пропонуємо вашій увазі цей текст.

У моєї бабусі була шафа, у яку вона постійно складала свічки, сіль, борошно й сірники, а ще всілякі покривала і простирадла, новий одяг і алюмінієвий посуд. Коли я була маленькою, ця шафа була. Коли я виросла, вона так само була. Набір за 20 років не змінився — найнеобхідніше на випадок… У цьому місці бабуся губилася й пояснити вже не могла, який мав бути випадок. Але шафа точно має бути — і крапка.

Моя бабуся народилася під час війни й пережила її, а також післявоєнний голод, і коли вона про нього згадувала, вона на очах перетворювалася на маленьку дівчинку, яка 60 років тому стійко боролася за життя…

Хтось нещодавно сказав, що діти мало розуміють, все швидко забудуть і стануть тільки сильнішими, адже пережили ж наші бабусі війну, і яку країну велику відбудували. У подібні моменти я згадую шафу своєї бабусі й думаю, скільки таких шаф і бабусь так і прожили своє життя з посттравматичним розладом, навіть не розуміючи цього.

Діти сьогодні — це той невидимий фронт, який ми вщент програємо. Можна провести реформи, можна залучити найкращі уми світу до країни, але не можна буде вилікувати наше майбутнє завтра, якщо вона страждає вже сьогодні.

А що сьогодні…

Дівчинка 7 років провела два тижні в підвалі і, перебуваючи в евакуації, відмовляється їсти, ховає їжу під ліжко для молодшої сестри, мама злиться, дівчинка замикається. Схудла на 5 кг. Скільки таких дівчаток точно, ніхто не знає.

Хлопчики задушили кошеня, граючи з ним. Інші хлопчики встромляли голки в їжака, бо впевнені, що йому не боляче.

Хлопчик після пережитого артобстрілу перестав говорити, другий хлопчик заїкається, хтось не спить. Десятки дітей малюють пожежі й потопи.

Сотні дітей з емоційними й когнітивними, соматичними змінами.

Це все — наше сьогодні. Яким буде наше завтра?

Діти психологічно абсолютно не захищені в цій війні.

До 8 років дитина цілком залежить від батька. Що говорить сім’я, робить сім’я, що правильно й добре — це все сприймається дитиною через сім’ю. Дитина з батьком — це єдиний організм, який його живить фізично й емоційно. Усі психічні та розумові процеси розвитку відбуваються тоді, коли малюк фізично цілий і емоційно оточений любов’ю. Все труднощі великого світу дитина сприймає через сім’ю. Що скаже тато — те і є правда.

Страшний світ для дитини чи ні, також залежить від сім’ї. Якщо сім’я стійка в цьому світі й дає достатньо емоційного та фізичного відчуття підтримки й безпеки, то дитина без особливих страхів готова контактувати із зовнішнім світом, відчуваючи, що в разі будь-якої небезпеки «сховається» в родині й там завжди захистять.

Наприклад, якщо дитина ріже палець, вона біжить до мами, щоб вона врятувала. Якщо в дитини з’являються запитання, вона біжить до батьків за відповідями, всім відома: «крошка сын к отцу пришел…»

А якщо сім’я сама перелякана, батьки стривожені, тоді дитина неусвідомлено відчуває стан батьків і переймає їхній стан як свій, сама того не розуміючи, і тоді вона боїться світу, інших дітей, проявляти себе, залишатися наодинці, бо родина не «сховає й не захистить», вона на це не здатна.

Сьогоднішня війна або не війна, бо зрозуміти, що саме відбувається, чітко окреслити не може ніхто, паралізує тисячі дорослих, яких без ясного розуміння, де свої, де чужі, де жити і як жити, виявляються повністю розгубленими самі. Дати дитині опору й пояснити, що відбувається, вони не можуть, адже самі не розуміють. Діти виявляються викинутими за борт тонути в цьому кошмарі на самоті.

Смерть, агресія, страх за життя, голод, втрата улюбленого місця, речей, нові незнайомі люди, батьківський відчай, постійна тривога, безгрошів’я, військова тематика, політичні склоки, ненависть оточуючих. Це вся та реальність, із якою не може впоратися навіть дорослий. Що вже казати про дитину. Вона ще навіть не вміє розуміти, що таке страх і біль, але вона точно розуміє, що відбувається щось глобально жахливе, що загрожує життю. Вона бачить, як справляються з цим батьки або не справляються. І копіює їхню поведінку або ж шукає свою.

Наприклад, якщо батьки дезадаптовані й не можуть вести нормальне життя: готувати їжу, робити з дитиною уроки, ходити на роботу, то якусь частину цих функцій дитина змушена брати на себе, щоб вижити.

П’ятирічна дівчинка на одній із баз для тимчасового перебування після занять у дитячій групі ходила до їдальні, щоб принести мамі обід у кімнату, бо «мама весь час плаче й не встає з ліжка». Вона носила їй сніданок, обід і вечерю. А ще не шуміла, не грала з іншими дітьми й нічого не просила. Який сенс просити, коли ніхто не почує. Вона тепер за дорослу, вона піклується про маму. Їй дуже страшно. Вона майже не спить, але розуміти, що з нею відбувається, вона також не може. Психіка ще не сформована.

Труднощі тут у тому, що рано чи пізно мама зможе повернутися до нормального життя, вона має для цього досвід, а от дівчинка вже ні. Вона виросла і стала опорою, до дитячого життя повернути її без сторонньої допомоги буде дуже складно. А далі ця дівчинка без дитинства заблокує свої переживання та емоції й буде маленьким дорослим, який буде виживати, а не жити.

Якщо дитина бачила смерть і її життя було під загрозою, то цей страх, який дитина ще не може цілком пережити, бо ще немає для цього психічного механізму, буде витіснено в соматичні прояви або несвідомі кошмари ночами.

Хлопчик 7 років обгризає свої пальці до крові, пояснити чому — не може.

Дитина 8 років не спить ночами, їй сняться пожежі, скрізь вогонь, все горить і допомоги чекати нізвідки…

Всі ці прояви призводять до одного — жаху перед світом. І чим менша підтримка сім’ї, тим сильніший жах. У дитини немає психічного механізму переживати подібне, її психіка ще не сформована до кінця. І якщо дитина виявляється в цей момент одинокою, якщо поруч немає близького дорослого, який би зміг почути й пояснити хоча б частково дитині, що взагалі навколо коїться і хто зможе її врятувати, то жах накриває її лавиною, і її вона пронесе через усе своє життя надалі. Постійно озираючись навколо й боячись.

Якщо батьки зриваються на дитині, відштовхують її — «не до тебе зараз», — механізм буде схожим, на маму дитина злитися не може, вона від неї залежить фізично й емоційно, тому свою злість вона буде зганяти на комусь іншому — на тваринах, ровесниках.

Посттравматичний розлад може бути не тільки видимим, у вигляді порушень, поведінки, сну або помітних емоційних реакцій. Наслідки травми можуть бути не відразу помітні. Мине час, діти підростуть, тільки жах нікуди не дінеться.

У майбутньому це може привести до зовсім іншого ефекту, ніж «сила пережитого», зовсім навпаки — покоління людей, які бояться миру й ні на що не зважуються, ховаються від нього або ж людей, які рано зрозуміли, що боротися з жахом можна тільки силою, і якщо дитина мала приклад агресивної поведінки перед очима, а навколо війна, то зі своїм страхом вона буде справлятися так само — зброєю й кулаками. «Я стану сильним, щоб нікого не боятися». І в цей момент воїн, який народився всередині, почне воювати, щоб захистити себе й не думати про страх. Воювати він буде вже не на війні, а з чим завгодно й ким завгодно.

Діти сьогодні — це наше завтра, і в їхніх сьогоднішніх очах, сповнених жаху й німого запитання «що це?», можна побачити наше майбутнє. І чим раніше ми це зрозуміємо і зможемо допомогти, тим менше в нас буде шаф із припасами й жахом через 20 років.

Альона Лук’янчук — клінічний психолог, гештальт-терапевт, координатор психологічної служби
при Гуманітарному штабі Ріната Ахметова