«Навіть в евакуації діти ночами ховалися під ліжко — боялися бомбардувань», — молода мама-переселенка з Донецька

Олена, зібравши в оберемок двох маленьких діток, поїхала з Донецька в середині листопада. З однією сумкою й документами. В евакуації ця сім’я вже 5 місяців. Виживають на мінімальні виплати для догляду за молодшою дитиною та гуманітарну допомогу від Штабу Ріната Ахметова.

У передвеликодній день Олена зі своїми дітлахами пекла святкові паски. За цим заняттям їх і застав наш дзвінок. «Незважаючи ні на що, намагаюся забезпечити дітям нормальні умови, підтримувати домашню атмосферу. Свята ніхто не скасовував. Хоча шкода, що ми не всі разом», — ділиться жінка.

Чоловік Олени залишився в Донецьку. А вона з 5-річним Матвієм і 2-річною Сонею оселилася в одному із сіл поблизу Святогірська. Влаштувалися у приватному будинку. Санітарний стан житла задовільний, але потрібен капітальний ремонт. Із житлом допомогли небайдужі люди, впустили жити безкоштовно.

«Якби не це — жити було б ніде. Спасибі людям за чуйність і розуміння. Я отримую 960 гривень виплат на дитину. Самі розумієте, що на них вижити неможливо. Чоловік намагається допомагати, але робота, через яку залишився в Донецьку, не приносить доходу. Невелике приватне підприємство на межі зупинки вже кілька місяців, — розповідає Олена. — Величезна підтримка для мене — гуманітарна допомога від Штабу Ріната Ахметова. Особливо зараз, після такого різкого стрибку цін на продукти харчування. Не тільки для мене, для багатьох. Сотень мам у черзі за дитячими наборами, таких, як і я, переселенок. За ці місяці з багатьма вже подружилися. Для сина й дочки каші та пюре з наборів — незамінні. Необхідний комплекс вітамінів зі щоденного меню вони не отримують вже давно через жорстку економію. З наборів їм усе припало до смаку».

Як би не було складно, Олена не шкодує, що поїхала з Донецька. Каже, вже не залишалося сил терпіти й боятися постійних обстрілів. Дуже переживала й за психологічний стан дітей. «Вони, звичайно, не розуміли, що саме відбувається. Бачили військову техніку, чули залпи. Коли доводилося ховатися у ванній, а у квартирі це було найбезпечніше місце, ми намагалися обставити все, як захопливу гру, — згадує Олена. — Я думала, що вони нічого не розуміють, просто в такі моменти намагалася бути поруч і не панікувати. Але дітей не обдуриш. Коли ми виїхали, вони ночами почали погано спати. А одного разу заходжу в кімнату, а вони під ліжком ховаються. Виявилося, що злякалися гучних звуків за вікном — сусіди робили ремонт. Таке в нас періодично повторювалося. Діти боялися бомбардувань доти, поки не пішли до дитячого садка. Серед інших діток їм вдалося забути, все, що вони пережили. У всякому разі, я на це сподіваюся».