«Наша мама — волонтер!». Історія багатодітної сім’ї з Луганської області
Мама з п’ятьма дітками виживає в маленькому селищі Луганської області. Біля самої лінії фронту. Біля самого Щастя. Маленького містечка, про яке тепер знає вся країна. І де будні нині зовсім нещасливі. Підтримувати добробут родини та забезпечувати дітей жінці допомагають її невгамовна енергія разом із заповзятливістю, і допомога небайдужих людей. Жінка регулярно отримує продуктові та дитячі набори від Гуманітарного штабу Ріната Ахметова, що дозволяє підтримувати раціон дітей. Але жінка вирішила й сама допомагати тим, кому ще складніше. І тепер вона волонтер.
Саме бажання допомогти тим, кому гірше, спонукало жінку зайнятися волонтерством. Відшукавши безстрашного водія, й у складчину із сільрадою заправивши старий «жигуль», Оксана вирушила на розвезення продуктових наборів у навколишні населені пункти.
Розмова з Оксаною відбулася в її третій робочий день. А вона пам’ятає їх усі. Кожен важливий і тривожний водночас.
«Тривожний не через страх за власну безпеку, — уточнює жінка. — А через ту лавини горя, з якою стикаєшся щодня. Приходячи по продукти, іноді із сусідніх сіл, люди приходять по порятунок і надію. Багатьом вже давно нічого їсти, і немає на що сподіватися. Без перебільшення, гуманітарка від Штабу Ахметова для багатьох — порятунок. Я знаю, про що говорю, адже й сама виживаю у схожих умовах».
Вона вже встигла потрапити під обстріл разом із цінним вантажем, втихомирити величезну чергу змучених людей, і постояти на блокпостах, заціпеніло чекаючи на кінець обстрілу й сигнал військових на подальший проїзд. Але це вдень. А ввечері вона змінює професію. І знову стає люблячою мамою.
Адже вдома її чекає своя маленька «армія». Точніше, дівочий батальйон із 4 дочок. Ну а командир у них, без сумніву, 4-річний Микита. Дітвора теж звикла до військових реалій. Звикли не прокидатися ночами від звуків бою на околицях селища, не дивуватися танкам, які ганяють путівцями, і виконувати головне правило мами — «не боятися!». За словами Оксани, спокій у домі залежить від поведінки дорослих. Якщо вони спокійні — то й дітлахам добре й затишно. А коли їх п’ятеро, то будь-яка реакція із зарядом «плюс» чи «мінус» поширюється на всіх.
Ціла наша з Оксаною телефонна розмова проходить під акомпанемент дитячих голосів, які намагаються щось неодмінно додати до почутого. І тут 4-річний Микита, перекричавши всіх, командирським тоном, ковтаючи літери, видає: «Нася мама — волінтьор!». І нехай він ще навіть не знає точного значення цього дивовижного слова, але від старших сестричок точно знає, що це «дуже смілива й добра людина». І нехай мама повертається додому втомлена від важкої й небезпечної дороги, побаченого за день горя й нужди, але, все ж, щаслива, що своїми зусиллями допомогла комусь просто вижити.
