Муса Магомедов: «За два роки війни я зрозумів: людині треба дуже мало»
У квітні Авдіївка Донецької області «святкує» 20 місяців на лінії фронту. Як працює градотворче підприємство, від якого залежить життя міста, розповів гендиректор Авдіївського коксохіму Муса Магомедов.
– Мусо Сергоєвичу, зараз ситуація в Авдіївці так само напружена?
– Стало трохи спокійніше. Якщо раніше лінія фронту проходила практично через наш завод, то зараз вона змістилася на 7–8 км. Багато людей, які раніше жили в бомбосховищах заводу, повернулися в місто. Я живу на заводі, але вже піднявся – тепер живу на другому поверсі заводоуправління. Хоча й зараз трапляються активні зіткнення. І це чистий сюр, по-іншому не скажеш: днями був на стадіоні – там діти тренуються, боксери, футболісти, а поруч стрілянина – важка, потужна. У місті всі служби працюють, школи, дитсадки відкрилися. І це важко вміщається в голові: там, за кілька кілометрів, йдуть бої, люди гинуть, А ТУТ – ЗВИЧАЙНЕ ЖИТТЯ. Відстань згладжує. Зараз хоч і спокійніше, але на роботі заводу однаково позначається: були збої з електропостачанням, була зупинка виробництва. Всі наші лінії комунікацій проходять поруч із лінією фронту, на невеликій відстані. Поки щастить, але ситуація в будь-який момент може змінитися, і завод, і місто можуть залишитися без найнеобхіднішого – електроенергії і води.
– Ви жили в бомбосховищі. Як це було, розкажіть?
– Наш завод будувався за часів холодної війни, так що відмітка в мінус три поверхи дозволяє відчувати себе захищеним від обстрілів. На заводі вісім сховищ. Був час, коли в них жило понад дві тисячі осіб. У більш-менш спокійний час працюєш нагорі, а коли летить – спускаєшся вниз. Але часто стріляли так інтенсивно, що під землею проводили дні безперервно. Природно, провели лінії комунікацій, телефони, інтернет. Зробили приблизно 50 місць із комп’ютерами, генератор. Але в цей момент нагорі проходили процеси, які не зупиниш, – видавання коксу, завантаження шихти. На час обстрілів ідеш вниз, потім повертаєшся й починаєш працювати. Усуваєш наслідки влучень у труби, газопроводи, батареї. Гасиш пожежі, намагаєшся збалансувати втрати.
А життя внизу… Ми купили в Харкові сотні розкладачок, роздали всім, хто живе на заводі. Спальні мішки, матраци. Нічого романтичного в цьому немає. Єдиний плюс – ти дуже близько спілкуєшся зі своїми людьми, знаєш їх усіх в обличчя. Посміятися можна: ну що, мовляв, поки нагорі стріляють, давайте музику включимо, щоб не чути було. Таке от життя. Люди на передовій взагалі в окопах живуть, там набагато страшніше. Але в них свій обов’язок, а в нас – свій.
Я на Авдіївському коксохімі працюю з листопада 2012-го, три з гаком роки. До цього – на Запорізькому коксохімічному. У будь-якій кар’єрі є якась вершина, до якої прагнеш. Авдіївка стала такою вершиною для мене, адже це найбільший у Європі коксохімічний завод. Він у чотири рази більший за запорізький, може виробляти 11–12 тисяч тонн коксу на добу, тоді як там – 3–4 тисячі. Це дуже серйозна робота, потрібно враховувати безліч чинників. Не кажучи вже про війну, яка змусила зіткнутися з величезною кількістю завдань, які навіть у теорії складно було уявити. Адже коли завод планували, розглядалися будь-які варіанти, але ніяк не війну. Чотири лінії електропередач, три гілки залізниці, газ, вода – все це дублювалося. Це гарантоване забезпечення заводу в будь-яких умовах – снігові замети, аварії. Єдине, чого не передбачили, що ми опинимося на лінії фронту.
– Як війна позначилася на виробництві?
– Завод обстрілювали багаторазово. У нас перебивали все по черзі, бувало – все одночасно. Ми зуміли пропрацювати чотири місяці без технічної води, забезпечивши собі подавання зі ставків-відстійників. У нас було 12 зупинок, понад 320 прямих влучень у завод. Не поруч із заводом, а в цехи, у комунікації. Дев’ять співробітників загинули, понад 50 діслати поранення…
Коли я працював на Запорізькому коксохімі, старші товариші розповідали, мовляв, уявляєте, у 90-і роки доводилося працювати на періоди коксування в 60 годин. Тоді це здавалося нереальним, адже практика – 18–20 годин. Але в нас під час найбільшої зупинки кокс був у печах 700 годин – і ми видали його, зберігши пічний фонд.
Була ситуація, коли на вулиці – мінус 27 градусів. Залізничні колії перебиті з усіх боків, вугілля до нас не їде, залишки його закінчуються, а в цей час перекривають природний газ. Не знаю, хто або що нам допомогло, – температура повітря раптом почала підніматися, і буквально за добу вона зросла з мінус 27-ми до плюс 5-ти градусів! Ми змогли розтягнути залишки вугілля, а за цей час разом із залізничниками відновили постачання. Це як комп’ютерна гра, де ти відстежуєш одночасно величезну кількість параметрів, і помилитися не можна – надто висока ціна помилки.
– Як ви взагалі зважилися залишитися на підприємстві в настільки жахливих умовах?
– Я ставив собі це запитання, напевно, як і багато людей, які тут залишилися. Причин було три. Перша – це люди, які на тебе сподіваються. Вони міркували так: якщо директор на місці, він напевно щось знає, отже, все буде нормально. А я вже точно не знав, що в голові в тих, хто у нас стріляє. Але я відповідав перед своїми людьми. І звичайно, перед компанією. Я пишаюся цією роботою. Так не буває, що, коли все добре – ти з компанією, а коли погано – тікаєш. Мене не так виховували. Друга причина – не знаю, як би я жив, усвідомлюючи, що злякався і втік. Я не хотів перестати поважати себе. Капітан корабля, що тоне, має йти останнім. Тим більше, що наш завод схожий на корабель із боку.
По-третє, у мене є відповідальність перед своєю сім’єю. У мене троє дітей, кохана жінка, мати, сестри. Багато людей, які залежать від мене і яких я зобов’язаний забезпечувати. Хоча, кажучи про гроші, можу сказати, що за ці два роки війни зрозумів: людині потрібно дуже мало. Я прожив ці два роки у спецодязі. Є вода, є світло, є їжа. А в період активних боїв потрібно було тільки одне: щоб перестали стріляти. Тому що страшно, все всередині стискається, від цього мозок починає працювати погано, а його потрібно змушувати працювати!
– Як ви відреагували на найперший обстріл заводу?
– Під час першого обстрілу я був на нараді в Маріуполі. Тоді вже йшла війна, але уявити, що хтось буде стріляти по заводу, не міг ніхто. Була пізня ніч, поруч – море, тиша. І тут мені телефонують, кажуть: у нас стріляють! Здавалося, що свідомість розбилася на друзки, відразу прийшло відчуття нереальності того, що відбувається, і якоїсь безпорадності. За кілька днів це повторилося. Складно передати словами… Коли на твоїх очах пролітає серія з «Граду», ти бачиш, як снаряди приземляються на територію заводу, – туди, де ходять люди, де працює обладнання, бачиш, як росте стовп чорного диму до небес… Апокаліпсис. Ти бачиш це – і не віриш. Страшний сон, прокидатися від якого доводиться дуже швидко. Спочатку ти падаєш. Потім шукаєш укриття, щоб залишитися в живих. А потім настає страшна тиша, і ти йдеш розбиратися з руйнуваннями, з пожежами, з витоками.
Але перше питання завжди – як люди? Усі живі? «Швидка» виїхала? Головне – прийняти правильні рішення, тому що неправильні призведуть до точки неповернення. Але нам вдавалося вистояти. Бували ситуації, коли здавалося, що виходу немає. Але чоловіки розумні, ми разом знаходили рішення і швидко діяли. Я кожним працівником пишаюся, кожен робив усе, що мав був.
– Як вам вдалося залишити людей на заводі, мотивувати їх? У момент, коли гинуть їхні колеги, коли летять снаряди?
– Це не я їх мотивував, а вони мене. Авдіївці – унікальні люди. Вони говорили мені: це наш завод, і ми звідси не підемо. Тому що міста без заводу не буде, тому що ми не зможемо забезпечити своїх дітей і онуків. Тому що цей завод мій батько будував, а я що, візьму й кину? Кожен розумів: якщо не зберегти завод, Авдіївка перетвориться на пустку. Давайте дивитися на речі об’єктивно: яке зараз безробіття в Україні, де знайти роботу, причому оплачувану? Наш завод завжди був передовим, завжди була черга з охочих влаштуватися сюди на роботу.
Була ситуація, коли ми розглядали рішення про закриття заводу. Тоді велися постійні обстріли, стріляли прямою наводкою по підприємству. І керівництво холдингу сказало: Мусо, приймай рішення. Ти там, на місці, вирішуйте. Ми зібралися, всі керівники заводу. Я описав ситуацію, чесно сказав: не знаю, що буде з бойовими діями, але зараз у нас є право зупинити завод. Це був важлива, важка, серйозна розмова. І всі сказали: НІ, ми будемо працювати! Більше до цього обговорення ми не поверталися.
З 3700 співробітників 700 прийняли рішення піти. На їхнє місце прийшли інші. І навчання персоналу – зараз один із найважливіших пріоритетів.
– Мусо Сергоєвичу, на великих підприємствах є плани на випадок НП. Такі конверти…
– Відкриваєш, а там – ціанистий калій (сміється). Само собою, це план ліквідації аварійних ситуацій, ПЛАС. Відкриваєш, а там дії, які ти маєш зробити. Але на випадок війни ПЛАСів не було. Ми їх змушені були розробити – і розробили. Ніхто не припускав, що газопровід розірветься одночасно у трьох-чотирьох місцях. Уявіть, горить газопровід, потрібно закрити засувку. Одночасно триває обстріл, прилітає за 100–300 метрів від тебе то міна, то снаряд. А загасити треба зараз, бо за годину вже й не треба буде, ми остаточно зупинимося. Що ти робиш? Збираєш чоловік, йдеш і закриваєш. Люди – унікальні. Страшно, а вони один одного підколюють, сміються і – працюють.
– Ви говорили, що били прямо по заводу. Що вдалося зберегти?
– До війни працювали вісім коксохімічних батарей. Зараз функціонує сім, восьма – у процесі консервації. Ми можемо виробляти ту саму кількість коксу, що й до війни. Частину обладнання виведено з ладу. Але за рахунок резервування можна випускати колишні обсяги. Було зупинено виробництво бензолу – у два сховища з трьох були прямі влучення. Ми встигли вивезти весь бензол за три доби до цього, залишилися тільки незнижувальні залишки, сто тонн. Прийняли рішення, все забрали, і тут – бабах! Ці сто тонн добу потім горіли, а уявляєте, якби в повне сховище влучили?
Ми 12 разів консервували батареї. Є подвиги військові, а це – трудовий подвиг. Я коли молодий був, читав «Як гартувалася сталь» і думав, як люди можуть працювати по 20–22 години на добу? Вважав, що ми на таке не здатні. Але першу консервацію провели в умовах потужного обстрілу, на неї пішло приблизно чотири доби. Це неймовірно швидко: поняття «аварійна консервація» в підручниках взагалі не було. Зазвичай планові зупинки займали 24 дні! А ми першу провели за чотири доби, а останню – заледве не за 40 хвилин. Навчилися. Замість того, щоб витрачати дві години один стояк, робимо за хвилину. Щойно все це почалося, ми почали вести діалог з ученими, з корифеями. Дізналися, що аварійна зупинка, після якої вдалося зберегти обладнання, була на одному з заводів у Боснії під час Югославської війни. Але там завод маленький, батарея маленька, її легше зупиняти й розігрівати. Так що готових технічних рішень не було.
– Тепер можете навчати інших?
– Само собою. Ми обмінюємося досвідом із колегами. Наука допомагала нам, а ми допоможемо науці. Гадаю, кандидатські та докторські на ці теми з’являться. Це новий досвід у коксохімії.
– Які проблеми залишилися?
– Одна з основних – питання військової логістики. Ми перебуваємо в умовах жорстокої конкуренції у світовому масштабі. Найбільші наші конкуренти – це російські постачальники коксу, які продовжують продавати його в нашу країну нашим же потенційним споживачам. А ми іноді просто не можемо виграти в собівартості два долари, щоб продати свій кокс.
Раніше кокс їхав до Маріуполя, доїжджав за півдоби, це приблизно 120 км. Зараз дорога – 400–450 км. Вугілля раніше добували і виробляли поруч, а зараз на 70–80% це портове вугілля з Австралії чи США, воно дороге, але ми змушені його купувати через брак вітчизняного. Ну і з трьох залізничних гілок, по суті, залишилася одна. Ми фізично не можемо вивезти більше восьми тисяч тонн. А вивантажувати на землю – означає псувати продукт. Плюс державний монополіст – залізниця – підвищує тарифи. Минулого року – на 30%, цього – хочуть на 15%. Тоді як у росіян торік підняли на 15%, цього – всього на 9%. Це політична короткозорість. Треба рахувати далі, ніж сьогоднішній день. Адже якщо не вжити протекціоністські заходи, залишки металургії поховають. Ну й найбільша проблема в тому, що бойові дії йдуть поруч із нами, у зоні, де проходять наші життєво важливі комунікації – вода, газ, електрика.
– Розкажіть про співпрацю з містом. Адже саме Авдіївський коксохім допоміг пережити найбільш напружений час війни…
– Під час активних боїв чисельність населення знизилася з 35 тисяч до восьми, багато хто виїхав. Зараз у місті живуть 18–20 тисяч осіб. Ми розуміли: потрібно пережити воєнну зиму. Я звернувся з питанням про відновлення міста до акціонера Ріната Ахметова, гендиректора «Метінвесту» Юрія Риженкова, і нам виділили стільки ресурсів, скільки ми змогли освоїти. Спочатку дали 10 мільйонів, потім ще вісім. Сказали: твоє основне завдання – забезпечити людей усім необхідним. Ми кинули всі сили на організацію опалення, електропостачання, водопостачання. Зі 150 із гаком багатоквартирних будинків не змогли ввести в експлуатацію тільки чотири. У них були максимальні руйнування. У соцсфері все вийшло. Змогли відновити лікарню. І все це – безкомпромісні зусилля, як наші, так і міських служб. Я побував на двох перших міських нарадах і зрозумів: якщо ми не включимося, місто буде заморожене. Державна машина дуже неповоротка. Без порушення процедур зробити все необхідне неможливо. А з порушенням – неможливо подвійно. Є правила. Спочатку потрібно зробити проект, потім експертизу, потім тендер, а тільки потім працювати. І якби ми пішли цим шляхом…
У підсумку проведено роботи на 18 млн грн. Більше об’єктивно не встигли. Питання не у грошах – їх давали стільки, скільки потрібно. Але підрядників у місті практично не було, два-три, і я їм дуже вдячний, тому що коли з усіх боків стріляють, відновлювати щось дуже складно. Багато чого зроблено своїми силами. Двічі лікарню склили. Тільки закінчили покрівлю – обстріл, все повилітало, дах пробило. Робили заново.
Допомагали і приватному сектору. Акціонер виділив матеріали, ресурси. Я вдячний Фонду Ріната Ахметова, «Метінвесту», Червоному Хресту, польським благодійним організаціям і японцям, Save the children. Зрозуміло, що основний фінансовий удар прийняла наша компанія, але працювали всі разом. А перші державні гроші на відновлення інфраструктури міста Авдіївка виділили в листопаді минулого року. Сім мільйонів, з них реалізували два. Чому? Тому що процедури такі. І ніхто не прийняв рішень для особливих умов.
– Тобто минув рік війни, пройшла зима, і тільки тоді держава почала виділяти гроші?
– Так, спасибі пану Жебрівському (глава Донецької обласної військово-цивільної адміністрації). Він приїхав, подивився і сказав: гроші будуть, давайте працювати далі. Гроші виділили тому, що ми за свої кошти проекти зробили. Почали, коли війна була в повному розпалі. Ми заплатили за проекти, експертизу, і після цього Павло Іванович сказав: у вас готово все – гроші виділять.
Я оптиміст, але у ставленні держави в мене давній песимізм. Кому пояснити, що з цими процедурами відновити місто на лінії фронту нереально? Мають бути спрощені, прискорені процедури.
У нас велика компанія, багато правил і процедур. Але якби всіх у цій надзвичайній ситуації дотримувалися, ми б нічого не змогли зробити. Я звернувся до керівництва «Метінвесту», сказав: дайте мені всі повноваження, і тоді ми впораємося. І я їх отримав. Ми пішли за прискореними, аварійними процедурами. Інакше ми б завод не зберегли!
Допомагаємо й сім’ям загиблих, і постраждалим. Ми не ділимо людей на своїх, заводчан, і містян. Насамперед допомогу отримують пенсіонери, багатодітні, інваліди. Відновлюємо носійні конструкції, стіни, покрівлі. Продовжуємо реконструкцію міськлікарні.
– Які стосунки з місцевою владою?
– Війна нас згуртувала. Ми працюємо без огляду на те, що маємо чи не маємо. Робимо все, несемо великі витрати. Опалювали і завод, і місто. Природно, вже забули, коли отримували за це гроші. Тому що завдання в нас – вижити разом. Це правильні стосунки, коли кожен робить по максимуму.
– Як знімаєте стрес?
– У нас компанія проводила цілий курс, як виживати в цих умовах. Дуже корисні речі дізналися. Також допомагають заняття спортом, читання. Ну й перше, з чого почали: для початку уявіть, що ви вже померли…
– Хороша порада.
– Так, чистий фаталізм. Найстрашніше сталося, тепер треба щось робити далі. У найважчий рік я переконав себе в тому, що місія всього мого життя – зберегти цей завод для людей. І мені це допомагало. Говорив собі: Мусо, ти ось збережи, а далі будь що буде.
– Як припинити війну?
– Військового рішення немає. Це не російсько-чеченська війна, не війна в Руанді, де тутсі і хуту, не громадянська, де бідні воюють з багатими. Це не війна між Авдіївкою і Донецьком, Дніпром і Донецьком. Треба перестати стріляти, шукати виходи. Адже рано чи пізно домовляться. Чи знайдуть рішення. Політичні рішення. Не сьогодні, то завтра. Не завтра, то післязавтра. Через рік-три все закінчиться, за десять, сподіваюся, багато чого забудеться. Тому що всі війни закінчуються, а рани загоюються дуже складно.
Я розумію, наскільки це складно, наскільки важко, як розділилася філософія, погляди з обох боків лінії фронту. І пропаганда позначається. Але цю війну почали не прості люди, не ми з вами. Її почали політики, і політики мають її закінчити.
