Марія Гончарова: «Я й не знала, що в Україні стільки добрих, небайдужих до чужого горя людей»
Двадцять п’ятого березня «ФАКТИ» розповіли про тяжке становище багатодітної сім’ї Гончарових. Півтора роки тому, у грудні 2014-го, під вікнами їхньої квартири розірвався бойовий снаряд. Пробивши шибки, осколки залетіли в кімнати й обрушилися на п’ятьох діток, їхню маму й бабусю. Всі дивом залишилися живі, але дістали важкі поранення.
Марія Гончарова досі не може спокійно згадувати про пережите: голос жінки тремтить і зривається.
– Тільки почало гуркотіти, зникло світло, і ми опинилися в повній темряві, – каже 31-річна Марія Гончарова. – Потім люди розповідали, що снаряди, які буквально градом лягали по всьому місту, зруйнували трансформаторну станцію. Моя мама, я й діти сиділи на дивані, і тут задзвонив мамин телефон. Звук долинав із кухні, і мама пішла туди. Однорічна Машенька і дворічна Варя підскочили й побігли за бабусею. У цю секунду мене ніби струмом ударило, у голові промайнуло: «Діти! Вони мають бути біля мене». Хоча малюки часто бігають за бабусею хвостиком, раніше я так не хвилювалася. Може, це вищі сили підштовхнули мене побігти за Варею й Машею?
Коли Марія кинулася за молодшими дітьми, троє старших – шестирічні двійнята Коля і Ваня й десятирічна Катя – злякавшись, кинулися слідом за мамою. Вибух прогримів у той момент, коли Марія з дітьми стояли в передпокої, розташованому навпроти кухні. Першу хвилю осколків прийняла на себе бабуся, яка застигла з телефоном у руці прямо перед кухонним вікном.
– На якийсь час я знепритомніла, – розповідає Ірина Анатоліївна, мама Марії Гончарової. – Прокинулася від криків: «Бабусю, допоможи!» Хотіла піднятися – і… не змогла. Потім вже, коли нас забрали в лікарню, дізналася: мені перебило кістку на нозі, відірвало пальці на руці, осколки розпороли живіт. Чую, дочка Маша кличе: «Мамо, мені холодно… У мене немає ноги».
– Те, що мені відірвало ногу, побачила відразу: вона висіла на сухожиллях, – зітхає Марія Гончарова. – Коли пролунав вибух, я якраз нагнулася, щоб взяти на руки Машеньку. І вийшло, що закрила своїм тілом Машу і Варю. Варя стояла за кілька сантиметрів від моєї лівої ноги. Ногу відітнуло, а дитину навіть не зачепило! Інакше як дивом я це назвати не можу…
Марія зізнається, що думати про себе в той момент вона не могла: поранені діти спливали кров’ю, плакали і просили про допомогу. Осколки перебили Каті, Вані й Колі кістки в ногах, плоть вирвало шматками. Неймовірно, але, рятуючи своїх дітей, жінка з відірваною кінцівкою навіть пересувалася квартирою.
– Я перетягнула поранених дітей у дальню кімнату, потім перенесла туди малюків, - говорить Марія. – Повернулася в передпокій, зняла з пальто пояс, витягла з черевиків шнурки. Перетягнула ними Каті, Вані й Колі поранені ніжки, щоб хоч якось зупинити кровотечу. І тільки потім почала «відключатися». Побачивши, що я непритомнію, поранені діти підповзли до мене з криками: «Мамо, не йди! Ми боїмося залишатися одні!» А однорічна Машенька повзала навколо мене й боляче кусала за руки й ноги.
Я намагалася триматися, але сил не було зовсім. Мене ніби відносило кудись, очі закривалися, все зникало. Але у вухах стояв дитячий крик: «Мамочко, ні! Не засинай!» – і я поверталася назад. З моєї ноги юшила кров, я розуміла, що можу померти від крововтрати. Взяла ковдру, зім’яла її і придавила до культі…
Прибувши до місця трагедії, українські військові евакуювали постраждалу сім’ю у Дніпропетровськ, де лікарі п’ять місяців рятували Марію, її маму і трьох старших дітей. Вийшовши з лікарні, покалічена війною сім’я вирішила залишитися на мирній території.
Однак виживати без жодної допомоги й підтримки було вкрай важко. Гончарови отримують виплати на переселенців, допомогу на дітей і пенсії з інвалідності – всього набігає вісім тисяч гривень. Велика частина цієї суми – п’ять тисяч – йшла на оплату орендованого житла в селищі Підгородне Дніпропетровської області та комунальних послуг. Багатодітній матері-інваліду доводилося самотужки справлятися з усіма побутовими труднощами.
Потрібно сказати, що протез, виготовлений для Марії дніпропетровськими лікарями, виявився не дуже вдалим. Жінка практично ним не користується. Марія пересувається, стрибаючи на одній нозі, іноді сідає в інвалідний візок. Це не заважає їй робити всю хатню роботу: прати, прибирати, готувати.
Журналісту «ФАКТІВ» жінка зізналася: вона ледве зводить кінці з кінцями й дійшла до такого ступеня відчаю, що готова повернутися з дітьми додому в Авдіївку – зону постійних обстрілів.
– Після того як підняли тарифи на світло й газ, стало зовсім нестерпно, – говорила, ковтаючи сльози, Марія. – На життя майже нічого не залишається. У мене проблеми зі здоров’ям, треба лікуватися, а грошей немає. Хотіла влаштуватися на роботу, тільки мене таку, з однією ногою, нікуди не беруть. Буває, покладу дітей спати, ляжу в ліжко і всю ніч плачу…
Дуже боюся, що соціальні служби відберуть у мене дітей. По суті, я і справді не можу забезпечити їх найнеобхіднішим. Якщо хтось із діток, не дай Бог, захворіє, нам навіть ліки купити немає на що. Ситуація настільки безвихідна, що я думаю: може, краще повернутися в Авдіївку? Там зараз йдуть сильні обстріли, але хоча б своя квартира є.
На щастя, у ситуацію втрутилися читачі «ФАКТІВ» і в такий спосіб запобігли новій біді. За тиждень після того, як вийшов матеріал із проханням допомогти багатостраждальній сім’ї Гончарових і журналіст зв’язалася з Марією, жінка приголомшила новиною: «Ми вже переїхали на іншу квартиру!» Виявилося, що тепер сім’я Гончарових проживає в селищі Родинське Донецької області (ця територія вважається безпечною, лінія фронту проходить далеко звідси).
– Спасибі всім величезне! – голос Марії тремтить з радості. – Відразу після виходу газети мені почали телефонувати люди з різних куточків України. Говорили, що готові надати нам свої будинки і квартири, що на місці допомагатимуть по можливості. Багато хто запитував номер моєї банківської картки, а потім перераховували гроші. Скажу чесно: я не очікувала такого відгуку на вашу статтю. І не знала, що в Україні стільки добрих, небайдужих до чужого горя людей.
Пропозицій переїхати було так багато, що переді мною постала проблема вибору. Вирішила порадитися з мамою. А вона сказала: «Треба перебиратися ближче до рідних країв. Ця війна не буде вічною. Одного разу настане день, коли ми зможемо повернутися до рідного дому». І ми вибрали селище Родинське під Красноармійськом: звідси до Авдіївки всього 60 кілометрів.
– Як же вам вдалося так швидко переїхати на нове місце?
– Добрі люди допомогли зібрати речі й перевезли мене з двома молодшими дітьми в Родинське, де читачка «ФАКТІВ» надала нашій родині трикімнатну квартиру. Щоправда, там не було телевізора, холодильника і штор. Дізнавшись про це, люди відразу ж привезли мені все необхідне. Зараз навожу порядки, готуюся до приїзду мами і старших дітей.
Нагадаємо, минулого місяця десятирічна Катя й шестирічні двійнята Коля і Ваня в межах нової програми штабу Ріната Ахметова «Реабілітація поранених дітей» вирушили до Запоріжжя. Це перша в Україні масштабна програма з повернення до повноцінного життя малюків і підлітків, які дістали поранення під час війни на Донбасі. Програма включає спеціалізоване лікування поранених дітей до 18 років, а також забезпечення їх необхідними засобами технічної та індивідуальної реабілітації (протези очей і кінцівок, ендопротезування). Зараз старші діти Марії Гончарової разом із бабусею перебувають в санаторії, де з ними активно працюють лікарі та психологи.
– У санаторії до нас ставляться чудово, поселили в найкращому номері, – розповідає Ірина Анатоліївна. – Онуки бігають на процедури, і я разом із ними. Почувши про нашу історію, лікарі санаторію й мені призначили лікування (хоча я приїхала для супроводу, а не як пацієнт). Ми з дітьми вже відчуваємо позитивний результат, особливо подобається процедура, коли, сидячи у кріслі, потрібно слухати заспокійливу музику. Ось підправимо здоров’я й поїдемо обживати нове місце. Дочка каже, що квартира хороша, але головне – близько до дому.
Вчора у клінічний санаторій «Великий луг» прибула нова група дітей, поранених під час війни на Донбасі. Серед них герої ще однієї публікації «ФАКТІВ»: Рита Леонова з трьома синами, які дивом вижили після того, як у їхній будинок влучив танковий снаряд. Трагічну історію цієї сім’ї ми докладно розповідали у вересні минулого року. Під час одного з обстрілів у чоловіка Рити стався серцевий напад. Лікарі «швидкої» відмовилися виїжджати: «У вас же стріляють!»… І чоловік помер. Рита думала, що одна з трьома дітьми не виживе на мирній території, і залишилася в рідному селі Невельському Донецької області.
Через постійні обстріли багатодітна сім’я дев’ять місяців прожила в погребі. Влітку минулого року обстріли припинилися, і Рита з дітьми оселилася в будинку своєї матері. Того фатального вечора чотирирічний Ваня й семирічний Максим попросили маму включити їм мультики. Ледве Рита вийшла з дитячої, туди залетів снаряд. Дах і стіни впали, дітей засипало цеглою. Старшого з хлопчиків, 11-річного Сашу, вберегло те, що за кілька хвилин до обстрілу він разом із бабусею вийшов із дому.
– Моїх дітей врятували українські солдати, – каже 31-річна Рита Леонова. – Це вони дістали з-під завалів поранених Іванка та Максима, а потім, попри страшний обстріл, відвезли нас у лікарню. Максиму все тіло посікло осколками. У Вані була страшна скальпована рана голови. Я дуже вдячна лікарям Дніпропетровської обласної дитячої лікарні, які боролися за Ваніне життя. Завдяки їм мій синочок вийшов із коми, до нього повернулася пам’ять, відновилося мовлення.
Вийшло так, що саме читачі «ФАКТІВ» допомогли родині Леонових залишитися на мирній території. Одна з читачок прийшла до Рити в лікарню й запропонувала їй із синами пожити у своїй дніпропетровській квартирі. Інші принесли гроші, дитячі речі, іграшки, ліжка, ковдри…
– Коли мені зателефонували зі штабу Ахметова й запропонували поїхати з дітьми на реабілітацію, я розплакалася, – зізнається Рита. – Дякую штабу, що не забув про нас. До речі, штаб Ахметова першим запропонував мені свою допомогу, щойно я з Іванком і Максимом опинилася в лікарні. Але тоді лікарі сказали, що Дніпропетровська обласна дитяча лікарня повністю забезпечує нас медпрепаратами. Зараз же мої діти дуже потребують реабілітації – насамперед психологічної. Хлопчики страшно бояться гучних звуків. На Новий рік, коли люди запускали феєрверки, вони падали на підлогу, плакали і кричали: «Мамо, стріляють!»
Найбільше хвилююся за Іванка. Нещодавно намагалася влаштувати його в дитячий садок, а дирекція відмовила: «Та ви що?! Куди такого в садок?» «Ну подивіться, – кажу їм. – Це ж нормальна дитина!» «Ось принесете довідку від психолога, що ваш син повністю здоровий, тоді візьмемо». Зверталася до лікарів, а вони розводять руками: «Таку довідку вам ніхто не дасть. Час покаже, як травма позначилася на психіці дитини». Цього я й боюся…
