«Мамо, я знаю, ти живеш на небі. Але коли хмари, я тебе не бачу»
У брюссельському прес-клубі, який є головним інформаційним майданчиком Європейського союзу, пройшов брифінг, присвячений темі виживання мирних жителів у зоні АТО. Це була безпрецедентна подія: вперше широкій європейській громадськості представили реальну картину страждань мирних людей, що стали, по суті, заручниками невизнаної війни в Україні.
Треба сказати, про ситуацію в Україні європейці знають мало. Більшість жителів Євросоюзу навіть не здогадуються, що в нас і далі тривають бойові дії, а кількість загиблих і поранених неухильно зростає. Три роки тому, коли збройний конфлікт на Донбасі тільки набирав обертів, про це говорили часто. Але поступово інтерес до війни в Україні сходить нанівець: Європа живе своїми проблемами. Саме тому інформація, озвучена в брюссельському прес-клубі, для багатьох стала шокуючим одкровенням.
За період війни на Донбасі загинули двісті дітей, а каліцтва дістали понад чотириста
За даними ООН, на початок 2017 року збройний конфлікт на Донбасі забрав життя 10 тисяч осіб, ще 23 тисячі дістали поранення. Одного разу я спілкувалася з воєнним експертом, представником міжнародної правозахисної організації, і він сказав, що, за статистикою, на одного пораненого або вбитого солдата припадають двоє, а то і троє мирних жителів. Пояснюється це просто: бійців готують до війни, вчать, де і як ховатися під час обстрілів. А прості люди цього не вміють, у них немає спеціальних засобів захисту, наприклад, бронежилетів і шоломів, і живуть вони не в бліндажах, а у звичайних будинках.
У результаті збройного протистояння, повідомляє ЮНІСЕФ, загинули вже 70 дітей, ще 222 дитини дістали поранення різного ступеня тяжкості. Однак експерти небезпідставно вважають: ці дані можуть бути занижені. Деякі громадські діячі називають масштабніші цифри. За їхніми словами, під час конфлікту загинули як мінімум двісті дітей, а каліцтва дістали понад чотириста. Водночас інформацію збирали як на контрольованій, так і на не підконтрольній Україні територіях.
Цілком очевидно, що в Україні вже четвертий рік триває війна, а точної статистики щодо загиблих і поранених мирних жителів досі немає. Але статистика, кажуть мудреці, безлика. Одна доля, одна історія зломленого життя може розповісти про масову трагедію набагато більше, ніж багатозначні числа. Таким прикладом стала історія п’ятирічної Мілани Абдурашитової, героїні численних публікацій «ФАКТІВ». Війна забрала в цієї дівчинки маму, а сама дівчинка була важко поранена й залишилася без ноги. Разом із бабусею Мілана спеціально приїхала до Брюсселя, щоб відкрити багатьом європейцям очі на те, що відбувається в Україні.
У січні 2015 року, коли Маріуполь зазнав раптового артобстрілу, трирічна Мілана перебувала з мамою в магазині. Поруч із ним розірвалася ракета «Граду», будівля завалилася як картковий будиночок. Мама Мілани загинула миттєво, але в останню секунду жінка встигла закрити собою дитину…
Коли бабусі Мілани повідомили про те, що трапилося, і вона примчала до лікарні, до дівчинки нікого не пускали. Її тільки прооперували, вона перебувала в реанімації. Прийшовши до тями, маленька постійно плакала і кричала: «Бах-бах! У мами кров на обличчі! Викличте швидку! Потрібно мамі допомогти…» Як пояснили Ользі Іванівні хірурги, осколки роздрібнили Мілані стопу й половину гомілки, тому врятувати ніжку вони не змогли. А ще сказали, що дитині дуже пощастило: відразу після вибуху невідомий чоловік витягнув Мілану з-під завалів і доставив її в лікарню.
Трохи пізніше Ольга Іванівна розшукала чоловіка, який врятував життя її внучки. Виявилося, Юрій працює недалеко від того місця, де стався вибух, і якраз проходив біля продуктового магазину. Почувши звуки обстрілу, впав на землю. «Коли затихло, я почув дитячий плач, – розповів він. – І зрозумів, що всередині розбомбленого магазину дитина. Я туди, дивлюся: під купою цегли й дощок повзає дівчинка – вся в крові. Вона кричала: «Допоможіть мамі! Врятуйте її!» Я розкидав цеглу та дошки, дістав дитину. Поруч лежала жінка, але допомогти їй було вже не можна…
Тримаючи поранену дівчинку на руках, кинувся до дороги, зупинив машину. Так Мілана опинилася в лікарні». Ольга Іванівна дякувала Юрію за його героїчний вчинок, заливаючись сльозами: «Лікарі кажуть, що, якби Мілану так швидко не доставили в лікарню, вона померла б від крововтрати».
«У лікарні внучка нестямно кричала і від будь-якого звуку ховалася під ковдру»
– Перша операція в Маріуполі була невдалою, – згадує бабуся Мілани. – Для наступного хірургічного втручання нас направили в столичний «Охматдит». Але дорогою внучці стало погано, і лікарі, побоюючись за її життя, порадили зупинитися в Дніпропетровську. Там Мілану прооперували повторно. У лікарню приходили прості люди, приносили домашню їжу, дитячий одяг, іграшки. Адже ми виїхали з Маріуполя практично без речей.
Одна жінка з Дніпропетровська за своєю ініціативою розшукала батька Мілани. Просила його приїхати до доньки в лікарню. Він відмовився… Дочка оберігала мене від хвилювань, мало що про себе розповідала. Хоча життя в неї було важке. Оля зустріла хлопця, вони рік жили разом. Коли він дізнався, що Оля вагітна, зажадав зробити аборт. Дочка відповіла, що хоче зберегти дитя. Тоді він порвав із нею стосунки і відмовився від дитини. Уже після загибелі Олі я знайшла вірші, які Оля писала батькові Мілани. Вона кохала його шалено…
Так маленька Мілана стала круглою сиротою. Дівчинка була дуже прив’язана до мами, і бабуся не знала, як сказати внучці, що її більше немає.
– Одного разу все ж зібралася із силами і сказала Мілані: «Я теж дуже люблю твою маму, вона ж моя донечка… Але її більше немає», – розповідає Ольга Іванівна. – «А де моя мама?» – запитала онука. Я взяла її на руки і винесла на вулицю: «Бачиш, на небі горить найбільша і найяскравіша зірка? Тепер мама живе там. Вона дивиться на тебе зверху й радіє кожній твоїй усмішці».
Стараннями добрих людей і столичного протезиста Олександра Стеценка для Мілани виготовили дуже якісний протез. Неймовірно, але першого ж дня дитина почала ходити самостійно, а трохи пізніше навіть бігати, стрибати й кататися на велосипеді. Зараз Мілана з бабусею живе в Києві (оренду житла оплачує фонд Фріца Кройцера, з яким співпрацює Олександр Стеценко. Протезист перейнявся долею Мілани та ставиться до неї, ніби вона йому рідна). Дівчинка відвідує міні-садок, а 1 вересня піде до школи.
З перших днів після трагедії з Міланою почали працювати психологи, і це допомогло впоратися з травмою.
– Я не можу вам передати, що творилося з Міланою, коли вона опинилася в лікарні! – каже Ольга Іванівна. – Внучка нестямно кричала, кликала маму, боялася спалахів світла й навіть стуку двері. Від будь-якого звуку ховалася під ковдру. Тільки там, під ковдрою, психологи могли розмовляти з Міланою. Інакше в дитини траплялася істерика.
«Мілана цілує свою куксу і примовляє: «Ах ти, моя хороша! Я тебе так люблю!»
– Найважчим було навчити Мілану полюбити її постраждалу ніжку, – продовжує бабуся дівчинки. – Внучка говорила: «Ця ніжка в мене жива, а ця – нежива». Психологи переконували Мілану, що обидві її ніжки добрі. Що згодом вона буде і бігати, і танцювати… Зараз Мілана настільки звикла до протеза, що вважає його своєю рідною ніжкою. Внучка цілує куксу і примовляє: «Ах ти, моя хороша! Я тебе так люблю!» Але тільки ніяк не може зрозуміти, чому в «маленької», як вона її називає, ніжки немає пальчиків. «Що ж мої пальчики не виходять? – питає мене. – Я чекаю-чекаю, а вони сховалися й не виходять…»
Нещодавно ми з Міланою дивилися по телевізору документальний фільм про різні чудеса. Зокрема, розповідали про хлопчика-піаніста, якому розтрощило пальці руки. Лікарі говорили, що про гру на фортепіано потрібно забути, адже пальці вже ніколи не стануть колишніми. Але мама хлопчика відчайдушно молилася, випрошуючи у святих угодників чуда. І воно сталося: на місці ампутованих фаланг виросли… нові! Тепер Мілана постійно мене просить: «Бабусю, помолися, щоб у мене виросли пальчики».
Минулого року ми з онучкою, поборовши страх, з’їздили в Маріуполь – вперше після трагедії. Я показала Мілані місце, де похована її мама. Коли проїжджали повз магазин, у якому загинула Оля, внучка вся стиснулася й заплющила очі. Вона пам’ятає, все пам’ятає… На кладовищі Мілана присіла біля Олиної могили і сказала: «Здрастуй, мамо! Я знаю, ти тепер живеш на небі. Але, коли хмари, я тебе не бачу…»
Після брифінгу його учасники, переважно журналісти європейських ЗМІ, зізналися, що доля Мілани їх дуже зворушила, вразила, змусила задуматися… Вони почули історію однієї з жертв війни на Донбасі й тепер розуміють, що подібних історій дуже багато. «Потрібно продовжувати говорити про те, що відбувається в Україні насправді, – резюмували репортери. – Європа має про це знати, має сприяти вирішенню конфлікту всіма можливими способами».
Страшну правду про війну в самому центрі Європи, яка щодня забирає людські життя, у Брюсселі розповіли представники Гуманітарного штабу Ріната Ахметова. На сьогодні це найбільша за обсягами допомоги приватна гуманітарна ініціатива, яка діє на території Донбасу. За даними ООН, в охопленому війною регіоні гуманітарної допомоги потребують 3 мільйони 800 тисяч осіб. З них 2 мільйони 300 тисяч живуть на непідконтрольних територіях (включно з 600 тисяч осіб, що проживають поблизу лінії розмежування). У лютому цього року влада так званої «ДНР» повністю заблокувала роботу Штабу Ахметова, у такий спосіб залишивши людей без продовольчих наборів і дефіцитних медикаментів.
Однією з програм штабу є проект «Реабілітація поранених дітей». У цей момент Мілана з бабусею проходять черговий курс реабілітації в спеціалізованому запорізькому санаторії, де відновлюють здоров’я дітки та їхні батьки (або опікуни), які постраждали під час збройного конфлікту на сході України.
– Штаб Ріната Ахметова робить для нас дуже багато: відразу після трагедії взяв на себе всі витрати на лікування, надав психологів (вони працюють із Міланою донині), оплачує путівки в санаторій, – каже Ольга Іванівна. – Минулого року, коли ми з онучкою вперше опинилися в цьому чудовому санаторії, місцеві лікарі помітили, що Мілані дуже підходить плавання. Онуку буквально не можна було витягти з води, хоча раніше вона її боялася.
Потім уже в Києві добрі люди організували для Мілани регулярні заняття з тренером у басейні, і це принесло велику користь. Натхненна успіхами в плаванні, внучка просить мене: «Бабусю, відведи мене на танці!» Ще маленькою, до маминої загибелі, вона мріяла стати танцівницею. Я вже пообіцяла Мілані, що, коли повернемося додому, запишу її на спортивні танці.
Внучка борець за своєю природою, і, мені здається, вона зможе стати танцівницею, попри те, що не має ніжки. Ах, якби не було війни… Мілана ще дитина, але вже все розуміє. Одного разу я випадково почула, як вона, звертаючись до Господа зі своїми дитячими проханнями, сказала: «Боженька, допоможи нашій Україні, щоб швидше настав мир».
