Людмила Петрановська: психологічна допомога дитині має бути надана в перший місяць після травми
В ексклюзивному інтерв’ю «Контрактам» педагог-психолог, фахівець із сімейного влаштування та засновниця Інституту розвитку сімейного влаштування (м. Москва) Людмила Петрановська розповіла, як людям у зоні АТО справлятися зі стресом. На запрошення Гуманітарного штабу Ріната Ахметова пані Петрановська взяла участь у Міжнародній конференції «Травма війни: психологічна допомога та реабілітація», а з грудня почне навчати українських фахівців роботи з людьми, які відчули на собі жах війни.
К: Людмило Володимирівно, чим війна в Україні небезпечна для психологічного здоров’я нації? Чим це загрожує?
Будь-яка війна небезпечна. Велика кількість людей виявляються травмованою. Учасники військових дій і мирні жителі, які потрапляють у зону бойових дій, їхні сім’ї та родичі. Це величезна кількість людей, які відчувають сильний стрес — загрозу для життя. Багато хто втрачає свої домівки, звичний спосіб життя, роботу, рідних і т. д. Відбувається масова драматизація. Крім того, щойно проливається перша серйозна кров, починаються вже незворотні процеси: з’являється бажання помститися, покарати винних. Ці події дуже важко зупинити. І населення стає перед таким непростим вибором, як амністія. Хтось починає говорити: «Ну як же так! Вони роблять, що хочуть, і за це не понесуть жодного покарання». А з іншого боку, якщо немає жодної амністії, то людям вже нічого втрачати, і вони будуть вбивати дедалі більше й більше. Тобто під час війни суспільство постає перед дуже важким гуманітарним вибором. І, на жаль, тут немає правильного рішення. Будь-який вибір буде поганим.
Оскільки в Україні ситуація розвивалася так стрімко, ніхто до неї не був готовий, тому психологічному аспекту війни приділено мало уваги. У суспільстві починається жорстке протистояння, поділ на наших і ваших, спрощення противника: ви — вата, ви — укропи. І це може затягнутися на роки. Наприклад, деякі діти у школах починають битися, тому що «мій тато за цих, а твій тато за тих». Така проблема сама собою не розсмокчеться.
К: Це маховик, який важко зупинити. До чого він може «розкрутити» країну?
Оптимістичний варіант — це якщо українське суспільство зрозуміє, що всі в одному човні й жити однаково потрібно разом. А з’ясування, хто має рацію, хто винен і хто кого годує, точно не сприяє становленню політичної нації. Тому що завдання, які нині стоять перед українським суспільством — це стати українською нацією, змінити суспільний договір із владою, припинити з нею батьківсько-дитячі стосунки.
К: А що ви розумієте під батьківсько-дитячими відносинами в державі?
Це тип відносин, який нам дістався у спадок від СРСР. Є якийсь цар-батюшка, тобто влада, і вона про нас піклується, розв’язує наші проблеми, а ми за це її любимо і слухаємося. Це батьківсько-дитячі стосунки. Сучасний світ не живе за такими правилами. Фактично йдеться про перезавантаження держави на абсолютно новому рівні. Влада не повинна бути батьком і паном, якого ми слухаємося й чекаємо у відповідь на наш послух подачок. Це лише найняті народом менеджери. Насправді, перехід до цивілізованих відносин влада-суспільство — складне завдання. Це грандіозний стрибок вперед, культурний і політичний. І для такого стрибка необхідна консолідація всіх сил суспільства. Невипадково вам усіма силами почали нав’язувати громадянську війну, тому що війна — це найкращий спосіб знекровити й ослабити.
К: Супротивника?
Розумієте, Україна для Росії не супротивник. Громадянська війна дійсно нав’язана Росією. Вона зроблена, як кажуть, вручну. Україна для Росії не стільки супротивник, скільки якесь дзеркало, у якому вона бачить себе такою, якою могла б стати, але не стала. І це дзеркало дуже хочеться розбити. Нав’язування громадянської війни в цьому разі необхідне, щоб не дати Україні вирватися вперед. Щоб ця війна країну просто поглинула.
Тому найбільш негативним буде той варіант розвитку подій, у якому в українців нічого не вийде. Де їх накриє розчарування, а всі жертви виявляться марними. Коли з’ясується, що країна однаково прийшла до того, з чого все почалося: корупція, злодійство, несправедливість. А оптимістичний варіант розвитку подій — це якщо суспільство все ж зможе подолати розкол, зможе чесно поговорити один з одним і усвідомити, що однаково жити разом і що не обов’язково бути всім однаковими, щоб спільно будувати майбутнє.
К: У нашому суспільстві зараз з’явилася агресія, і вона зростає. Як цей процес зупинити?
По-перше, всім необхідно визнати, що ця агресія є. По-друге, зрозуміти, що вона навмисно нагнітається. Завжди є люди, причому як з одного, так і з іншого боку, яким це вигідно. Адже дуже зручно не проводити реформи, але звалювати все на війну. А йде війна, на її проведення направляються істотні потоки фінансування, на яких нечисті на руку чиновники можуть наживатися. Суспільство має усвідомити, у що його втягують, і не дозволити себе роз’єднати, не дати Україні загрузнути в цій війні.
К: Ви стикаєтеся з якимись новими для себе проявами стресу в дітей і дорослих?
Я практикую в Росії. Звичайно, там теж високий рівень стресу, і він позначається на всьому. Наприклад, я вже багато разів помічала — щойно починається економічна криза, відразу злітають показники дитячого злодійства. Діти інтуїтивно відчувають цю загрозу, а прийомні діти особливо, і вони відразу починають, у міру свого розуміння, піклуватися про себе самостійно, крадучи речі, продукти, гроші. У Росії теж зараз виникає багато конфліктів, коли люди втрачають контакт зі своїми близькими. Є випадки, коли сім’ї розпадаються, і люди перестають спілкуватися з друзями та колегами через розбіжності в українському питанні.
К: Із такою складною ситуацією важко впоратися навіть дорослим, не те, що дітям. Особливо якщо батьки не можуть приділити їм належної уваги. Які можуть бути наслідки?
Ми їх бачимо на прикладі людей, які були дітьми під час другої світової війни. У них виникають труднощі в сімейному житті, проблеми зі здоров’ям і саморегуляцією. Вся справа в тому, що свого часу вони не отримали належної підтримки від батьків і були змушені справлятися зі стресом самостійно. У багатьох із них важкий характер і серйозні проблеми. Навіть серйозніші, ніж у їхніх батьків, які самі на собі цю війну витягнули. Діти страждають більше, ніж дорослі.
К: Що ви маєте на увазі, коли говорите про важкий характер?
Це коли людина хоче всіх контролювати, всіх виховує. Вона нетерпляча, жорстока, вимоглива, не відчуває особистих кордонів інших людей і нав’язує оточуючим свої поради. Усім знайомі такі люди зі старшого покоління.
Дуже важливо, щоб суспільство усвідомлювало, що діти є найбільш уразливими в подібних ситуаціях. Обов’язок дорослих — про це пам’ятати й не тільки забезпечувати дітям безпеку, харчування та можливість відвідувати школу, а і дбати про їхній емоційний стан. Дитина потребує спілкування, вираження своїх почуттів, їй потрібні співчуття й розуміння.
К: З одного боку, діти затискаються, перестають говорити, спати і їсти, з іншого, з’являється дитяча агресія, аж до вбивства тварин. Хотілося б почути вашу думку, чому так відбувається й що з цим робити?
Дитяча психіка так влаштована, що, будучи навіть свідком, дитина може одержати не менш складну травму, ніж жертва. Наприклад, на очах у малюка загинули або були вбиті люди. Для нього це може мати тяжчі наслідки, ніж у разі, коли б постраждав він сам. Тому що жертва від безвиході змушена діяти: вона плаче, кричить, тікає, ховається. Водночас свідок бездіяльно дивиться події і травма повністю йде всередину. У подібних ситуаціях одні діти можуть піти шляхом ідентифікації себе з жертвою, інші — з агресором. У першому разі діти починають шкодити самі собі: виривати собі нігті, волосся, обпікаються, загалом, травмуються. У другому випадку діти намагаються програти ситуацію, примірявши на себе роль ґвалтівника. Вони можуть проявляти жорстокість до тварин, до молодших братів і сестер, бо дуже перелякані та не хочуть бути жертвою. Це серйозна психологічна травма, котра потребує особливої уваги та спеціальної роботи із психологом.
К: Скільки може знадобитися часу для реабілітації таких травмованих дітей?
Є різні рівні реабілітації. Відразу потрібно надати термінову допомогу для зниження загального рівня тривожного стану. Це питання кількох перших тижнів після травми. А є психологічні проблеми, з якими неможливо працювати прямо зараз, тому що вони можуть зачіпати більш ранній досвід дитини. Наприклад, її били до цього, тому дитина особливим чином відреагувала на сцену насильства.
Інтенсивна термінова допомога має бути надана в перші місяці. І тільки після цього можна братися до психологічної реабілітації, але лише коли дитина буде до цього готова. А вона може бути готова за рік, два або навіть за п’ять.
К: На якому етапі потрібно звертатися до фахівця?
Головне — не піддаватися паніці, вона тільки заважає. Батьки мають розуміти, що від них залежить набагато більше, ніж від будь-яких психологів. І починати потрібно з поліпшення психічного стану самих батьків і загальної атмосфери в сім’ї. Для цього людям необхідна підтримка. Їх потрібно проінформувати, куди звернутися по психологічну допомогу. Для таких людей необхідно проводити регулярні групові заняття, де розповідати, як протікає травма і якими бувають реакції на стрес. Кожна людина слухає і приміряє на себе почуті ситуації. Після цього підвищується кількість звернень до психологів. Для людей дуже важливо, щоб були якісь двері або вікно, куди вони можуть звернутися по допомогу.
К: Людмило Володимирівно, дайте кілька порад людям, які зараз перебувають у зоні бойових дій і відчувають важкий стрес. Що їм робити, щоб не збожеволіти й подбати про своїх дітей?
Якщо ви розумієте, що вас щось змусило перейти у стан затяжного стресу, коли ви перебуваєте в постійній готовності захищатися, у вас відключилася чутливість, ви перемагаєте біль і страх, тоді дуже важливо вибирати моменти спокою і присвячувати ці проміжки часу собі, розслаблятися. Наприклад, помитися, сходити в лазню, змінити одяг на чистий і зручний. Можливо, просто посидіти на самоті, подивитися на дерева, воду. Поговоріть із близькими по телефону, послухайте улюблену музику. Потрібно обов’язково знайти час для себе. Інакше є ризик застрягти у стані постійної напруги, яка з часом уб’є почуття. Що ж до дітей, то їхні батьки і близькі мають бути готові приймати будь-які емоції дитини. Вона має право плакати, засмучуватися, сумувати, злитися. Важливо, щоб поруч були дорослі, які все це розуміють, приймають і кажуть дитині: «Так, ти це відчуваєш, це нормально, ми з тобою».
К: Найближчим часом ви будете навчати українських психологів. Що це за програма?
Це безкоштовна програма Штабу Ріната Ахметова, мета якої — допомогти максимально можливій кількості людей пережити війну і впоратися з психологічними наслідками. Це стосується й дорослих, і дітей. На сайті Штабу має з’явитися оголошення про набір.
