Коли немає шляху назад. Історія маленького переселенця Іллі з Дебальцевого, який хворіє на цукровий діабет

Останні 5 років Ілля хворіє на цукровий діабет. Хлопчикові потрібно регулярно приймати інсулін, але в Донецькій області його дістати неможливо. Впродовж декількох місяців Гуманітарний штаб Ріната Ахметова підтримував сім’ю й передавав препарат інсуліну до Дебальцевого.

Зараз 9-річний Ілля разом із мамою й бабусею живуть у клініці «Охматдит» у Харкові. Ілля має перебувати під постійним наглядом лікарів через погіршення стану здоров’я. Хоча більше жити їм і ніде. У рідному Дебальцевому сім’ю дістали з-під завалів підвалу, у якому вони прожили останні 2 місяці. «Повертатися нам нікуди. Наш будинок, як і більшості наших земляків, зруйнований. 2 місяці ми жили в підвалі. Туди вдалося перенести деякі вцілілі речі. І все це під постійним бомбардуванням», — розповідає Марія, мама хлопчика.

Під час чергового обстрілу, снаряд розірвався у дворі, і підвал, у якому перебувала сім’я, засипало землею. Через кілька годин їх знайшли рятувальники МНС і доставили до Святогірська. Там, на базі для переселенців, сім’я пробула кілька тижнів. Але через пережитий сильний стрес і брак запасів інсуліну в Іллі почалися ускладнення. Хлопчика перевезли до Харкова, де він і проходить лікування.

«Те, що ми пережили — словами не описати. Але нам було страшно не тільки через бойові дії, а й через здоров’я сина. Останні 5 років він у нас на інсуліні. Восени і взимку препаратом і тест-смужками нас забезпечував Гуманітарний штаб Ріната Ахметова. Більше в Донецькій області його взяти було ніде. Для нас це було порятунком — грошей для придбання препарату ми не мали, можливості виїхати з міста в разі обстрілу — теж. Як і для багатьох сімей у схожій ситуації. Спасибі Штабу Ахметова, що не залишив жителів зони АТО без інсуліну тоді, коли всі державні програми перестали працювати, — розповідає Марія. — Зараз, у Харкові, держава, як і раніше, не забезпечує переселенців інсуліном. Ми зверталися й до служби соціального захисту, і до інших держорганів, але безрезультатно».

Сім’я поки не вирішила, що робити далі. Вони дуже вдячні медикам, які дозволили пожити в лікарні всім разом. Але, за словами Марії, довго так тривати не може, адже хворих діток щодня стає більше: «Шляху назад у нас немає. І вдома теж. Тепер головне вилікувати сина, і вирішувати, як жити далі».