Історія маленького жителя Красногорівки. 10-річний хлопчик, наштовхнувшись головою на металевий штир, заново навчився ходити й розмовляти
Мешканка міста Красногорівка Донецької області Наталя Сисоєва виховує трьох дітей одна. Чоловік помер незабаром після народження молодшого сина. Двоє старших дітей вже закінчили школу й отримують професію. Півтора роки тому Наталя залишилася удвох із молодшим сином Данею (тоді йому було вісім років). У лютому минулого року Красногорівку сильно обстрілювали, школи розбомбило, сімнадцять днів не було світла. Коли електрику нарешті включили, Наталя зраділа: «Ну, Даню, зараз помиємося і виперемо одяг». Хто міг знати, що це призведе до нещасного випадку?
– Увечері я перепрала Данін одяг, розвісила його на балконі, – розповідає 37-річна Наталія Сисоєва. – У ту ніч ми вперше за багато днів нормально поспали. Коли не було світла, я вкривала Даню вісьмома ковдрами, але дитина однаково тремтіла від холоду. Зазвичай я брала синочка із собою на роботу. Але того ранку він так солодко спав, що я не стала його будити. Подумала: нехай відігріється уві сні, повернуся за ним за кілька годин. Об одинадцятій годині дня я вже йшла додому за сином, і тут зателефонував мобільний. «Біжи додому! – закричала в трубку сусідка. – Даня зірвався з п’ятого поверху».
Що було далі, пам’ятаю погано. На ватяних ногах підійшла до будинку, біля нашого під’їзду стояли люди. Кинулися до мене, щось говорили, пояснювали, але я їх не чула. Зайшла у квартиру, побачила відчинені навстіж балконні двері, перевернутий табурет, який лежав поруч із ним, Данін зимовий комбінезон – і все зрозуміла. Прокинувшись, синочок поснідав і зібрався гуляти на вулицю. Теплий комбінезон разом з іншими речами сушився на балконі. Даня взяв табурет, став на нього, зняв із мотузки свій комбінезон. І в цей момент почався обстріл.
Один зі снарядів влучив у Будинок культури, розташований навпроти нашої п’ятиповерхівки. Вибухова хвиля вибила у вікнах квартир скло, а Даню, який стояв на балконі, викинула на вулицю. Якимось чином, перекидаючись у повітрі, синок схопився руками за балконні перила. «Він висів на поручнях і кричав: «Мамо, допоможи! Мамо, ти де?» – розповідали мені потім сусіди. – Ми вискочили на вулицю, розтягнули під вашим балконом покривало: «Даню, падай вниз, ми тебе зловимо! «А він, напевно, був шокований: вчепився в поручні мертвою хваткою і весь час кликав маму».
Тим часом одні сусіди намагалися виламати двері нашої квартири, а інші стукали у квартиру сусіда знизу (хотіли з його балкона дістати Даню). Але сусід був п’яний і не відчинив двері. За словами очевидців, син провисів на перилах досить довго – приблизно п’ятнадцять хвилин. А потім вже не зміг більше триматися й полетів вниз.
Падаючи, Даня бився об білизняні мотузки (у всіх сусідів знизу за балконами натягнуті мотузки для сушіння білизни). Мотузки відкидали Даню з одного боку в інший. Люди, що стояли внизу, бігали туди-сюди, намагаючись зловити його в покривало. Але не встигли добігти. Синочок впав на асфальт, наштовхнувшись головою на один із металевих штирів (вони перетинали машинам в’їзд у двір). Як потім пояснили лікарі, штир роздробив Дані кістки черепа й розтрощив ліву частку мозку.
Сина доставили в Кураховську міську лікарню, де хірурги витягли з мозку осколки кісток. Коли я дісталася до Курахового, операція вже закінчилася. Мене пустили до сина в реанімацію. Даню неможливо було впізнати: голова розпухла до неймовірних розмірів, тіло було синім від ударів, його огортали трубки апаратів життєзабезпечення.
Я вийшла в коридор і розридалася на руках у мами і старших дітей (дізнавшись про нещасний випадок, рідні з’їхалися до лікарні). Підійшов лікар: «Хлопчика зараз заберуть у Дніпропетровську дитячу обласну лікарню». Я кинулася до нього: «Мій син буде жити?» Хірург затримався з відповіддю: «Скажу чесно: дитина, по суті, мертва. У неї несумісна з життям черепно-мозкова травма».
– Однак ваш син вижив. Як?
– Відповідь на це запитання знає тільки Бог, – крізь сльози говорить Даніна мама. Коли жінка згадує про пережите, від хвилювання в неї збивається дихання. – Почувши про нашу біду, друзі й зовсім чужі люди почали молитися за Даню. Мені розповідали, що служби за здоров’я мого сина йшли у всіх храмах Красногорівки й Авдіївки. Та й я сама постійно просила Господа: «Яви чудо і спаси мого сина!»
Коли приїхав реанімобіль із Дніпра, я хотіла їхати із сином. Але дніпропетровські лікарі відмовили: «Хлопчик у комі. Він перебуватиме у відділенні інтенсивної терапії, вас туди не пустять. Є де жити в Дніпрі? Ні? Тоді краще поки залишайтеся вдома».
– У Дніпропетровській дитячій обласній клінічній лікарні Дані провели дві складні операції. Хто допоміг оплатити лікування?
– Мій начальник тоді якраз перебував у Дніпрі. Він купував для Дані ліки, памперси, спеціальне рідке харчування (сина годували внутрішньовенно). На п’ятнадцятий день Даня вийшов із коми, і я приїхала до нього в лікарню (гроші на проїзд та харчування передав мій шеф). Синочок був підключений до апарату штучної вентиляції легенів, на обличчі – страшний набряк, очі перетворилися на вузькі щілинки. Побачивши мене, Даня спробував посміхнутися, щоками покотилися сльози…
Лікар порадила годувати Даню з ложечки. Домашнім дієтичним харчуванням нас забезпечували жителі Дніпра – спасибі їм величезне! Щойно син почав нормально харчуватися, він розцвів на очах, почав посміхатися. За кілька днів Даня сам взяв ложку і почав хлебтати курячий бульйон. Я не могла повірити своїм очам: це було справжнє диво… Після коми мені довелося заново вчити Даню розмовляти. Його перше слово було «мама». Я розуміла все, що говорив син, а лікарі – ні. Тоді Даніне мовлення було нерозбірливим.
Дніпропетровські хірурги провели синові резекцію переломів лобової й тім’яної кістки, видалили детрит головного мозку й розтрощення лівої лобової тім’яної частки. Після цього нас відправили додому. Через вісім місяців, сказали лікарі, на пошкодженій частині черепа наросте плівка й тоді можна буде ставити титанову пластину. Виписуючи Даню з лікарні, медики сказали: «Мовлення налагодиться – це питання часу. Однак навряд чи ваш син зможе ходити». Але коли минуло вісім місяців і ми з Данею знову приїхали до Дніпра, лікарі ахнули: мій син ходив!
Спочатку я возила Даню в інвалідному візку. Бувало, вийдемо на вулицю, він дивиться на дітей, які бігають по двору, і плаче: «Я теж так хочу…» Якось я готувала обід, син сидів поруч і дивився у вікно. «Хочу на вулицю», – каже. «Вчися ходити ніжками й будеш грати з хлопцями, скільки захочеш». – «Ходити? А ти мені допоможеш?» – «Звичайно, синку». Щодня ми робили спеціальну гімнастику, вчилися стояти. У великій кімнаті я розставила меблі так, щоб син міг, спираючись на предмети, пересуватися самостійно. Він так хотів ходити, що виписував кола кімнатою з ранку до вечора. Я пишалася Даніною завзятістю і стримувала себе, щоб не жаліти сина. Розуміла, що цим тільки заважатиму йому.
Одного разу він покликав мене: «Мамо, йди сюди!» Заходжу в кімнату, а Даня крокує мені назустріч. Сам! Як я тоді плакала від щастя…
– Побачивши Даніні успіхи, лікарі здивувалися: «Це неймовірно!» – згадує мама. – Після операції, під час якої синові встановили титанову пластину, він почав ходити ще краще. Хочу сказати, що гроші на купівлю пластини зібрали жалісливі жителі Дніпра. Жінка на ім’я Наталя допомагала нам до останнього. Вона велика підприємниця й не хоче розголошувати своє прізвище. Наталя подарувала Дані безліч іграшок, передала інвалідний візок, на Новий рік прислала мені на картку гроші: «Купіть дитині подарунок і накрийте смачний святковий стіл».
– Даня зміг відновитися після такої серйозної травми?
– Пам’ять і мовлення майже нормалізувалися (до речі, синочок не пам’ятає, що відбувалося з ним після того, як він вийшов на балкон). Через те що сильно постраждала ліва частина головного мозку, у Дані погано працює правий бік. Ходить він сам і швидко, але трохи тягне праву ногу. Син навчився робити все лівою рукою, бо права донедавна не працювала взагалі. Пальчики на ній скрутило так, що вони були затиснуті в кулак. Цього тижня ми повернулися із санаторію, де з Данею займалися реабілітологи, і прогрес є. Раніше син не міг ставати на стопу правої ноги, а зараз вже сміливо ступає, кульгавість стала менш помітною. Після курсу фізпроцедур Даня почав розгинати пальчики правої руки – долонька вже розкривається майже повністю.
Як ми потрапили в санаторій – окрема історія. Кілька місяців тому мені зателефонували зі штабу Ріната Ахметова: «У нашій базі даних вказано, що ваша дитина постраждала під час бойових дій на Донбасі. У межах програми штабу «Реабілітація поранених дітей» пропонуємо вам разом із сином відпочити в спеціалізованому санаторії. Всі витрати, включно з проїздом, беремо на себе». «Це що, розіграш?» – питаю. Не повірила, що таке можливо.
Коли дізналася, що санаторій у Слов’янську, злякалася: «Я туди не поїду!» Адже війна почалася в цьому місті. А раптом там знову почнеться веремія? Співробітники штабу переконували мене, що теперішній Слов’янськ – тихе мирне містечко. Я їм не вірила і три місяці поспіль відмовлялася від путівки. А потім подумала: «Це ж єдина можливість для синочка підлікуватися, а для мене – відпочити».
У Слов’янську нас приймали як найдорожчих гостей. Харчування, медперсонал, реабілітація – все на «відмінно». За три тижні лікування в санаторії синок помітно додав у вазі. Даню дуже полюбили лікарі, медсестри, інші відпочивальники й буквально засипали його цукерками. Для мене керівництво санаторію організувало курс процедур для розслаблення і консультації психолога. Дай Боже здоров’я, успіху й сил Рінату Ахметову: він влаштував для нас незабутній відпочинок!
Дані настільки сподобалося в санаторії, що він відмовлявся їхати додому. Ще б пак! За ним бігали, як за малою дитиною, водили купатися на озеро, задаровували шоколадками… «Мамо, я залишаюся тут жити», – заявив він. Почала йому пояснювати: за відпочинок у санаторії треба платити, і чималі гроші. «Отже, піду працювати», – не здавався Даня. «Добре, – кажу. – Але для цього треба здобути освіту». Даня кивнув: «Гаразд, спочатку закінчу школу, а потім переїду в санаторій». До речі, у вересні мій син відновить навчання в школі, вчителі займатимуться з ним індивідуально.
