Готуємося прийняти дитину. «Відлуння» життя в дитячому будинку
Фахівці програми «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» продовжують публікації для майбутніх прийомних батьків та усиновителів. Цього разу психолог і експерт Людмила Петрановська розповість про «відлуння» життя в інтернатному закладі та занижену самооцінку дитини-сироти.
Коли дитина потрапляє в сім’ю, у неї з’являється шанс на нове життя, новий досвід, нові відносини. Але роки, проведені в казенному домі, ще довго даватимуться взнаки. І бідним словниковим запасом, й особливими, затиснутими, незграбними рухами, і риданнями над зошитами, й епізодами з присвоєнням чужого, і попаданням у «погані компанії». Відбиток нещастя, невлаштованості ще довго буде лежати на такій дитині. Цей відбиток «зчитують» і діти, і дорослі. Однокласники часом не хочуть із нею дружити й сидіти за однією партою, батьки інших учнів незадоволені, та й учителю хочеться посадити її подалі, на задню парту, щоб не маячила перед очима.
Так їй і не звикати там, у резервації. Вона не така, як усі, з нею все «не слава Богу» – хто б сумнівався! Нічого, після уроків вона піде до «пацанам» у двір, там вона серед своїх…
Прийомним батькам доведеться мати справу з її зниженою самооцінкою, звичкою одразу впадати у відчай і опускати руки (варіант – жбурляти все на підлогу й тупотіти ногами). А ще з її невмінням бути дитиною, дотримуватися правил, слухатися та просити допомоги, приймати рішення, організовувати себе, нести відповідальність, дотримуватися кордонів інших людей. Усе те, що сімейні діти засвоюють якось самі собою, у процесі життя, тут доведеться пояснювати, спеціально цього вчити, наполегливо й терпляче.
Часто, спостерігаючи за дитиною з дитячого будинку, люди навколо дивуються. Вона і справді може поводитися дивно й лякати цим. Іноді здається «досвідченою», значно старшою за свій вік, часом, навпаки, поводиться, як маленька. Ось вона в школі на перерві курить у туалеті, спльовуючи на підлогу й лаючись басом, а через пів години зовсім по-дитячому плаче через зламаний олівець. Уся вона якась нескладна, нерівна, ніби шматки її особистості не достатньо припасовані, а накидані абияк і кути стирчать назовні.
У романі Віктора Гюго «Людина, яка сміється» розповідається про компрачикосів – злочинців, які викрадали дітей і спотворювали їх, щоб потім продавати в бродячі цирки на потіху публіці. Вони поміщали маленьку дитину в спеціальну посудину. Тіло росло, стінки посудини пригнічували його, і всі кістки, м’язи, зв’язки деформувалися, пристосовуючись до обставин. Так зі здорового малюка виростав карлик, горбань, виродок. Або не виростав – не зумівши пристосуватися та стати «ненормальною», дитина помирала.
Для дітей, які залишилися без батьків, роль такого компрачикоса відіграє саме життя. Усі її дивацтва – це лише нормальна реакція на ненормальні обставини істоти, яка хотіла жити. І перемогла – інакше дитина не стояла б зараз перед вами. Залишається тільки подякувати долі за цю її силу, гнучкість, терпіння. Ці ж якості дадуть їй змогу, щойно життя налагодиться й середовище стане сприятливим, надолужити багато чого зі згаяного, виправитися, розкритися.
