Горе ще триває. БЛОГ Альони Лук’янчук, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова

Стаття гештальт-терапевта та клінічного психолога, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова Альони Лук’янчук опублікована на сайті "Донецькі новини" 6 листопада 2014 р.

Стан розщеплення

Весь останній рік, із самого початку подій на Майдані, наша країна живе в хаосі та невизначеності. Відбувся крах старого світу, розрив звичних зв’язків, а на їхньому місці нічого не з’явилося. Процес цей надзвичайно інтенсивний, як і протистояння двох сторін. Події чергувалися з такою швидкістю, що люди просто не встигали їх осмислити. Інформаційна атака йшла у всіх напрямках.

Крім того, ми маємо розуміти, що світ загалом — це хаос, який ми намагаємося упорядкувати за допомогою законів, інституції сім’ї й так далі. Тобто хочемо надати своєму життю якоїсь стабільності… Й ось на тлі цього хаосу, інформаційних атак, розмов про введення військ іноземної держави й навіть припущень про третю світову війну всередині в людей зароджувалося колосальне відчуття тривоги, з’являвся страх, який треба якось контролювати, психологічно рятуватися, пристосовуватися до нього.

Тому сталося те, що ми зараз спостерігаємо. Це називається психологічним розщепленням, а саме: картина світу різко змінилася, зникли колірні відтінки, з’явилися шаблони «чорне — біле», «ваші — наші», «свій — чужий», «ворог — друг», «росіянин — українець». Це неусвідомлена спроба людей і суспільства якось систематизувати свої страхи.

Крім того, страх має із чимось виходити. І в цій ситуації він виходить з агресією до «чужих». Бачення «чужого», «іншого» сьогодні є вузьким, плоским, позбавленим контексту. Таке ставлення не властиве звичайному, мирному життю. Вимушених переселенців іноді призначають «винними», внутрішня тривога вихлюпується на них: вони «винні» в тому, що відбувається у країні, а також у тому, що відбувається з ними самими.

Ось у цьому межовому стані розщеплення ми всі — українське суспільство — і перебуваємо.

У психіатрії це розуміють як стан між здоров’ям і хворобою. Ти ще не впав у психотичне марення, перебуваєш ніби в сутінках. У сьогоднішній воєнній ситуації не тільки Донбас, а і вся країна перебуває у стані гострого неврозу, стресу. Негласно травмовані всі: хтось більше, хтось менше. Війна, навіть якщо вона відбувається далеко, викликає дуже токсичні почуття: страх, безсилля, біль. Сумарно країна перебуває у стані посттравматичного розладу.

Реакція на горе

Як відомо, є різні стадії реакції на горе. Першою стадією, коли почалися тривожні події в Донбасі, у Слов’янську, був шок — заперечення: люди не бажали помічати і приймати факт. Другою стадією була злість, тобто пошук винних, об’єкта, на який можна вилити свою лють. Третя стадія називається «торги»: людина спрямовує енергію на те, щоб «відкупитися» від горя. Вона може звертатися до вищих сил: я буду (не буду) робити те-то, і нехай усе повернеться до колишнього стану. Рішення, прийняті в цей момент, — це своєрідна плата за повернення до попереднього стану. Люди можуть робити пожертвування, присвячують себе чомусь пов’язаному із причиною горя. Четверта стадія — це власне процес «бідкання», горя. І п’ята — прийняття горя, асиміляція факту.
Але в нас горе все ще триває, воно не закінчилося. Тому ми застрягли між другою і третьою стадіями. Активна фаза злості, агресії була в липні-серпні. Люди з острахом всередині стикалися з тим, що гинуть діти, що руйнуються цілі міста, що десь за 200–300 км люди буквально вмирають від голоду — і це все по-справжньому! І страх перетворювався на агресію — так було простіше. Розумієте, простіше назвати когось поганим, тому що з цього випливає: я-то добрий, зі мною нічого такого не трапиться.

Спотворене сприйняття реальності

Сучасне українське суспільство народилося й розвивається, приміряючи на себе певні моделі. Зараз нам дуже легко насадити певну ідею — як погану, так і добру. Наприклад, сьогодні німцеві не скажеш: кидай усе (будинок, роботу, сім’ю) і йди воювати. Він просто не піде.

Крім того, є таке поняття, як конформізм, котрий дарує відчуття безпеки. Ми знаємо на прикладі первісних суспільств і можемо спостерігати сьогодні на прикладі дітей, як вигідно залишатися у своїй зграї й бити, принижувати, ображати «чужаків» — умовно кажучи, інше плем’я. Тим більше коли «чужим» присвоюються імена неживих предметів або речей, які викликають негативний асоціативний ряд. «Кріп», «колоради» — це начебто вже й не люди зовсім. Тому їх можна вбивати. Це масове нейролінгвістичне програмування, яке викликає дисоціативне сприйняття реальності, відмінне від звичайного своїм спотворенням.

Я постійно чую історії про неадекватну поведінку вимушених переселенців. Я б сказала, що їхня неадекватність нормальна, адже вони травмовані психологічно й часто фізично. У них розірвані абсолютно всі зв’язки: будинок, місто, сім’я, друзі, робота, звичне коло спілкування й так далі. Вони не захищені цими зв’язками й від того відчувають себе втраченими й непотрібними. Звідси виникає злість і навіть заздрість, коли переселенці приїжджають у мирні області: «Мені огидно: у нас війна, у нас вмирають, а ви живете звичайним життям».

Стикаючись із чимось подібним, потрібно розуміти, що така агресія спрямована не на вас особисто, а на ситуацію загалом. Необхідно усвідомити, що вимушені переселенці перебувають поза ґрунтом, без опори, вони відірвані, як у космосі. Вони у стресі, розгублені, можуть сумувати, пити, замикатися або, навпаки, збиратися групами, щоб підтримати один одного. Загалом це скидається на рибу, викинуту на сушу, яка судорожно хапає ротом повітря. Така людина намагається зрозуміти, чому саме її звичайне життя закінчилося. Потрібно бути терпимим і розуміти, що відбувається з такою людиною. Треба пам’ятати, що насамперед вона сильно травмована.

Шукайте підтримку

По-перше, я б порадила обмежити кількість новин, які надходять з усіх джерел: телебачення, інтернету тощо. І це моя порада всім українцям і навіть росіянам.

По-друге, потрібно намагатися бути поруч із близькими. Треба виговоритися, не замикатися в собі, шукати підтримки. Тобто взятися за руки в цьому космосі. І вже так, усім разом, можна кудись рухатися. Зараз наша група психологів спостерігає, як у сім’ях замикаються діти, батьки. Цим вони завдають істотної шкоди одне одному.

По-третє, треба розуміти, що агресія — це психологічна реакція, яку люди скидають один на одного. Вона ніяк не пов’язана з вами, вашою родиною, вашим містом. Уникайте «несамовитих», якщо можна, уникайте агресії й ситуацій, які передбачають її викид: діалогів, суперечок на політичні теми. Інакше ви ризикуєте отримати ще більше травм, ніж у вас вже є. Це називається ретравматизацією.

По-четверте, обов’язково створіть собі безпечну зону. Це сім’я, робота, житло, звичні буденні речі, які знімають почуття тривоги й допомагають прийняти реальність. Виробіть для себе систему чітких рішень: де я, для чого, за рахунок чого живу, чи збираюся повертатися й так далі. Запишіть усе на аркуші паперу — це й будуть ваші фундаментальні речі, на які спирається устрій життя.

По-п’яте, абсолютно практична річ: у вас під рукою постійно мають бути телефони й дані контактних центрів, благодійних організацій, волонтерів, «гарячих ліній», держструктур, які займаються соціальним захистом, і так далі. Пам’ятайте: як громадянин ви маєте право на стабільність і допомогу. Тримайте все це максимально близько. Це дасть відчуття контролю й захищеності.

По-шосте, моя порада не тільки вимушеним переселенцям, але і всім жителям нашої країни, які так чи інакше травмовані сьогоднішньою ситуацією: не ставати «зомбі», не замикатися в собі. Треба говорити один з одним, підтримувати, обніматися.

Крім того, їжа, сон, читання, рукоділля, обійми й розмови між рідними людьми, догляд за тваринами, рослинами, прогулянки тощо — це ті звичайні приємні речі з повсякденного життя, які «заземлити» проблеми й не дадуть вам збожеволіти.