«До шахти ми чоловіка більше не пустимо. Ніхто й ніщо нам його не замінить», — дружина гірника шахти ім. Засядька
Для гірника Валерія Соколовського, одного з постраждалих під час аварії на шахті ім. Засядька в Донецьку 4 березня, найближчі місяці будуть періодом відновлення. І фізичного, і психологічного. А ще періодом прийняття рішень. Розповіддю про життя після аварії сім’я Соколовських поділилася з нами.
Шахтарський стаж Валерія — понад 20 років. За цей час чоловік змінив кілька шахт, а шахті ім. Засядька віддав останні 15 років. Він продовжував працювати на підприємстві, і коли траплялися великі аварії.
«Чоловіка від великої біди ніби ангел-хоронитель оберігав. У дні великих аварій він встигав виїхати зі зміною на поверхню буквально за кілька хвилин до цього, — розповідає Олена, дружина Валерія. — Цього разу й нас не оминуло. Але щастя, що такі травми. Все могло бути набагато гіршим».
Під час підземного вибуху метану 4 березня Валерій дістав гостре отруєння чадним газом. Разом із товаришами зі зміни місяць провів у лікарняній палаті. Зараз за місцем проживання проходить амбулаторне лікування і спостерігається в лікарні профзахворювань. Чоловіка мучать запаморочення, скаче тиск, організм дуже ослаблений. Й отруєнням, і лікуванням, і колосальним стресом, який йому довелося пережити.
«А що ще — адже він не зізнається, — говорить дружина. — За час роботи отримував дуже багато дрібних травм, звик терпіти біль. Я сама медик, і прекрасно розумію всі ці наслідки для здоров’я. І цей біль. А він отримає первинну меддопомогу, і наступного дня знову на роботу. Так минали роки. Адже він завжди намагається все робити для мене й дітей».
Валерій — єдиний годувальник у сім’ї з чотирьох осіб із двома дітьми. За його словами, поки перебував на лікуванні, думав, як бути далі й забезпечувати сім’ю: «Ліки зараз дорогі, самі купити ми б їх не змогли. Ми з хлопцями вдячні Штабу Ріната Ахметова за те, що допомогли нам із лікуванням. Адже в нас ще сім’ї, самі б не впоралися. Що далі — складно сказати. Ми всі й так одним днем живемо через цю війну. Роботи в місті немає, а питань, як бути далі — багато».
Останнім часом сім’я виживає на мізерні запаси й гуманітарну допомогу, яку мама Олени отримує від Штабу Ахметова. Старший син пари, отримавши до початку війни вищу освіту, не покидає спроб знайти роботу. Але поки безрезультатно.
Незважаючи на всі труднощі виживання у воєнний час, на сімейній раді Соколовські ухвалили для себе важливе й дуже непросте рішення. «У шахту ми чоловіка більше не пустимо. Ніхто й ніщо нам його не замінить, — каже Олена. — Якось проживемо. Головне, щоб у Донбасі все налагодилося. Був мир, робота, виплати, а ми могли спокійно жити, а не виживати».
