Чотири роки чекала на сина з полону: історія Валентини Вигінної з Маріуполя увійшла до Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова
Майже чотири роки Валентина Вигінна з Маріуполя чекала на звістку про сина Сергія, офіцера ЗСУ, який перебував у російському полоні. Жінка роками зверталася до державних установ і виходила на акції на підтримку полонених. У лютому 2026 року вона нарешті отримала довгоочікувану звістку – син повертається додому. Свою історію маріуполька розповіла Музею «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова.
«Коли його поміняли, це був шок. Мені невістка сказала, що прийшов лист. Там 25 поверхів, мабуть, чули, як ми з нею кричали на емоціях. Потім його одразу відправили на відновлення, оскільки він був поранений. Він досі на реабілітації», – розповідає жінка.
Новина про повернення сина стала для неї найбільшим щастям після всього, що довелося пережити її родині. На початку повномасштабної війни Валентина з чоловіком опинилися на межі життя і смерті в оточеному Маріуполі. Одного разу вони дивом урятувалися під час обстрілу: Валентині внутрішнє передчуття підказало спуститися до підвалу. За мить у їхню кімнату влучив снаряд.
«Тоді не було тривоги, мені наче наснилося, що треба обов’язково спуститися у підвал. Я покликала чоловіка з кухні, і коли вже спускалися, чули, як летіло, скло посипалося. Потім побачили, що там, на дивані, на якому ми з чоловіком лежали, просто така вирва була», – пригадує Валентина.
Відтоді вони довго не наважувалися виходити з підвалу: майже місяць ховалися під землею і виживали за температури −11 °C. Разом із подружжям був Марік – німецька вівчарка сина. Під час одного з обстрілів пес зазнав поранення і втратив око. Валентина терпляче виходжувала собаку.
«Собака сина – це і наша дитина. Ми його забрали до себе в хату. Мені тоді сусідка-медсестра казала, що він жити не буде. Та я вірила, що він одужає. Їжі тоді вже не було, і мені сусідка принесла два яйця, щоб я могла собаку через шприц годувати. Потім інші сусіди фаршу дали, я супчик йому зварила. І він тоді почав підніматися вже», – каже жінка.
Згодом сусіди попередили: район збираються зрівняти із землею. Валентина з чоловіком вирішили виїжджати, взявши із собою вівчарку сина. Дорога була смертельно небезпечною: навколо – руїни та згорілі автівки.
«Їхали спочатку до знайомих. Вони нас побачили, зупинили, спитали, як ми взагалі проїхали, бо там усе було заміновано. Перед нами їхав мотоцикліст, його розірвало, паспорт знайшли аж на даху будинку. Ми тоді залишилися у знайомих, там у них пічка була, гараж великий», – говорить Валентина.
Близько тижня вони прожили у друзів, але після чергового прильоту на подвір’я знову були змушені тікати. Завдяки тому, що чоловік Валентини добре знав місцеві дороги й стежки, подружжю вдалося дістатися Запоріжжя. Нині родина мешкає у Чернівцях.
Дивіться історію Валентини Вигінної та її родини тут: https://bit.ly/4ej8Chc
Музей «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова зібрав уже понад 145 тисяч історій про війну. Це найбільший у світі архів свідчень мирних жителів України, які постраждали від російської агресії.
