Чорний день календаря: рівно шість років тому був обстріляний мікрорайон Східний у Маріуполі. Спогади очевидців.
24 січня 2015 року мікрорайон Східний у Маріуполі потрапив під потужний обстріл. У той день загинула 31 людина, 117 було поранено. Фонд Ріната Ахметова прийшов на допомогу постраждалим. У лікарні були доставлені медикаменти для проведення термінових операцій. Більше 500 сімей отримали продуктову допомогу. Кризові психологи Фонду працювали із сім’ями загиблих і поранених, і тими, хто опинився під обстрілом. Завдяки Музею Фонду Ріната Ахметова «Голоси Мирних» ми можемо відновити хід подій цього страшного дня. Ось як вони розповідають про трагедію...
- Я з роботи їхала і зателефонувала додому. Вдома був чоловік із дітьми. Каже: «У нас води немає. Може, Льошка піде тобі назустріч, і ви купите разом воду та прийдете додому?» Ну, ми так і зробили. На ринку нашому маленькому зустрілися, там у магазині води не виявилося. Кажу: «Підемо, я тебе біля під’їзду почекаю, а ти сходиш до магазину, який по діагоналі нашого двору знаходиться». Коли ми до під’їзду йшли, почули вибухи. Усе сильніше і сильніше... Але Льошка майже до середини двору дійшов, а я до під’їзду підходила. Розумію: щось не те. Починаю йому кричати, а у самої начебто голова в подушці. Ніби нічого не чути. І кричу начебто в нікуди. Бачу, що він біжить до мене. Спробували в під’їзд забігти, хоча б під навіс. Я трохи швидше бігла, а Льошка буквально на трішки був ззаду. І коли ми заскакували вже, снаряд поруч вибухнув. У нас машина стояла між під’їздами – і снаряд влучив під машину. Вона нас врятувала. Скло, все полетіло. Якось несподівано було. Ми в шоці стали підніматися до нас на 8-й поверх. Кажу: «Льош, із тобою все гаразд?» Він: «Так, все». До 6-го поверху піднялися, і я дивлюся: він якось не так іде. Каже: «Мамо, я не можу йти». Тут чоловік назустріч вийшов. Коли додому зайшли, побачили, що в нього всі джинси в крові. Зняли їх, під рукою був скотч, взяла вату, все перемотала. Чоловік побіг за машиною, метушня, суєта. Зібралися швидко і своїм ходом поїхали в лікарню. Він пролежав два тижні. Осколкові поранення. Осколки невеликі були, їх не чіпали, тому що ще більше б нашкодили. Вони врешті-решт закапсулювалися. У стегна йому влучило і в руку. Він був у куртці. Я ніколи не думала, що так може бути: коли її зняв, куртка ціла, а рука... Виявилася різана рана в нього на передпліччі. Зашили йому. І була психологічна травма. Він першу ніч взагалі... Поряд дорога була, і на ній «лежачі поліцейські». Він навіть боявся стуку, коли машини переїжджають їх. Війна – це страх, страх за життя. Більше навіть не за своє, а за близьких, за дітей. Дорослі теж хочуть жити, але життя дитини для всіх батьків дуже важливе. Найстрашніше, що страждають діти.
- Ми жили в Маріуполі, я з дідусем зі своїм. Наш син Коля в нас жив із [цивільною дружиною] Мариною. Вона народила Анютку. Потім вони розійшлися, і Марина з Анею пішли жити в селище Мирне. Але там ні дров, ні води в них не було. Син пішов до іншої жінки жити, і ми забрали до себе Марину з Анею. Марина влаштувалася на роботу, влаштувала Анютку в садок. Все добре було. У той день Марина помінялася змінами й залишилася вдома. Я пішла на роботу – підробляла в ЖЕКу. Удома залишилися наш дідусь і Марина з Анею. Дідусь наш вийшов води купити. І тут почали стріляти. Що там коїлося! На роботі я забігла, де сміття. Сховалася, добре, що за стінку стала. Осколки летіли, все било. Біжу додому з ЖЕКу. Машини горять на стоянці, все побите, руйнується, магазини розбиті. Прибігла додому. Дідусь уже прийшов. Марина лежить на підлозі на кухні. Вона розмовляла по телефону біля вікна, коли все сталося... Викликали швидку, швидка її не бере. Дідусь її на ліжко поклав, почав штучне дихання робити. А я стала кричати, плакати. Я не могла це витримати. Сусіди забрали Аню. Вона вся в крові сиділа біля холодильника... У неї була велика мишка, іграшка, вона її тримала... Ми попросили сусіда, він повіз на машині Марину в лікарню. Нас швидка забрала з Анею, у неї був осколок. Його тоді не виймали. Сказали: «Немає дитячої нейрохірургії». Зашили рану над бровою. Ще на ніжці була рана й на підборідді. А осколок ми потім їздили виймати в Кіровоград. Марину не врятували. Усі осколки в легені влучили – одразу її вбило. Таке горе! Молода, 20 років. Вона в 17 років народила Анютку і три роки з нею сиділа. Навчалася на кранівницю. Тільки день народження був 25 грудня. А через місяць...
- Ми вранці вийшли погуляти з подругою і дітьми. Не було ні світла, ні води у нас, і ми вийшли пройтися. Діти саме прокинулися рано. Ми пройшли кроків 10 і почули залпи. Вирішили піти далі. Але тут я піднімаю очі – летить снаряд просто в 14-поверхівку, з якою я поруч знаходжуся з дитиною! І починає все падати. Нічого не зрозумієш, гул у вухах. Я взяла на руки дитину й побігла. Ми сховалися. І раптом подруга дивиться на мою дочку і каже: «У Маші кров!» Я глянула на її руку. Нічого не можу зрозуміти. Думала, що черкнуло просто. Кажу: «Машо, Зараз заклеїмо і все». Думаю, що робити? Люди всі помчали. Біжать, очі шалені. Усе горить, усе в диму. Хтось лежить... Я не дивилася, мені головне – дитина. Помітила, що на долоньці щось стирчить. Думала, скло впало. Я не змогла його витягти і зрозуміла: щось не так. Моя дитина майже не плакала, просто говорила: «Боляче». Ми сиділи в під’їзді й викликали швидку, але ніяк не могли викликати – зв’язку не було. Пробували таксі викликати. Додзвонилися. Почали вмовляти, щоб вони приїхали, забрали нас. Я сказала: «У мене поранена дитина, мені потрібно хоча б до лікарні, більше я нічого не прошу». Але таксист так і не зміг приїхати. Але нам пощастило. Спускалася з 8-го поверху сусідка з дитиною, моя добра знайома. Кажу: «Мені потрібно в лікарню терміново». Вона каже: «Пішли, Яно, довезу вас». Нам так пощастило, що вона йшла. У лікарні ми довго чекали, тому що почали у великій кількості прибувати діти. Спочатку операцію робили Мілані – дівчинці, яка залишилася без ніжки. Ми були наступні на черзі. Дочка лежала під крапельницею. Їй не можна було пити, дозволили тільки змочувати губи. У неї був больовий шок. Через це вона не плакала. Ніяких емоцій, як то кажуть. Була зеленого кольору. Операція тривала дві години. Після того, як я почула, що трапилося з Міланою, я дуже боялася, що моя дитина залишиться без руки. Я не знала, чим це все закінчиться. Але закінчилося благополучно. Так, шрами є, але душевної травми, може, і немає в неї, тому що сприймає цей світ трохи по-іншому, ніж дорослі.
- Я того дня поїхала в село. Мама після інсульту. Не дуже хотілося їхати. Ніби душа боліла, як відчувала. Але треба було. Автобус рано був. Я востаннє о 7:20 поговорила з дочкою, з Олечкою... Я як відчувала недобре. Коли їхала, хлопець каже: «Боже, як там бомблять Східний». Я не знаю, скільки разів телефонувала, мільйон разів. Не могла додзвонитися доньці – недоступна, і все. Ледве старшій дочці Саші додзвонилася, кажу: «Оля не відповідає». І я знову дзвоню-дзвоню Олі – нічого. І потім раптом взяли трубку. Чоловік. Я не зрозуміла. Я кажу: «А де Оля?» А він каже: «У морзі».
Вона з моєю онучкою Міланкою в момент обстрілу була в магазині. Це мить... Після вибуху все рухнуло – і двері, і вікна – все. Очевидець, який врятував Мілану, Юрій його звуть, почув голос дитини. Плач. Мілана повзла і плакала. Казала: «Рятуйте, допоможіть мамі. У мами ков (кров)». Їй три рочки було. Саша поїхала на місце, знайшла Олю мертвою, а Міланки не було. Вона кричала, кликала її і там, і в нашому дворі, це сталося поруч із будинком нашим. Врешті знайшла Міланку в лікарні. МНСники по рації з’ясували, що вона в міській лікарні, і їй ампутували ніжку. Я не могла нічого робити. Я стояла, як зомбі. Материнське серце, напевно, відчуває щось. Перед цим мені снився сон дивний... У мене була істерика. Вони в морг мене не пустили. Саша мене зустріла. Кажу: «Де Мілана?» Я взагалі не могла говорити навіть. Вона відповідає: «А Міланка вже не буде танцювати... У неї немає ніжки, її ампутували. Вона в реанімації, але, дякувати Богові, жива». Ми третьої доби з реанімації Міланку повезли в Охматдит. Важко було, лікар каже: «Давайте зупинимося в Дніпрі». Там їй зробили другу операцію. І стільки людей було, стільки доброти і милосердя. Відгукнувся Фонд Ріната Ахметова. Ліки – все, що було потрібно, все вони передали. Хочу подякувати і протезистам, і всім хорошим людям. Нехай Господь їх благословляє і оберігає. Зараз зробили хороший протез.
У вересні 2018 року Фонд Ріната Ахметова відкрив у Маріуполі мурал «Мілана», створений українським художником Сашком Корбаном. На торцевій стіні 9-поверхового будинку зображено дівчинку, яка обіймає плюшевого ведмедика. Мурал став символом милосердя і надії не тільки для міста, а й для всієї України.
Музей Фонду Ріната Ахметова «Голоси Мирних» продовжує збирати історії мирних жителів Донбасу.
- Головне завдання музею – збирати, систематизувати й показувати світу свідчення жителів Донбасу, які опинилися у війні і переживають її просто зараз. Усі розповіді від першої особи, перш за все у форматі відео-сповідей, відео-інтерв’ю. Ми хочемо створити головний у світі архів історій Мирних. До 2025 року планується зібрати 100 000 свідчень, але велика мрія – мільйон історій. Ми віримо, що таким чином зберігаємо голоси з минулого і сьогодення заради кращого майбутнього, - каже Наталя Ємченко, член Наглядової ради Фонду Ріната Ахметова.
Якщо ви хочете поділитися своєю історією, перейдіть за посиланням https://civilvoicesmuseum.org/my-story і заповніть коротку анкету.
