Безневинні жертви війни. БЛОГ Марини Сорокіної, координатора психологічної служби Гуманітарного штабу Ріната Ахметова
Страшних чотири роки схід України охоплений воєнними діями. Величезна кількість мирних людей – дорослих і дітей – сильно постраждали за цей час. За мить зруйновані життя. Зламані долі в день, коли снаряд зруйнував не тільки будинок, збудований батьком, а й забрав життя близьких людей. І сьогодні багато хто змушений виживати під безперервним обстрілом. І сьогодні продовжують гинути мирні люди, підриваючись на протитанкових мінах.
Моніторинг закордонних експертів підтвердив жахливу статистику. Сьогодні Україна – світовий лідер за кількістю людей, які гинуть, підриваючись саме на мінах. Сьогодні є ті, хто досі намагається вижити в гарячих точках, і ті, хто вже живе на безпечній території, але війна залишила незагойні рани в їхніх душах. Будуть потрібні роки реабілітації, щоб повернути вкрадене війною здоров'я. Однак є втрати, яким не зарадиш вже ніколи...
Що відчуває людина, яка лицем до лиця стикається зі злісним оскалом війни? Її звичне сприйняття світу руйнується. Все навколо стає небезпечним. Люди дезорієнтовані, розгублені, їм дуже страшно. Вони почуваються покинутими. Перестають вірити, що вони комусь потрібні, і хтось зможе прийти на допомогу.
17 квітня відбувся звітний захід Гуманітарного штабу Ріната Ахметова. У начебто далекому 2014 році Гуманітарний штаб був першою благодійною організацією, яка буквально кинулася на допомогу постраждалим. Сьогодні, спираючись на соціологічні дослідження КМІС, ми можемо говорити, що саме Гумштаб надав найбільший обсяг допомоги з різних напрямків. Понад 51% опитаних українців вважає, що саме робота Гуманітарного штабу запобігла гуманітарній катастрофі на Донбасі, ще 34% опитаних на Донбасі вважають, що без допомоги Гуманітарного штабу їхня сім'я, можливо, не вижила б. 1 159 165 осіб отримали допомогу!
Статистика вражає, чи не так? І знаєте, що для мене найстрашніше? Що за кожною цифрою – доля реальної людини. Можливо, опинившись без допомоги в цей страшний час, вона могла би поповнити зовсім іншу статистику.
Діти та війна. Саме словосполучення і зараз для мене здається сюрреалістичним... Слово «дитинство» асоціюється з легким, безтурботним часом, повним нових захопливих відкриттів і передчуттям майбутнього цікавого дня. У сотень тисяч українських дітей дитинство – це війна. І неможливо передати жах, який охоплює мене, коли усвідомлюю, що кожній з них довелося пережити.
На звітному заході Гуманітарного штабу були присутні сім'ї та діти, яким він надавав і продовжує надавати допомогу. Кожна дитина зі своєю важкою історією, що увійшла до книги «Донбас і мирні». Книги про війну та мирних жителів Донбасу.
Мілана Абдурашидова. Шість років. У січні 2015 року під час обстрілу Східного в Маріуполі 27-річна мама Мілани рятує дочку, закриваючи собою. Жінка гине миттєво. Дитина повзала, кликала маму та несамовито кричала: «Рятуйте! Допоможіть мамі, у неї кров!» Осколком снаряда дівчинці розтрощило ліву гомілку, ніжку довелося ампутувати. З Міланою я знайома давно. І щоразу, коли маленька забирається до мене на руки, серце гупає і провалюється в безодню. Дівчинка вже ніколи не обійме маму, і найчудовіший в світі протез не зможе їй замінити ніжку.
Владислав Щербак і Артем Сотник. Краматорськ. Хлопчики потрапили під обстріл і обидва були поранені. Вони і зараз добре пам'ятають паніку в місті, виття сирен, переповнені лікарні та прямо на вулицях загиблих мирних.
Владик Потін. У січні 2015 року в Авдіївці осколок снаряда ранить Вадика в голову. Дев'ять днів коми. Дитина вижила. Впродовж всього часу проходить курси реабілітації від Гуманітарного Штабу. Завзятості хлопчика можна позаздрити! Він навчився писати лівою рукою, бо права частина тіла залишається частково паралізованою. Владик тренується на турніках і змагається з хлопцями. Його тато і зараз носить в нагрудній кишені осколок, який витягли лікарі з голови сина.
Данило Сисоєв з Красногорівки. У лютому 2015-го Данило виходить на балкон – раптово починається артобстріл, вибуховою хвилею дитину викидає з п'ятого поверху. Хлопчик встигає схопитися за поручні. І цілих 15 хвилин тримається і кличе маму на допомогу з усіх сил. Дорослі не встигли. Данило зірвався вниз. Страшний вердикт лікарів – травми несумісні з життям. П'ятнадцять днів коми. І диво сталося, дитина розплющує очі. Попереду ще численні курси реабілітації, а зараз Данило усміхається і, виграючи у мене в хрестики-нулики, так щиро, по-дитячому сміється. Цієї миті я думаю, що за кожну таку усмішку дитини ми, дорослі, маємо боротися.
Сім'я Чигиринів. Мама Олена та всиновлені нею троє діток: Даринка, Толік і Віка. На долю дітей випало чимало лиха. І ось, коли їхня мрія здійснилася, вони, нарешті, знайшли дім і люблячу маму, сталося дуже тяжке випробування – війна. Їм довелося тікати з рідного Донецька з маленькою валізою літніх речей. Сім'я поневіряється різними містами України. Зрештою, знаходить захисток у Києві.
Це лише кілька доль... А скільки ще таких! Я не хочу зараз думати, що було би з цими дітьми та сім'ями, якщо б вони опинилися сам на сам зі своєю бідою. Внесок Гуманітарного штабу Ріната Ахметова в долі цих дітей складно переоцінити. Низький уклін всім, хто і зараз допомагає дітям впоратися з жахами війни та повернути їм вкрадене дитинство.
