Горячая линия 0800509001
ru
ru

Наталя Артеменко: «Заради Максима в мене було бажання перевернути світ»

25.09.2019

Молода сімейна пара, Наталя та Ілля Артеменко, не побоялися у 2017 році зробити чи найважливіший у житті крок назустріч своєму щастю – усиновити дитину. Подружжя з Одещини поділилося власною історією з читачами порталу «Сирітству – ні!» Фонду Ріната Ахметова. 

– Ми з чоловіком завжди знали, що усиновимо дитину. Так сталося, що через проблеми зі здоров’ям ми не можемо мати дітей. Тому жодного разу не сумнівалися у своєму бажанні усиновити, бо дуже хотіли дитину, – розповідає Наталя. 

Разом з чоловіком завітали до служби у справах дітей у 2015 році. Там отримали консультацію стосовно збору потрібних документів та загалом процедури усиновлення. 

– Ми хвилювалися з Іллюшею, готувалися матеріально, підготовлювали належні умови побуту для бажаного члена сім’ї. Готувалися морально. Нас консультували багато знайомих та друзів, які вже пройшли цей шлях – як потрібно поводитися при першій зустрічі, як спілкуватися з представниками закладу, коли вирушимо на знайомство. Та не полишала нас боязнь: чи дадуть нам дитину, якщо ми обоє маємо інвалідність? – згадує Наталя. 

Доля усміхнулася їхній сім’ї. Жінка розповіла, що служба майже з перших днів допомагала їм, підтримувала морально. 

– У службі ми зізналися спеціалісту, що дуже хвилюємося, чи вдасться нам стати батьками. Натомість нам відповіли: «Якщо ви перетнули поріг нашого кабінету, значить, все буде добре. Сумніватися нормально. Викликають підозру самовпевнені кандидати».  

Наталя досі пам’ятає свій стан, коли у неї з чоловіком прийняли документи в службі: 

– Було відчуття, що я вагітна. А ми лише подали пакет документів. Єдине, що хвилювало і ніхто не міг мені відповісти, як я відчую, що ця дитина моя? 

Далі розпочалися пошуки тривалістю у два роки. Двічі Наталя та Ілля оновлювали статус кандидатів. За цей час вони отримували різні направлення на знайомство з дітьми. Але не завжди виходило вирушити на знайомство через відсутність транспорту. Та все ж Артеменки не здавалися і шукали. 

– Нас підтримували односельчани, які теж усиновили дітей. Їхня віра в нас мотивувала не здаватися. Ми відчували, що знайдемо своє дитинча. «Наташо, усе вийде, ви прекрасні люди, а в ролі батьків станете ще ліпшими», – говорили сусіди.  

Артеменки чекали і шукали. Авжеж, були і розчарування. 

– Якось вирушили на знайомство з малюком з будинку дитини. І було ніби все добре, та головний лікар закладу чомусь виявляв супротив. Він не був впевнений в нас як у кандидатах і в тому, що малюку буде з нами добре. Навіть звертався до нашої службу. Але усиновити малюка тоді нам не вдалося, – пригадує жінка. 

Наталя та Ілля вірили, що всі труднощі вони подолають, адже десь там на них чекає маленьке щастя. 

Так і трапилось. Якось зателефонувала служба. Наталі повідомили, що є хлопчик. Приїздить знайомитися зі справою. 

– Побачивши анкету дитини, ми відчули: це наше. Я одразу запитала, чи можна нам отримати направлення на знайомство. Отримали і поїхали, – згадує жінка.

За дивним (а може й ні) збігом обставин Артеменки приїхали у той же заклад, яким керував головний лікар. 

– Мене б вже не зупинило нічого. Ми ні з ким не сварилися. Були впевнені: це наша дитина, і все тепер вже буде добре. Заради Максимка мали бажання перевернути весь світ. Та й лікар цього разу переконався у нашій рішучості. – продовжує жінка. – Коли Максимка привели в кабінет знайомитися (йому тоді було рік і три місяці), він почав опиратися. Няні та начмед запропонували перейти до групи малюка, щоб йому було комфортніше. Так і сталося. Там уже він пішов на контакт, а коли заплакав, я його взяла на руки – і він вмить заспокоївся. 

Ще тиждень Артеменки їздили до хлопчика щодня. 

Коли відбувся суд і подружжя отримало рішення про усиновлення, жінка не йняла віри у своє щастя. Згодом, вже вдома почався новий етап життя, сімейний. 

Наталя разом з чоловіком вивчали маленького Максимка. Що любить, що подобається, чого потребує. Щонайбільше огорнули хлоп’я любов’ю. 

– У Максимка одразу була прив’язаність до нас. Він зовсім не спить без нас, навіть зараз. Сильно качається, на початку і зовсім міг бити себе, зараз це вже минуло. 

Подружжя дуже підтримує мама Наталі. Жінка довгий час працювала нянею у дитячому закладі, її робота – то сенс життя. До появи внука поставилася з великою радістю, а зараз практично не знімає його з рук. 

Максимко став неймовірним щастям не лише для батьків, а й для сусідів, друзів, близьких. Артеменки не раз чули на свою адресу: «Добре, що він у вас є. Це щастя». 

Хлопчик захоплюється машинками, особливо іграшковим тракторцем. Його життя докорінно змінилося з появою люблячих тата і мами. Через місяць після приїзду з будинку дитини почав ходити, а за півроку вже вимовив свої перші слова: папа, мама, баба. 

Дуже скоро подружжя Артеменків святкуватиме триріччя Максимка.  

– Найважливіше зрозуміти, що це твоя дитина. А ще не боятися і вірити, що все вдасться. Є хороші люди, які завжди допоможуть. Кожним батькам, які шукають, треба ще й вірити у хороших людей, – радять Наталя та Ілля. 

Свого часу Наталя багато читала про усиновлення, знайомилася з однодумцями, зокрема і на форумі порталу «Сирітству – ні!». Нині жінка відкрита до спілкування і допомагає іншим наважитися зробити крок, який зробили вони ще у 2017-му – стати щасливими з появою дитинки.