Богдана Голод: «Не ти шукаєш собі дитину, а дитина шукає батьків»
07.11.2017
Богдана й Роман Голод із міста Рогатин мають двох рідних дітей. А ще вони всиновили двох братів, яких знайшли на порталі «Сирітству – ні!» у 2013 році. Своєю історією батьки радо поділилися з нашими читачами.
– Рішення усиновити дитину назрівало давно, – розповідає Богдана. – Я сама лікар. Коли навчалася в Івано-Франківському національному медичному університеті, наша куратор, пані Олена, познайомила студентів з дівчатами і хлопчиками, які перебували в притулку. Ми привозили їм ласощі, одяг та засоби гігієни. Там були різні діти: з неблагополучних родин та з досить хороших, але в яких виникли якісь проблеми. Наприклад, вітчим чи мачуха ображали так, що доводилося втікати з дому. Саме тоді в мене з’явилося бажання всиновити когось з дитячого будинку. Я одна в сім’ї. В мене немає ні братів, ні сестер, тому я про них завжди мріяла.
Чоловік Богдани – священик. Він теж раніше багато займався з дітьми, позбавленими батьківського піклування, які перебували в притулку при монастирі. Дехто приходив сам, говорив, що йому тут краще, ніж з батьками, які пиячать. Також були батьки, які через складні життєві обставини самі привозили своїх доньок та синів.
– Коли ми ще зустрічалися з моїм майбутнім чоловіком, планували взяти дитину, – згадує Богдана. – А потім ми одружилися, я завагітніла. Вагітність проходила дуже важко. У якийсь момент я собі пообіцяла перед Богом: «Якщо все буде добре з моєю дитиною, я дам родину ще мінімум одному малюку».
Перший син Василь народився у Богдани та Романа в 2010 році. Коли хлопчику виповнилося два роки, подружжя почало збирати документи для усиновлення. У 2013 році знайшли малечу на порталі «Сирітству – ні!». Спочатку їм пропонували створити прийомну сім’ю, і пара навіть пройшла відповідні курси.
– На останньому занятті нам розповіли про те, що дитину з прийомної сім’ї в будь-який час можуть усиновити, а в деяких випадках повернути біологічним батькам, – говорить Богдана. – Це мені не сподобалося. Малюк – це ж не річ, до нього прив’язуєшся, любиш, приділяєш час. Тому ми вирішили, що усиновимо одразу, щоб у нас ніхто нікого не відібрав.
Подружжю сподобалися два хлопчики.
– Коли нам дали анкети цих дітей, ми вже точно знали, що вони будуть нашими, – розповідає Богдана. – Старшого звати Роман, як і мого чоловіка. Також в них співпала дата народження. Здавалося, що всі зірки зійшлися! Після знайомства п’ятирічний Рома і трирічний Денис відразу до нас пішли і назвали татом і мамою. На початку 2014 року вони вже були наші. У сім’ї вони не жили, фактично з самого початку виховувалися в інтернатному закладі. Старший погано розмовляв, а молодший навіть придумав цілу казку про те, чому ми досі не жили разом: «Вы просто очень много работали, а сейчас вы уже все-все заработали! А мы вас ждали. И вы наконец-то за нами приехали».
Рідний син Василько дуже легко їх прийняв. Батьки сказали йому, що лелека нових братів не доніс, залишив не там, де треба. Але все владналося.
– Було все: і їжу крали, і речі в школі! – згадує Богдана. – Коли ми відкривали холодильник, він кричав, що замерзне, бо звідти йде холод. До телевізора вони майже місяць звикали. Коли ми його увімкнули, хлопці почали плакати, бо раніше телевізора ніколи не бачили!
Брати впродовж двох років дуже хотіли всі ходити однаково одягненими – так, напевно, було в інтернатному закладі.
– Моєму синові це теж подобалося, і він теж разом всюди ходив, як хвостик. Ми навіть підписували речі всередині: «Рома», «Вася», «Денис». Було таке враження, що вони трійнята, просто трохи різного віку.
Хлопці ховали під подушкою солодощі, хліб і свої речі. Ми дуже довго їм переповідали, що ніхто в них нічого не відбере. Богдана згадує, що Денис довгий час майже нічого не їв, кричав, що його отруять і він помре. Ковбасу треба було різати при ньому. А потім став їсти без міри. З’їв одного разу 50 котлет!
– У садочку ми домовилися, щоб йому перестали давати додаткову порцію, яку завжди просив. Зробили обстеження, сіли на дієту. У дитячому садочку брати все трощили, а в школі все крали. Коли ми приходили, завжди думали: «Перед ким сьогодні треба вибачатися?» Я приходила з гаманцем і починала роздавати гроші. Крали солодощі, олівці… Це були речі, що є в нас удома у великій кількості! Було таке, що до нас викликали додому соціальну службу. Спеціалісти говорили мені: «Ваші діти пожалілися, що їм нема де спати». От так номер! Я веду, показую окрему кімнату, окреме ліжко, шафу. Потім питаю: «Хлопці, для чого ви це робите?» Вони починають плакати, – розповідає Богдана.
Потім психолог пояснив, що дітки таким чином привертають до себе увагу. Півроку родина ходила до психолога, поки це не припинилося.
– У лютому 2017 року в нас народився Сашко. Після народження молодшого братика хлопчики враз зрозуміли, що стали старшими братами. І все змінилося. Вони вже хотіли щось там показувати малому. Стали серйознішими. Не одразу, але почали це розуміти самі.
Три місяці брати до малюка не підходили, навіть не знали, як його звати. Хоча були на хрестинах, чули, як батьки говорять з ним. Їм не цікава була вагітність мами, вони нічого не питали.
– Сини ніяк не реагували, я навіть трошки переживала, але знайома психолог мене заспокоїла: «Подивиться, що буде далі», – згадує Богдана. – І ось почалися канікули в школі. Діти були весь час вдома. Одного ранку приходять вони до мене і кажуть: «А можна піти подивитися?» Я кажу: «Та чому ж не можна?!» Вони прийшли після цього такі щасливі й говорять: «А він такий цікавий: такі пальчики маленькі, очі смішні». Тепер Сашко, коли зранку встає, біжіть до них у кімнату на ходунках, заглядає, чи вони встали. З народженням братика старші якось заспокоїлися. І всі тепер хочуть, щоб ми, як закінчимо ремонт у будинку, взяли ще й дівчинку! Кажуть: «У якоїсь дівчинки немає батьків, їй теж треба дати шанс».
Старший Ромчик уже в четвертому класі, Денис – у третьому. Сьогодні з прийомними дітьми вже немає тих проблем, що були раніше.
– Читаючи на порталі «Сирітству – ні!» дуже багато історій, я впізнаю і нашу. Як хлопці не слухалися, говорила: «Ну скажіть, за що ви так зі мною? Я вам даю усе!» Ми були на морі, в горах, в дельфінарії, у цирку, на атракціонах разом. Ми ніколи в житті їх ніде не лишаємо. Та розумію, що не буває так: взяв дитину – і вона така, як тобі хочеться, зі своїм характером, баченням світу. Треба пам’ятати, що ця малеча бачила в цьому житті щось погане, що не просто так вона потрапила в інтернатний заклад. Вимагати від сина чи доньки вдячності також непотрібно. Не ти шукаєш дитину, а дитина шукає батьків. Вони ще маленькі, вони не можуть все проаналізувати. Не треба прагнути якось їх переробити. Пройдуть роки, і коли ваш синок чи донька подорослішають і усе усвідомлять, тоді ви почуєте таке бажане: «Дякую».
«Якщо все буде добре з моєю дитиною, я дам родину мінімум одній дитині»
– Рішення усиновити дитину назрівало давно, – розповідає Богдана. – Я сама лікар. Коли навчалася в Івано-Франківському національному медичному університеті, наша куратор, пані Олена, познайомила студентів з дівчатами і хлопчиками, які перебували в притулку. Ми привозили їм ласощі, одяг та засоби гігієни. Там були різні діти: з неблагополучних родин та з досить хороших, але в яких виникли якісь проблеми. Наприклад, вітчим чи мачуха ображали так, що доводилося втікати з дому. Саме тоді в мене з’явилося бажання всиновити когось з дитячого будинку. Я одна в сім’ї. В мене немає ні братів, ні сестер, тому я про них завжди мріяла.
Чоловік Богдани – священик. Він теж раніше багато займався з дітьми, позбавленими батьківського піклування, які перебували в притулку при монастирі. Дехто приходив сам, говорив, що йому тут краще, ніж з батьками, які пиячать. Також були батьки, які через складні життєві обставини самі привозили своїх доньок та синів.
– Коли ми ще зустрічалися з моїм майбутнім чоловіком, планували взяти дитину, – згадує Богдана. – А потім ми одружилися, я завагітніла. Вагітність проходила дуже важко. У якийсь момент я собі пообіцяла перед Богом: «Якщо все буде добре з моєю дитиною, я дам родину ще мінімум одному малюку».
Перший син Василь народився у Богдани та Романа в 2010 році. Коли хлопчику виповнилося два роки, подружжя почало збирати документи для усиновлення. У 2013 році знайшли малечу на порталі «Сирітству – ні!». Спочатку їм пропонували створити прийомну сім’ю, і пара навіть пройшла відповідні курси.
– На останньому занятті нам розповіли про те, що дитину з прийомної сім’ї в будь-який час можуть усиновити, а в деяких випадках повернути біологічним батькам, – говорить Богдана. – Це мені не сподобалося. Малюк – це ж не річ, до нього прив’язуєшся, любиш, приділяєш час. Тому ми вирішили, що усиновимо одразу, щоб у нас ніхто нікого не відібрав.
Подружжю сподобалися два хлопчики.
– Коли нам дали анкети цих дітей, ми вже точно знали, що вони будуть нашими, – розповідає Богдана. – Старшого звати Роман, як і мого чоловіка. Також в них співпала дата народження. Здавалося, що всі зірки зійшлися! Після знайомства п’ятирічний Рома і трирічний Денис відразу до нас пішли і назвали татом і мамою. На початку 2014 року вони вже були наші. У сім’ї вони не жили, фактично з самого початку виховувалися в інтернатному закладі. Старший погано розмовляв, а молодший навіть придумав цілу казку про те, чому ми досі не жили разом: «Вы просто очень много работали, а сейчас вы уже все-все заработали! А мы вас ждали. И вы наконец-то за нами приехали».
«Було все: і їжу крали, і речі в школі»
Рідний син Василько дуже легко їх прийняв. Батьки сказали йому, що лелека нових братів не доніс, залишив не там, де треба. Але все владналося.
– Було все: і їжу крали, і речі в школі! – згадує Богдана. – Коли ми відкривали холодильник, він кричав, що замерзне, бо звідти йде холод. До телевізора вони майже місяць звикали. Коли ми його увімкнули, хлопці почали плакати, бо раніше телевізора ніколи не бачили!
Брати впродовж двох років дуже хотіли всі ходити однаково одягненими – так, напевно, було в інтернатному закладі.
– Моєму синові це теж подобалося, і він теж разом всюди ходив, як хвостик. Ми навіть підписували речі всередині: «Рома», «Вася», «Денис». Було таке враження, що вони трійнята, просто трохи різного віку.
Хлопці ховали під подушкою солодощі, хліб і свої речі. Ми дуже довго їм переповідали, що ніхто в них нічого не відбере. Богдана згадує, що Денис довгий час майже нічого не їв, кричав, що його отруять і він помре. Ковбасу треба було різати при ньому. А потім став їсти без міри. З’їв одного разу 50 котлет!
– У садочку ми домовилися, щоб йому перестали давати додаткову порцію, яку завжди просив. Зробили обстеження, сіли на дієту. У дитячому садочку брати все трощили, а в школі все крали. Коли ми приходили, завжди думали: «Перед ким сьогодні треба вибачатися?» Я приходила з гаманцем і починала роздавати гроші. Крали солодощі, олівці… Це були речі, що є в нас удома у великій кількості! Було таке, що до нас викликали додому соціальну службу. Спеціалісти говорили мені: «Ваші діти пожалілися, що їм нема де спати». От так номер! Я веду, показую окрему кімнату, окреме ліжко, шафу. Потім питаю: «Хлопці, для чого ви це робите?» Вони починають плакати, – розповідає Богдана.
Потім психолог пояснив, що дітки таким чином привертають до себе увагу. Півроку родина ходила до психолога, поки це не припинилося.
«Після народження молодшого братика стали старшими братами – і все змінилося»
– У лютому 2017 року в нас народився Сашко. Після народження молодшого братика хлопчики враз зрозуміли, що стали старшими братами. І все змінилося. Вони вже хотіли щось там показувати малому. Стали серйознішими. Не одразу, але почали це розуміти самі.
Три місяці брати до малюка не підходили, навіть не знали, як його звати. Хоча були на хрестинах, чули, як батьки говорять з ним. Їм не цікава була вагітність мами, вони нічого не питали.
– Сини ніяк не реагували, я навіть трошки переживала, але знайома психолог мене заспокоїла: «Подивиться, що буде далі», – згадує Богдана. – І ось почалися канікули в школі. Діти були весь час вдома. Одного ранку приходять вони до мене і кажуть: «А можна піти подивитися?» Я кажу: «Та чому ж не можна?!» Вони прийшли після цього такі щасливі й говорять: «А він такий цікавий: такі пальчики маленькі, очі смішні». Тепер Сашко, коли зранку встає, біжіть до них у кімнату на ходунках, заглядає, чи вони встали. З народженням братика старші якось заспокоїлися. І всі тепер хочуть, щоб ми, як закінчимо ремонт у будинку, взяли ще й дівчинку! Кажуть: «У якоїсь дівчинки немає батьків, їй теж треба дати шанс».
Старший Ромчик уже в четвертому класі, Денис – у третьому. Сьогодні з прийомними дітьми вже немає тих проблем, що були раніше.
– Читаючи на порталі «Сирітству – ні!» дуже багато історій, я впізнаю і нашу. Як хлопці не слухалися, говорила: «Ну скажіть, за що ви так зі мною? Я вам даю усе!» Ми були на морі, в горах, в дельфінарії, у цирку, на атракціонах разом. Ми ніколи в житті їх ніде не лишаємо. Та розумію, що не буває так: взяв дитину – і вона така, як тобі хочеться, зі своїм характером, баченням світу. Треба пам’ятати, що ця малеча бачила в цьому житті щось погане, що не просто так вона потрапила в інтернатний заклад. Вимагати від сина чи доньки вдячності також непотрібно. Не ти шукаєш дитину, а дитина шукає батьків. Вони ще маленькі, вони не можуть все проаналізувати. Не треба прагнути якось їх переробити. Пройдуть роки, і коли ваш синок чи донька подорослішають і усе усвідомлять, тоді ви почуєте таке бажане: «Дякую».
