«Я полюбила її усім серцем»: історія усиновлення покинутого немовляти
Подружжя з Києва Людмила та Андрій Грицаєнки вже разом 16 років, але за весь цей час Бог дітей їм не дав. Але вони не полишали надію стати батьками. Людмила вже давно замислювалася про всиновлення дитини, проте деякі страхи відштовхували від цього рішення. Мама Людмили підтримувала її та запевняла, що з неї вийде гарна матуся, адже вона любить дітей і всиновлену дитину зможе полюбити. Чоловік також підтримав Людмилу, сказавши, що чужих дітей не буває.
«Усі наші родичі та друзі підтримали нашу ідею щодо усиновлення. Ми в таємниці це не тримали», – говорить Людмила.
Але знайшлися деякі знайомі, які намагалися відмовити їх, переконуючи, що в дитячих будинках багато хворих дітей. Однак це не зупинило подружжя. Вони остаточно прийняли рішення про усиновлення та звернулися до служби у справах дітей.
За п’ять днів подружжя зібрало всі необхідні документи, потім вони пройшли медкомісію, стали на облік. Місяць чекали чергу на навчання, але курси затягнулися через пандемію. Після першого місяця навчання була вимушена перерва аж на два місяці через введення карантину в зв’язку з ковідом. Тому курс навчання тривав майже п’ять місяців, замість двох.
Спочатку Людмила та Андрій були негативно налаштовані щодо проходження курсів, але в процесі навчання зрозуміли, що курси дуже важливі й корисні.
«Я рекомендую всім проходити ці курси, особливо тим у кого немає дітей. Ми начебто все розуміємо, усвідомлюємо, яка це відповідальність. Але навчання дає додаткові знання, необхідні для виховання дітей», – ділиться своїми враженнями Людмила.
На курсах було багато домашніх завдань. Майбутні батьки придумували сімейні герби, писали у формі казки про те, як дитині розповісти про її усиновлення. Були психологічні тести, поради, як правильно реагувати на дитячі істерики, та багато іншої важливої інформації з догляду та виховання дітей.
Людмила згадує, що майже півтора року вони шукали свою дитину. В службі пропонували декілька анкет дітей, але подружжя мало сумніви та продовжувало далі шукати свою дитину. Якраз на день ангела Людмили зі служби повідомили, що на обліку є чотиримісячна дівчинка. Дитина народилася в Полтаві, її біологічна мати відмовилася від неї у пологовому. Потім немовля перевели до дитячого будинку в Кременчуці.
Людмила згадує, що коли побачила фото дівчинки, одразу відчула, що це та сама дитина, яку так довго шукали. Жінка розповідає, як вони з нетерпінням та хвилюванням чекали на першу зустріч з нею.
«Коли її винесли нам, вона одразу зраділа та почала посміхатися. Як тільки я її побачила, зрозуміла, що це моя донечка. Я полюбила її всім серцем. Нам дозволили годинку погуляти на вулиці, вона заснула на руках у чоловіка», – пригадує жінка.
Після цієї зустрічі Людмила та Андрій вирішили подавати документи до суду щодо усиновлення. Подружжя приїжджало на зустріч з дитиною раз на три тижні та обов’язково привозило дівчинці іграшки. Людмила розповідає, коли зустрічалися з дитиною, вона завжди була спокійною, жодного разу не плакала, а завжди посміхалася.
Перша проблема, з якою вони зіштовхнулися на шляху усиновлення, – психологічна. Після кожної зустрічі, було дуже тяжко повертатися додому та залишати крихітку в дитбудинку. Відвідувати часто дитину їм не вдавалося, бо дитячий будинок знаходився в іншій області, та й чоловіка не завжди могли відпустити з роботи на декілька днів. Тому довге очікування судового рішення лишало батьків можливості спостерігати, як зростає малюк.
«Найтяжче – це очікування. Коли ти вже побачив дитину, полюбив її, а забрати додому не можеш», – розповідає Людмила.
Далі був ще один важкий етап – судовий процес, який затягнувся на пів року. Зазвичай судові засідання переносилися через воєнні події в країні, такі як відключення світла чи повітряні тривоги. Крім того, під час процесу виявилося, що в пакеті документів не вистачає довідки про позбавлення батьківських прав одного з біологічних батьків дитини. Суддя викликав на судовий процес біологічну матір, але вона не з’явилася на суд. Усиновителі зізнаються, що в якийсь момент вже почали опускатися руки. Але вони продовжили свій шлях і дочекалися бажаного рішення.
Коли подружжя забрало дівчинку додому, їй вже було 11 місяців. На думку героїв історії усиновлення, найщасливішим днем їхнього життя став той день, коли вони забрали малюка з дитбудинку та привезли його додому. Свою донечку вони назвали Єсенією.
«Ми дуже хвилювалися, коли їхали забирати нашу донечку додому. Так довго її шукали, так довго чекали рішення суду, а потім ще 15 хвилин очікування – і ось, нарешті, дитина з нами їде в машині», – розповідає Людмила.
Жінка згадує, що перший місяць життя з дитиною пролетів швидко, в режимі клопотів та догляду. Лише через місяць Людмила усвідомила, що стала мамою. Єсенія швидко адаптувалася до нових умов життя та до своїх батьків. Крихітка була спокійною, не плакала й завжди посміхалася.
«Моя мрія мати донечку здійснилася!» – радіє Людмила.
Жінка зізналася, що завжди мріяла про таку чудову донечку. Людмила та Андрій дуже щасливі, що усиновили дитину, яка щодня дарує їм радісні моменти батьківства.
Після усиновлення працівники служби завітали до них додому з перевіркою умов проживання дитини. Як зазначила Людмила, перевірка відбувалася швидко та без стресу.
Жінка радить кандидатам в усиновлювачі не боятися процедури усиновлення і не опускати руки на півдорозі.
«Не бійтеся нічого, проходьте через усі труднощі, воно того варте. Бути батьками – це таке щастя, це неможливо описати словами», – ділиться жінка.
Родичі та друзі помітили дуже сильну схожість дівчинки з Людмилою, начебто вона дійсно її біологічне дитя.
«Усі кажуть, що дівчинка дуже схожа на нас. Навіть лікар сказав, що дівчинка має схожі риси обличчя з моїм», – розповідає Людмила.
Єсенія дуже весела й активна дівчинка, ніколи не плаче, завжди сміється. Дуже любить засинати з татом, увечері перша біжить зустрічати тата з роботи. Вранці, коли прокидається, обнімає та цілує своїх батьків.
«Усиновлюйте та нічого не бійтеся. Чужих дітей не буває», – радить Людмила всім майбутнім кандидатам.
Людмилі й Андрію довелося пройти досить складний та довгий шлях усиновлення, але вони не зупинилися і дійшли до кінця. Звісно, історії усиновлення у всіх різні, як і вагітність та пологи. Історія цього усиновлення показує, що всі труднощі можна подолати. Головне ‒ не боятися та продовжувати вірити, що невдовзі ви станете батьками. Бо якщо ви вже ступили на цей шлях, треба йти тільки вперед до мети, назустріч своїй дитині.
Більш детально про те, які кроки треба зробити, щоб усиновити дитину, читайте в довіднику «Кроки до дитини».
Також дивіться серію відеороликів «Кроки до дитини» тут.
Про роль батька в житті дитини читайте в історії прийомного тата за посиланням.
