Щасливі історії сімей У службі нам сказали: “Таких дітей, як ви хочете, у нас немає, шукайте самі”. Валерія Терехова розповіла, як усиновила дитину попри карантин (Частина 1)

Програма “Рінат Ахметов - Дітям. Сирітству - ні!” продовжує знайомитися з новими усиновителями - користувачами нашого порталу Sirotstvy.net. На цей раз ми поговорили з усиновителями з міста Ірпінь Київської області. Валерія Терехова та Артем Підченко у 2020 році усиновили 6-річну Зіну з Миколаївщини. 1 вересня Зіна пішла в перший клас! Як кияни усиновили дитину, незважаючи на карантинні умови, читайте саме зараз! Початок історії родини читайте тут: https://sirotstvy.net/ua/real-life-stories/stories-of-children-and-families/u-sluzhbi-nam-skazaly-takykh-ditey-yak-vy-khochete-u-nas-nemae-shukayte-sami-valeriya-terekhova-rozp/ Перше офлайн-побачення “Нагадаю, що тоді ще тривав карантин і всі офлайн побачення були заборонені, - розповідає мама-усиновителька. - Тому коли нам дозволили зустрітися саме у закладі - ми все кинули, домовилися на роботі та поїхали у Миколаївський будинок дитини. Це теж окрема історія, як доїхати у карантин, але ми все подолали, приїхали, але перше наше реальне побачення тривало аж 20 хвилин! Проте нам цього вистачило. Зіна - дуже контактна дитинка. Спочатку, звичайно, вона трохи соромилася, але це швидко минуло, і ми навіть трохи на майданчику встигли погуляти разом. Спочатку пішла до мене, чоловіка трохи соромилася, і взагалі соромилася хлопців”. “Проте зараз з татка не злізає!” - додає тато-усиновитель Артем Підченко. “Після того у службі нас одразу спитали: “Ну як, сподобалася? Забираєте?” - продовжує розповідь мама. - Ми з чоловіком глянули один на одного і говоримо: “Забираємо”. Менш ніж через місяць ми вже були вдома. Адаптація На підготовчих курсах нас постійно лякали, розповідаючи про жахливі історії, які іноді бувають у дітей у період адаптації. Але ми з Зіною такого не відчули - і дуже раді. Перші пів року - ніяких сліз чи капризів. Коли вже звикла, то почала намагатися трішки капризувати та командувати. Проте мені не звикати, в нашої середньої доні - дуже непростий характер, тому ми вже розуміємо, як на це адекватно реагувати. Наші близькі прийняли Зіну дуже добре, особливо бабусі. У цьому році навіть встигла відвідати дитячий табір. Єдине, ми відчули відразу, що дитиною особливо не займалися. Вона навіть не знала, що таке право-ліво. Два тижні ми вивчали, що їжа зранку - то “сніданок”, удень - “обід”, увечері - “вечеря”. Тобто Зіна не мала розуміння, коли що відбувається, коли яку їжу вживають. Також не було розуміння про пори року, букви та цифри та багато іншого. Але Зіна дуже розумна дівчинка (хоча трохи лінується). За рік ми опанували читання по складах, лічбу та багато іншого. Спогади минулого Згадує іноді біологічну маму, згадує заклад, але це на рівні - “поговорили, і все”. Хвилює те, що Зіна ще дуже хоче відвідати заклад, побачити вихователів. Ми навіть намагалися здійснити це бажання, але у закладі нам відповіли так: “Усиновленій дитині тут нема чого робити”. До того ж нам треба було заводити медкарту, проходити усіх лікарів, бо, крім медогляду в закладі, Зіна нічого не мала. Ніякої карти щеплень, нічого такого, тому ми все робили спочатку. Коли отримували свідоцтво про народження, то прізвище дали наше, а ім’я вирішили залишити. Зінаїда - дуже рідкісне ім’я. У дитсадку навіть здивувалися, казали, що за 20 років таке ім’я вперше зустрічають, хоча воно дуже красиве! Школа У шість років ми вирішили не йти до школи, а займалися вдома, бо точно було зрозуміло - Зіна ще не була готова до навчання. За той рік ми навчилися трохи читати, рахувати. Школа в нас невеличка, всього 4 молодші класи (з них - 1 перший, 1 другий, 1 тритій, 1 четвертий), максимальна кількість - 14 дітей. її прийняли дуже добре. Хоча вона щось не дуже зраділа, коли пішла у перший клас, бо хотіла гуляти та займатися власними справами. Але Зінаїда залишилась дуже задоволена святкуванням 1 вересня, їй тепер дуже подобається школа, вчитель, дітки. Вже встигла потоваришувати з дівчатками та хлопчиками. Перший учитель у нас чоловік, дуже несподівано для молодшої школи. Для Зіни він - приклад, вона після школи розповідає: «Віктор Петрович нас тому вчив, те розповідав. Буду робити, як він». Це дуже гарно, я вважаю. А головне - тато все ж таки найкращий!» Побажання “Тим, хто тільки планує взяти дитину, я б радив - діяти, не вагатися, - завершує розмову тато Артем Підченко. - Якщо вже вирішили, не бійтеся, сміливо шукайте, постійно питайте і телефонуйте у служби, не соромтеся. Моя дружина щодня телефонувала, наче як на роботу ходила, - і ми маємо результат. Не треба чекати, поки вас запросять, - можна й не дочекатися. Ми не чекали, не боялися, і ось тепер дуже задоволені, а я - найщасливіший тато на світі!”