Немає в житті більшого щастя, ніж чути слово «мама»!
Особливо цінно, коли про усиновлення дітей розповідають самі батьки, адже це досвід і поради з перших уст. А коли отримуєш листа з привітанням до Дня народження порталу «Сирітству – ні!» – тоді робочий настрій перетворюється на святковий. Ділимося із вами ще однією щасливою історією усиновлення.
Леся і Олександр удочерили Дашу кілька років тому. Користуючись нашим порталом, у 2013 році стали учасниками конкурсу на найкращі фото дітей. Тоді ми розігрували фотосесію. І сім'я перемогла. Ці фото, як ви розумієте, саме з того часу. Дякуємо родині за щирість і добрі слова.
«Я аж сама здивувалася, як швидко пролетів час, як донечка швидко зростає. Ніби вчора ми її удочерили і ось уже три з половиною роки Дашенька з нами!
Як же довго ми на неї чекали!.. Тільки й лишалося, що чекати і сподіватися. За три роки лікарі не вияснили ні причини достовірної, ні з лікуванням не допомогли… А ми дуже хотіли дітей.
Порадившись з рідними, ми все ж вирішили – батьками станемо. Одні діти народжуються, інші – усиновлюються.
Вперше ми прийшли до служби у справах дітей 1-го квітня. Я назавжди запам’ятала той день, бо це так, ніби вже не буде вороття. Підсвідомо відчуваєш, що тебе вислухали, на тебе поклали надії, а разом з цим приходить впевненість, що десь на тебе чекає дитина.
Всі медкомісії ми пройшли дуже швидко і перевірку будинку – без проблем. 8 травня отримали документи, що можемо усиновити дитину. Хотіли донечку від 0 до 2 років.
Далі все розгорталося, немов у кіно. 14 червня, на мій день народження, (розповідає мама Леся – ред.) нас запросили подивитися анкету Даші. І який же був мій подив, коли дізналася, що дівчинка народилася в один день зі мною! Не було сумнівів – вона наша!
Суд нам призначили за місяць. Коли забрали Дашу додому, перші два тижні вдома – це адаптація, зміна харчування. Лікар сказала дитину не перегодовувати.
Ми забрали її в рік і місяць. Важила вона тоді всього 7,5 кілограми. За один прийом їжі ми давали їй перше, друге, і десерт – всього потроху. Але вона плакала – хотіла ще. Ми стримували себе як могли, намагалися чимось її відволікати, адже перегодовувати не можна!
Та за кілька хвилин ми помічали, що Даша ходить і щось смокче. Мов хом’ячок, доня, ховала їжу на піднебінні, за щічками, а потім потихеньку доїдала. З часом це минуло, коли вона зрозуміла, що їжа є завжди. Я зрозуміла, що дітки в дитячому будинку їдять не коли їм хочеться, а коли дають, а це і психологічно важко, хочеться запастися їжею на всяк випадок. Це дуже сумно. Добре, що наша крихітка там пробула лише місяць.
Було б дуже добре, якби системи інтернатів у нас взагалі не було. Всі дітки повинні бути в сім'ях. Думаю, що з часом в нашій країні все-таки буде так. Хочеться в це вірити.
Щодо нас, ми – найщасливіші батьки, і немає в житті більшого щастя, ніж чути слово МАМА!!! Бабусі наші обожнюють Дашу, хоча у моєї мами наша доня вже 7 онука. І ви знаєте, я жодної хвилиночки не думала про те, що не я її народжувала. Таке відчуття, що вона у нас з моменту народження, і не на секундочку ми не пошкодували про наше маленьке чудо!
Більш того, ми б хотіли усиновити і хлопчика, але поки що житлові умови не дозволяють.
Я хотіла б подякувати сайту «Сирітству – ні!». Завдяки вам знаходяться рішення багатьох питань. Дуже важливі історії таких же сімей як і наша, кожна історія – це досвід і підтримка. І це дуже важливо в наш важкий час.
У продовження нашої історії зараз ми розповідаємо донечці казочку, про те як ми її удочерили – відкриваємо їй таємницю усиновлення. І ось вчора вона мене запитала: «Мамо, а що таке удочерялка?» Я посміхнулася і більш детально намагалася пояснити їй, що це таке. А потім вона сказала: «Яка добра казка! Я хочу, щоб всім діткам батьки розповідали такі казки!».
