Муса Магомедов: «Допомагати потрібно вчасно»
В інтерв’ю «Контрактам» генеральний директор Авдіївського коксохімічного заводу розповів про те, чого вартує зберегти виробництво в умовах бойових дій, і про допомогу прифронтовому місту.
К: Мусо Сергоєвичу, вже два роки підприємство продовжує працювати, незважаючи на обстріл. Як ви справляєтеся в таких складних умовах?
Муса Магомедов: Якщо говорити об’єктивно – цей рік складний. Але якщо порівнювати з двома попередніми, ситуація краща. Ми змогли вижити і зберегти виробництво у важких умовах, і зараз нам важко придумати, з чим ми не зуміємо впоратися. Система підприємства побудована з певним резервуванням, ми навчилися швидше реагувати на аварійні ситуації, швидше перемикатися. Через брак зовнішніх джерел електроенергії переходимо на внутрішню генерацію. У цьому разі ми працюємо тільки в половину потужності заводу, а решту переводимо в режим гарячої консервації. Але ми працюємо. Навчилися економити й раціональніше витрачати ресурси коксового газу. Якщо раніше консервація заводу займала приблизно 4 доби, зараз справляємося за 4–5 годин. Нещодавно через обстріли нам вкотре довелося перейти на генерацію. У таких умовах будь-яка помилка, будь-яка відмова обладнання може призвести до повної зупинки підприємства. Час, який ми працюємо без зовнішніх джерел електроенергії – це робота в аварійному режимі, робота «на нервах». Для низки наших співробітників це робота без сну.
К: Що мотивує не кидати завод у такій ситуації?
Муса Магомедов: Кожен із 3800 наших співробітників розуміє, якщо підприємство повністю зупиниться – нового такого заводу вже не буде. Доведеться шукати нову роботу, шукати спосіб прогодувати сім’ю. Ми розуміємо, що на інших заводах не звільнять людей, щоб прийняти нас. Завод зберігає життєздатність міста. Свого часу Авдіївський коксохім 10 років будували приблизно 30 тисяч людей. Вартість однієї коксової батареї становить приблизно 150 мільйонів доларів. У нас таких батарей 8, на сьогодні одна з них в режимі гарячої консервації. Навіть ця статистика дає розуміння того, про які людські, часові та матеріальні ресурси йдеться. Так, страшно. Але страшно не тільки нам. Люди продовжують жити і працювати ще ближче до передової. Ця думка додає нам завзятості. Ми розуміємо, що від нашої роботи значною мірою залежать підприємства, на які ми постачаємо кокс. Це комбінат ім. Ілліча й Азовсталь, Запоріжсталь і Єнакіївський метзавод. Це приблизно 60 тисяч співробітників і їхні сім’ї. Зупинимося ми – цим підприємствам доведеться закуповувати кокс на зовнішніх ринках, що відчутно вдарить по конкурентоспроможності їхньої продукції. Це додаткова відповідальність і мотивація.
К: Що ви робите для того, щоб підтримати людей?
Муса Магомедов: Якщо перебуваєш із людьми там само, де і вони, ділиш із ними тяготи і злигодні, то люди розуміють, що не одні. Можу сказати, що з керівників заводу «першої лінійки» за ці два роки не пішов ніхто. З другої – практично теж. Гадаю, хто не пішов взимку 2015 року, не втече й зараз.
К: В одному з інтерв’ю ви сказали, що «в найважчий рік моя місія – зберегти цей завод для людей». Чи змінилася ця місія сьогодні?
Муса Магомедов: Місія змінюється тоді, коли навколо змінюються якісь глобальні речі. На жаль, збройний конфлікт не завершився. Легше жити не стало. Єдине, у нас додалося віри в те, що ми можемо впоратися майже з усіма труднощами. Ми навчилися боротися з багатьма проблемами. Безумовно, це не моє особисте досягнення. А місія ще не виконана. Вона буде виконана, коли настане мир, і ми зрозуміємо, що все гаразд.
К: Ви залишилися в Авдіївці, а дружина й діти з вами?
Муса Магомедов: Я вивіз родину в Запоріжжя в травні 2014 року. Дружина тоді була вагітна. У ситуації, у якій ми були, тут не місце ні дітям, ні старим, ні, можливо, жінкам. У найважчий час ми допомагали з виїздом. Під час сильних обстрілів Гуманітарний штаб Ріната Ахметова допоміг евакуювати й розселити в пансіонатах Запорізької і Дніпропетровської областей багатьох жителів Авдіївки. Але люди втомилися жити гостями. Повертаються, щойно стає тихіше. Був час, коли в Авдіївці залишалося всього 8 тисяч осіб. Зараз у місті приблизно 22 тисячі. Але я б кожну дитину звідси вивіз. Розумію, з людьми похилого віку про це дуже важко розмовляти. Коли починалася війна в Дагестані, моя мама сказала, що буде останньою людиною, яка звідти поїде. Так розмірковують багато людей, які прожили довге життя.
К: Завод надає допомогу жителям Авдіївки? У чому вона полягає?
Муса Магомедов: Щойно в Авдіївці впали перші снаряди, Рінат Ахметов поставив перед нами завдання: допомогти місту впоратися з бідою, повернути його до життя. Ми почали роботи, не чекаючи настання миру. Якщо говорити про участь заводу й наших фахівців, наприклад, у відновленні системи опалення, було дуже складно. Теплотраса, через яку завод опалює місто, постійно діставала ушкодження під час обстрілу. Через брак тепла взимку 2015 року було розморожено систему опалення в багатоповерхових будинках. Підрядників у місті було небагато – працювали 3–4 організації, КП «Служба єдиного замовника» й заводські бригади. Ми закупили труби, батареї, запірну арматуру. До зими змогли підготувати всі багатоповерхівки, за винятком 4 найпроблемніших будинків, які взагалі не були поновлені. Оцінюючи ситуацію в місті сьогодні, гадаю, що ми так само, як і минулого року, підключимося до підготовки до зими.
К: Що ще було зроблено?
Муса Магомедов: Ми активно беремо участь у відновленні міських об’єктів та інфраструктури. У 2015 році керівна компанія виділила 18 млн грн на допомогу Авдіївці. За виділені кошти було відновлено 69 постраждалих багатоквартирних будинків, 15 соціальних об’єктів. Продовжуємо працювати й зараз. 2016 року на розвиток міста заплановано 9,5 мільйона гривень. Вже завершили ремонт у двох дитячих садках. В одному встановили пластикові вікна і вхідні двері, в іншому відремонтували дві групи й музичний зал. Проводимо ремонтні роботи і в трьох школах – оновлюємо спортивні та актові зали, їдальню. Ремонтуємо будинок інфекційного відділення центральної міської лікарні. Не забули і про старше покоління. Для зручності обслуговування літніх людей оновлюємо відділення соціальної допомоги на дому. Там само буде відкрито й нову соціальну перукарню з усім необхідним обладнанням. Встановлюємо в місті велопаркінги. У планах – благоустрій колодязів, встановлення вуличних світильників на алеях міста й розміщення спортивних майданчиків на шкільному стадіоні.
К: Що означає для міста допомогу від Штабу Ахметова?
Муса Магомедов: Допомагати потрібно вчасно. Думаю, ніхто з цим сперечатися не буде. Зараз в Авдіївці працюють кілька благодійних організацій, зокрема, і міжнародних. У них добрі гуманітарні набори. Але вони з’явилися, коли в місті стало відносно спокійно. Був час, в Авдіївці не було води і світла, не працювали магазини, а найближчі перебували в іншому місті на відстані декількох десятків кілометрів. Саме тоді гуманітарна допомога була дійсно неоціненна. І першим почав допомагати Гуманітарний штаб Ріната Ахметова. Допомогу доставляли навіть у найважчі для міста часи. За ці два роки в Авдіївку привезли майже 40 тисяч дорослих і 2,4 тисячі дитячих продуктових наборів від Штабу. Крім того, Гуманітарний штаб доставляв в Авдіївку ліки хворим на цукровий діабет, неодноразово надавав адресну допомогу. Це дуже суттєво для містян.
К: Якщо порівняти ситуацію зараз і два роки тому, що змінилося?
Муса Магомедов: Як я вже говорив, у місті стало спокійніше, працюють магазини. Наприклад, запрацювала «Брусничка», ціни на продукти знизилися. Там ціни, які аналогічні вартості товарів у містах на мирній території. Й окремі торговці, які свідомо завищували ціни, розуміючи, що в людей немає альтернативи, тепер змушені знизити їх до нормального рівня. Готуються до навчального року школи, йде підготовка до зими. Але в нинішній ситуації місту дуже потрібна чітка стратегія розвитку. Потрібне розуміння, як жити далі, як розвиватиметься.
К: Що ще треба зробити для людей, які постраждали від збройного конфлікту?
Муса Магомедов: Під час бойових дій сильно страждає приватний сектор міста. Так, ми в межах наших можливостей допомагаємо у відновленні зруйнованих будинків, купуємо або видаємо будматеріали. Допомагають благодійні фонди й міжнародні організації. Але, на жаль, руйнується більше, ніж відновлюється. Без допомоги держави люди не відновлять приватне житло. З багатоповерховими будинками ситуація більш-менш зрозуміла, зрозуміло, що робити з об’єктами соціальної інфраструктури. А механізму відновлення приватного сектору немає. Приватний бізнес і благодійники не можуть відновити все. І це питання якось потрібно врегулювати.
ДЖЕРЕЛО
