Майя Баранова: «Тренінги, організовані фондом Ріната Ахметова, стали нам у великій пригоді

Уявляєте ситуацію, коли ви приймаєте у свою сім’ю дитину, а вона через три дні спалює в будинку цілий поверх? А вам потрібно полюбити цю дитину. Майя Баранова, мама-вихователь, поділилася з порталом «Сирітству – ні!» незвичайною історією створення свого дитячого будинку сімейного типу.

Це сталося дев’ять років тому, коли Майя Анатоліївна та Аркадій Володимирович думали зовсім не про створення прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу, а молилися про те, щоб Майя Анатоліївна одужала.

– Перша прийомна дитина з’явилася в нас у родині разом із мамою, – розповідає мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу Майя Баранова. – Це був 10-річний син жінки, з якою я лікувалася в медустанові для… безнадійних. Хлопчик щовечора приносив мамі памперс і булочку з їдальні санаторію, куди його помістили на час лікування його мами. Булочку, яку йому давали в санаторії, він не їв – беріг для мами. А щоб купити мамі памперс, хлопчик збирав і здавав склотару. Мій діагноз, на щастя, не підтвердився. Вийшовши, я купила пачку памперсів, продукти і поїхала до них додому. Жінку теж виписали, але, на жаль, її діагноз підтвердився – моя колишня сусідка у палаті була безнадійна.

Прийшовши відвідати колишню сусідку у палаті, Майя Анатоліївна виявила, що вона із сином зовсім одна. Рідних у них немає. Баранови прийняли рішення забрати жінку разом із її сином до себе додому. Сестра й дочка Майї Анатоліївни – медики, тому виходили жінку, яку вони перевезли до себе додому в несвідомому стані. Підопічна утямилася і прожила з ними ще два роки, хоча так і не встала з ліжка. Вона була така слабка, що самостійно не могла навіть їсти.

Після її смерті подружжя вирішило оформити опіку над осиротілим хлопчиком. Коли почали збирати документи, у службі в справах дітей їм запропонували створити прийомну сім’ю. «Хлопчику ви не рідня, тому таку форму сімейного виховання, як прийомна сім’я, буде оформити легше, а заодно візьмете в сім’ю й дівчинку 15 років, що залишилася без батьківського піклування. Вона незабаром в училище піде, тому поживе у вас не більше півроку», – запевнили в службі в справах дітей.

– І коли ми забирали цю дівчинку з центру психологічної реабілітації, вона вмовила нас взяти у свою сім’ю і її подружку, потім у службі нас попросили взяти й ще одного хлопчика, так у нас виявилося відразу четверо прийомних дітей, – згадує Майя Баранова. – Побачивши, які здібні діти мені дісталися, я почала займатися з ними. І вся ця трійця з відзнакою закінчила школу. Дівчатка вже вступили до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця в Києві. А хлопчик навчається економічної кібернетики в університеті в Дніпрі.

Щойно Баранови перебралися у свій заміський будинок, де, звичайно, було просторіше, ніж у квартирі, кількість прийомних дітей у їхній сім’ї зросла.

«Який у вас будинок великий! Ви могли б взяти ще дітей», – запропонували їм фахівці районної служби в справах дітей, завітавши до Баранових.

– Так ми стали дитячим будинком сімейного типу з дев’ятьма вихованцями, – розповідає Майя Баранова. – І ця цифра довго зберігалася, попри те, що старші ставали самостійними і йшли, а ми знову приймали новеньких молодших. А троє з наших вихованців через п’ять років життя з нами повернулися у свою біологічну сім’ю. Після того, як ми їх підлікували, їх дядько зважився взяти над ними опіку.

Коли Баранови взяли цих дітей у свій дитячий будинок сімейного типу, старшій дівчинці було 12 років, а її братам – 9 і 6. Зараз дівчинці 17, вона вже навчається в технікумі, а хлопчикам – 14 і 11.

– Вони пішли від нас до рідного дядька цьогоріч. Мені було нелегко розлучатися з цими трьома дітьми, хоча, коли вони прийшли до нас, нелегко було справлятися з ними, з дітьми матері, яка була позбавлена батьківських прав. Діти не отримали в рідній сім’ї належного виховання, – зізналася Майя Анатоліївна. – Коли вони жили в нас, ми не заперечували проти того, щоб вони відвідували свою маму, допомагали їй. І, можливо, це допомогло їй повернутися до нормального життя, реабілітуватися, знайти роботу, почати опікуватися долею своїх дітей. Їхня мама, до речі, – ровесниця моєї старшої дочки. Її доля мені теж була не байдужа.

Діти тепер живуть, можна сказати, поруч зі своєю мамою: її квартира в тому ж будинку, що й дядька, який взяв дітей під опіку. На сьогодні в дитячому будинку сімейного типу Баранових семеро дітей. Одна з вихованок має інвалідність.

– Дівчинці сьогодні вже 15 років, вона погано ходить, тому що в неї – викривлення хребта й не сформовані тазостегнові суглоби – їх немає зовсім. Зробити операцію не змогли. Коли ми брали до себе цю дитину, мені пообіцяли, що благодійні фонди допоможуть нам з операцією, але в Німеччині, де погодилися виконати цю операцію, клініка виставила нам рахунок в 160 тисяч євро за низку операцій і дворічний період реабілітації. Жоден фонд таку суму не потягнув.

– Одна дівчинка буде лікарем-ветеринаром, інша – вихователем дитячого садка. А хлопчики, які зараз навчаються в ПТУ, прийшли до нас уже підлітками, їхня база знань була дуже слабка, тому вони, складаючи зовнішнє незалежне оцінювання, не набрали достатньої кількості балів для того, щоб вступити до вишів, – розповідає Майя Анатоліївна. – Але це чудові працьовиті хлопці. Моя четвірка на випускному вечорі в школі була найкрасивішою – ми з чоловіком не пошкодували коштів на те, щоб діти запам’ятали свій шкільний випускний! – не без гордості згадує мама-вихователь.

Однак, за словами мій співрозмовниці, у коротку розповідь про те, якими прийшли в будинок Баранових вихованці і якими стали, безумовно, не вміститься величезна праця батьків-вихователів, про яку можна написати «Педагогічну поему».

– «Легких» дітей у нас не було. Але за рік-два всі прийняті ставали нам рідними і вихованими молодими людьми, які здобувають професії, знають ціну грошам. Для цього ми привчали їх до праці за своєю методикою: хочеш собі планшет – зароби половину коштів на нього, а половину ми додамо. Я домовлялася з керівником сільгосппідприємства, яке в нас поблизу, про те, щоб він брав їх на роботу – на корівник, у сад, на поле. Він давав їм посильну роботу, а платили за неї насправді ми. Взимку діти прибирали сніг. Потім до зароблених коштів ми додавали вихованцю ще половину. Так кожна дитина й усвідомлювала необхідність добувати кошти на те, що їй хочеться мати.

Співрозмовниця зізналася, що не з усіма дітьми все виходило. Двоє нових хлопчиків 14 років добровільно покинули дитячий будинок сімейного типу Баранових.

– Хлопці- «новосели» не вжилися зі «старожилами», – вважає Майя Анатоліївна. – Вони ображалися, коли ті вказували їм на необхідність дотримуватися правил, встановлених у цьому будинку. Новенькі не могли зрозуміти, чому не можна не прибирати за собою, чому не можна гуляти до ранку, чому не можна дивитися фільми зі сценами насильства і грати на комп’ютері в ігри, де, щоб дійти до фінішу, потрібно «вбити» всіх. А головне – вони щиро не розуміли, чому їх ні за що не б’ють. Адже вони звикли до цього у свого колишнього життя. Вони так і говорили: «Так не буває, так бути не може, все має бути «правильно». І вони так і не змогли в нас «прижитися», зрозуміти, що ми ставимося до них щиро. Вони пішли, подякувавши нам, але зізнавшись: «Ми так не можемо».

А у всіх інших випадках, вважає Майя Анатоліївна, допомагали адаптувати вихованців у сім’ї знання, отримані на тренінгах.

– Тренінги, організовані Фондом Ріната Ахметова в межах програми «Сирітству – ні!», стали для нас рятівною паличкою! – зазначила співрозмовниця. – Там ми обговорювали те, про що ти соромишся поділитися з будь-ким! І твою ситуацію розбирають, обговорюють, підказуючи вихід, ділячись досвідом. І ти відразу розумієш, що ти – не один, що твоя ситуація – не так уже й оригінальна, що через це пройшли багато, що майже у всіх прийомні діти щось крали, лінувалися вчитися і брехали. Ми дізналися, що деякі прийомні батьки вже проходили ту ситуацію, коли дитина, яка щойно прийшла у твою сім’ю, випробовує тебе на міцність. Наприклад, у нас один прийомний хлопчик спалив у будинку цілий поверх. І, звичайно, нам хотілося його «прибити», а нам потрібно було полюбити його. Я в такому разі даю свою «фірмову» пораду: чим сильніше ви розсердилися на цю дитину, тим більшою має бути відстань між вами, щоб дитина не бачила виразу вашого обличчя в цей момент і не почула того, що може випадково вирватися з ваших вуст.

Познайомившись з іншими учасниками тренінгів, подружжя Баранових зрозуміло, що не тільки в них уже повний двір підібраних котиків, яких приносять діти. І долю пухнастих знайд вам доведеться «влаштовувати» точно так само, як долю довірених вам дітей. А самих дітей у будинку майже щодня буде мінімум вдвічі більше, щойно вони підуть у школу: до них почнуть приходити їхні однокласники і друзі з двору, зі спортивної секції й музичної школи. Баранови почули, що не тільки в них вдома давно немає жодного ще не ремонтованого стільця, крана й меблів, а підлогу потрібно заасфальтувати… Почули про те, що дитина, яка пожила у ненормальній сім’ї, яка побувала в інтернаті чи притулку, може стати чудовим лікарем, видатним ученим, але… приходячи в будинок, який замінив їй рідну домівку, вона за звичкою обов’язково продавить кнопочку на пульті від телевізора, відкрутить ґудзик на оббивці крісла…

– Коли до нас у гості приходить наш «первісток», якому вже 20 років, він обов’язково відірве якийсь ґудзик з оббивки, – посміхається Майя Анатоліївна. – Дитина, а для мене він – дитина, і сама не знає, навіщо це робить. Вона зауважує це тільки тоді, коли ґудзик уже в неї в руках. І вона розуміє, що назад його можна тільки лише пришити. Ось чому ми намагалися, щоб діти самі заробили собі на якусь річ, щоб розуміли, що все, чим вони користуються, чогось вартує. І ми, батьки, повинні розуміти, що щось вдасться скорегувати в цій дитині, а щось – ніколи. Це потрібно зрозуміти, прийняти й навчитися радіти тому, що вам вдалося.

До речі, у родині Баранових є ще маса «фірмових рецептів» для того, щоб дати відчути себе кожному мешканцеві їхнього будинку частиною єдиної родини. Наприклад, новорічні театральні постанови: діти ставлять спектаклі в подарунок батькам. Батьки ніколи заздалегідь не знають про сюжет – це сюрприз. А у відповідь батьки готують святкову вечерю. Вечір закінчується феєрверком. А після того, як декорації прибирають, іноді потрібно десь штукатурити або дірку килимком прикрити. Але це не порівняти з тим святом, яке запам’ятовується на довгі роки!

ДЖЕРЕЛО