Iнтерв'ю з Мирославом Слабошпицьким
Мирослав Слабошпицький, український кінорежисер та сценарист, розповідає про роботу над новою повнометражною картиною та проблемами вітчизняного кінематографа.
- Взагалі цей фільм давно пов'язаний з Фондом Ріната Ахметова «Розвиток України». Для початку розповім, як з’явився його задум: в мене був короткометражний фільм «Глухота», де знімались справжні глухонімі актори. Він був у конкурсі на Берлінському фестивалі, на фестивалі в Роттердамі. І тоді я подумав, що було б добре зняти повнометражний фільм. Минулого року на «Молодості» «Глухота» отримала гран-прі в національному конкурсі, й саме грошовий еквівалент призу цього конкурсу забезпечував Фонд Ріната Ахметова. Ми не отримували грошей на фільм, але, що є дуже важливим, на цьому заході були представники Фонду, які презентували напрямок «Кіно».
- Розкажіть більше про фільм «Плем’я»?
- Фільм дуже амбітний, і є безпрецедентним експериментом: ніхто до нас цього не робив. Якщо він буде знятий, він може стати суспільним артефактом. Всі ролі в нас виконують люди з вадами слуху, непрофесійні глухі актори. В минулій стрічці в нас був один професійний актор, що грав міліціонера, інші ж хлопці — це прості, звичайні люди. Але з ними працювалось просто прекрасно. Щоправда, це було двоє з трьох сотень людей, яких ми передивилися.
У «Племені» ж у нас двадцять глухих персонажів, а не два. І людей, яких ми відшукаємо, ми маємо навчити якихось мінімальних азів акторської справи: не боятися камери, діяти в камері. Щоб актор отримав роль, потрібно передивитись сотні людей, іншого способу немає. Їх просто треба викликати до приміщення, давати якісь завдання, оцінювати їхні акторські здібності та майстерність. Дуже важливо те, чи є харизма у людини, енергетика — а це не можна зрозуміти з відео. Треба бачити людину, ставити їй завдання, і лише потім приймати рішення: чи стане вона персонажем цього фільму, чи ні.
- Як відбувалась підготовка до зйомок фільму?
- Ідея з’явилася за підтримки Фонду Губерта Белса (Hubert Bals Fund), ще близько року я писав сценарій. «Національне агентство з питань кіно» підтримує фільм фінансово та, напевне, з осені ми вже зможемо почати зйомки. Але до осені ми вже не матимемо другої зими, щоб знімати саме зимову натуру. Тож зараз стоїть питання вибору місць зйомок, а також створення свого роду театрального класу. Ми працюємо в тісній кооперації з культурним центром "Українське товариство глухих", з усіма можливими організаціями, щоб створити трупу, яка робитиме цю історію. Підтримка Фонду важлива для нас, я би навіть сказав, що вона взагалі уможливить появу фільму, тому що залишається не так багато часу. Саме в той період, коли літературний твір починає ставати фільмом, вона є для нас просто визначальною. Звісно, ми би в будь-якому випадку спробували цим зайнятися, але без підтримки це було б дуже складно. На ентузіазмі та за свої гроші ми це вже щось зробили, тепер залишається робити те, на що потрібна підтримка. Перший український фільм, що був показаний в Антарктиді В прокат фільм вийде в 14-му році. Я сподіваюсь, що він стартує на якому-небудь фестивалі класу «А». І безумовно, я сподіваюсь, що він вийде в прокат не тільки в Україні. Наприклад, фільм «Глухота» живий і досі, його показували навіть в Антарктиді — я думаю, це був перший український фільм, що був показаний в Антарктиді. А тиждень тому я отримав листа від американської компанії indie flicks, що займається дистрибуцією відеоконтенту: вони запропонували розмістити «Глухоту» на їхньому ресурсі, щоб зробити його доступним для користувачів інтернету.
- Мабуть майже в усіх країнах кіно існує за рахунок держави?
- Так, у Німеччині, Франції, Грузії — будь-де, хіба що за винятком Сполучених Штатів. Тому й в Україні має бути така політична воля держави, що їй потрібен кінематограф. Кінематограф – це атрибут цивілізованої держави, як олімпійська збірна. Якщо держава вважає, що кінематограф їй потрібен, вона його фінансує. У Франції, наприклад, шалені субсидії; у Німеччині теж, але там трохи по-іншому – там є фонди федеральних земель. А от в Угорщині зараз узгодили фактично драконівський закон стосовно кіно. Кіно – це, так чи інакше, гроші платників податків. Я дуже радий, що у Фонду «Розвиток України» з’явився напрямок «Кіно», бо, на жаль, інші фонди кіно не підтримують. Частково я розумію чому: бо за законом будь-яка кіностудія вважається прибутковою, й не важливо, що саме ви робите – артхаус, мультфільми, серіали, а в нас все інакше. Є такий шеститомник «Історія кіно» — так от насправді це книга про гроші. В кіно, на жаль, не можна, як, наприклад, у літературі, сісти й написати щось, потім викласти це в Інтернеті – і хтось прочитає. У кінематографі все пов’язано з технічними засобами, тобто і з грошима, тому, власне, дуже добре, що існує така програма. Я свої перші короткометражки знімав за дуже невеликі гроші, адже тоді не було такої програми, і нам доводилось виходити із ситуації самотужки.
