Гаряча лінія 0800509001
ua
ua

Iнтерв'ю із кінорежисером Мирославом Слабошпицьким

17.01.2013

Мирослав Слабошпицький, український кінорежисер та сценарист, розповідає про свій фільм "Глухота", роботу над новою повнометражною картиною та проблеми вітчизняного кінематографа.

Про фільм «Глухота» , Фонд «Розвиток України» та ідею створення фільму «Плем’я»

Взагалі цей фільм давно пов'язаний з Фондом Ріната Ахметова «Розвиток України». Для початку розповім, як з’явився його задум: в мене був короткометражний фільм «Глухота», де знімались справжні глухонімі актори. Він був у конкурсі на Берлінському фестивалі, на фестивалі в Роттердамі. І тоді я подумав, що було б добре зняти повнометражний фільм. Минулого року на «Молодості» «Глухота» отримала гран-прі в національному конкурсі, й саме грошовий еквівалент призу цього конкурсу забезпечував Фонд Ріната Ахметова. Ми не отримували грошей на фільм, але, що є дуже важливим, на цьому заході були представники Фонду, які презентували напрямок «Кіно».

 

Про фільм «Плем’я»

Фільм дуже амбітний, і є безпрецедентним експериментом: ніхто до нас цього не робив. Якщо він буде знятий, він може стати суспільним артефактом. Всі ролі в нас виконують люди з вадами слуху, непрофесійні глухі актори.

В минулій стрічці в нас був один професійний актор, що грав міліціонера, інші ж хлопці — це прості, звичайні люди. Але з ними працювалось просто прекрасно. Щоправда, це було двоє з трьох сотень людей, яких ми передивилися. У «Племені» ж у нас двадцять глухих персонажів, а не два. І людей, яких ми відшукаємо, ми маємо навчити якихось мінімальних азів акторської справи: не боятися камери, діяти в камері. 

Щоб актор отримав роль, потрібно передивитись сотні людей, іншого способу немає. Їх просто треба викликати до приміщення, давати якісь завдання, оцінювати їхні акторські здібності та майстерність. Дуже важливо те, чи є харизма у людини, енергетика — а це не можна зрозуміти з відео. Треба бачити людину, ставити їй завдання, і лише потім приймати рішення: чи стане вона персонажем цього фільму, чи ні.

Підготовка до зйомок фільму

Ідея з’явилася за підтримки Фонду Губерта Белса (Hubert Bals Fund), ще близько року я писав сценарій. «Національне агентство з питань кіно» підтримує фільм фінансово та, напевне, з осені ми вже зможемо почати зйомки. Але до осені ми вже не матимемо другої зими, щоб знімати саме зимову натуру. Тож зараз стоїть питання вибору місць зйомок, а також створення свого роду театрального класу. Ми працюємо в тісній кооперації з культурним центром "Українське товариство глухих", з усіма можливими організаціями, щоб створити трупу, яка робитиме цю історію.

Підтримка Фонду важлива для нас, я би навіть сказав, що вона взагалі уможливить появу фільму, тому що залишається не так багато часу. Саме в той період, коли літературний твір починає ставати фільмом, вона є для нас просто визначальною. Звісно, ми би в будь-якому випадку спробували цим зайнятися, але без підтримки це було б дуже складно. На ентузіазмі та за свої гроші ми це вже щось зробили, тепер залишається робити те, на що потрібна підтримка.

Перший український фільм, що був показаний в Антарктиді

В прокат фільм вийде в 14-му році. Я сподіваюсь, що він стартує на якому-небудь фестивалі класу «А». І безумовно, я сподіваюсь, що він вийде в прокат не тільки в Україні.

Наприклад, фільм «Глухота» живий і досі, його показували навіть в Антарктиді — я думаю, це був перший український фільм, що був показаний в Антарктиді. А тиждень тому я отримав листа від американської компанії indie flicks, що займається дистрибуцією відеоконтенту: вони запропонували розмістити «Глухоту» на їхньому ресурсі, щоб зробити його доступним для користувачів інтернету.

Кінематограф як атрибут цивілізованої держави

Майже в усіх країнах кіно існує за рахунок держави. У Німеччині, Франції, Грузії — будь-де, хіба що за винятком Сполучених Штатів. Тому й в Україні має бути така політична воля держави, що їй потрібен кінематограф.

Кінематограф – це атрибут цивілізованої держави, як олімпійська збірна. Якщо держава вважає, що кінематограф їй потрібен, вона його фінансує. У Франції, наприклад, шалені субсидії; у Німеччині теж, але там трохи по-іншому – там є фонди федеральних земель. А от в Угорщині зараз узгодили фактично драконівський закон стосовно кіно.

Кіно – це, так чи інакше, гроші платників податків. Я дуже радий, що у Фонду «Розвиток України» з’явився напрямок «Кіно», бо, на жаль, інші фонди кіно не підтримують. Частково  я розумію чому: бо за законом будь-яка кіностудія вважається прибутковою, й не важливо, що саме ви робите – артхаус, мультфільми, серіали, а в нас все інакше.

Є такий шеститомник «Історія кіно» — так от насправді це книга про гроші. В кіно, на жаль, не можна, як, наприклад, у літературі, сісти й написати щось, потім викласти це в Інтернеті – і хтось прочитає. У кінематографі все пов’язано з технічними засобами, тобто і з грошима, тому, власне, дуже добре, що існує така програма. Я свої перші короткометражки знімав за дуже невеликі гроші, адже тоді не було такої програми, і нам доводилось виходити із ситуації самотужки.