Блог прийомної мами Наталії Моляр. «Робота 24/7, або Як полюбити чужу дитинку…»

Наталя Моляр та її ДБСТ вже три роки є найактивнішими учасниками тренінгів та семінарів Фонду Ріната Ахметова. До того ж «стаж мами» в Наталі – більше 10 років. З нагоди 10-річчя порталу «Рінат Ахметов – Дітям. Сирітству – ні!» Наталя буде вести блог про найболючіші теми прийомних дітей. Блог прийомної мами планується публікувати щотижня. І перший ми попросили її присвятити відповіді на запитання: чому успішна жінка-юрист, мати двох рідних діток, вирішила стати прийомною мамою…

Вчора нарешті забрали до себе ще трьох діток. Тепер у нашім ДБСТ 11 дітлахів. Життя набирає нових обертів. Як же ми чекали їх, готувались! А скільки сил, нервів, документів, зустрічей було перед тим! У найскладніші моменти знаходяться «добрі люди», які скажуть: «Наталя, ну воно тобі потрібно? Була б юристом і не парилася. Коли таке чую, вже точно знаю: треба зупинитися, перепочити. Розумію, що не існує Наталії юриста. Існує Наталя мама, як би не було важко…

Прийомна мама – це вже стиль мого життя. Мені навіть здається, що я без цього і не змогла б прожити жодного дня. І як мама, я інакше сприймаю ролики про дітей, які потребують батьків. Пости чи коментарі «Боже, яка бідна дитина!» чи «Ой, яка малесенька!», вибачте, мене навіть інколи дратують. Що їм від цих слів? Вони не зігріють, не обіймуть. Діток не треба жаліти словами, всі вони чекають на люблячу родину . Їх потрібно забирати в свою родину і виховувати. Зрозуміло, що всі вони травмовані, пройшли нелегкий шлях. Єдина можливість витримати їх – це щиро їх полюбити.

Як полюбити чужу дитину? Прості запитання завжди найскладніші. Але я знайшла для себе формулу. Любов – це не почуття, це рішення. В якийсь момент я прийняла це рішення – і взяла чужих дітей в свою родину, в свою душу, в своє серце. Це моє рішення. І воно діє. Для мене ці дітки – з плюсами чи мінусами – мої! І все, більш нема чого вигадувати… Хоча так, спочатку дуже страшно. Я зрозуміла, що мама – це робота 24/7, а діткам потрібен вагон, тонни почуттів, обіймів, слів, часу.

Страшно було від того, чи вистачить мене на них усіх? А справлюся я з цим? Адже цим дітям потрібні не лише їжа, одяг та дах над головою. Я ж маю взяти їх в своє серце, в свою душу. А вистачить місця в серці на всіх? Цей страх жив в мені майже два перші роки, потім якось минулося. Я зрозуміла, що потрібно не стільки виховувати дітей, скільки виховувати себе. Коли ти хочеш, щоб діти щось певним чином робили – роби це сама, а діти вже скопіюють. Діти – наше дзеркало. Кажуть, подивившись на діток, побачиш їхніх батьків. Це точно! Про наші спільні з дітьми фото постійно кажуть: «Наталя, як на вас дітки схожі! Як рідні!» Ну, так і є. Вони мої, наші з чоловіком. Наші найрідніші.