Преодолеть равнодушие: Фонд Рината Ахметова публикует лучшие работы конкурса эссе «Донбасс и Мирные»

В конце минувшего года Фонд Рината Ахметова подвел итоги конкурса эссе «Донбасс и Мирные». Идея его проведения возникла во время презентации уникального проекта Фонда – фотокниги «Донбасс и Мирные» во Львове. Огромное внимание к изданию показало: тема судьбы мирного населения востока Украины важна и актуальна среди молодежи.

Всего в конкурсе участвовало 15 работ, авторами которых стали украинские школьники и студенты. Литературное мастерство ребят оценивало жюри, куда вошли известные журналисты, книгоиздатели, писатели и публицисты нашей страны. Но даже столь авторитетному составу было нелегко назвать тройку финалистов – на таком высоком уровне были все присланные работы.

«Самое ценное в конкурсных работах – сопереживание молодых авторов участи людей Донбасса. «Мы не можем быть счастливыми, когда рядом происходят такие трагические события, а люди нуждаются в помощи», – замечательно, что сердца украинской молодежи откликаются на чужую боль. Спасибо участникам конкурса за их глубокие и очень трогательные произведения», – сказал Роман Рубченко, директор Фонда Рината Ахметова.

При чтении нескольких эссе некоторые члены жюри не могли сдержать слез. По словам писательницы Оксаны Шпортько, их авторы смогли пережить чужие истории как свои собственные. Ведь преодолеть равнодушие к трагедии было одной из главных целей издания «Донбасс и Мирные».

«Равнодушие – это порок нации, который может погубить миллионы сердец. Охладеть проще всего. Фотокнига «Донбасс и Мирные» – символ первых шагов на пути к признанию проблем украинцев», – написал автор одного из эссе-победителей.

В результате долгих обсуждений первое место единогласно присуждено студентке Мирославе Терещенко из Киевской области. Второе место заняла работа Виктории Стовбы из Днепропетровской области. Третье досталось Екатерине Комарницкой из Киева.

Фонд Рината Ахметова предлагает вашему вниманию эссе, признанные лучшими. Тексты публикуются на языке оригинала.

1 место

Спочатку з’явилась Вона. Вона створила правила.

Опісля прийшли слова. Слова про істину. Слова про неї, про війну.

Але чи варто говорити, коли навколо тиша?

Змалечку нас вчать не чіпати чуже. Нам говорять про кордони. Про зону людського комфорту. Ми навіть не помічаємо, як вимальовуємо власний простір. Егоїстичний ген пульсує в крові, як отрута в ідеальному симбіозі з адреналіном.

Ми будуємо кордон між собою, власним «я» і суспільством, «сірою масою». Шаблони і стереотипне бачення – те, що всі помилково називають фразою: «Я ж не такий». Насправді всі ми – такі, маленькі егоїсти, які відгороджуються від світу, здавалося б, у найблагороднішому прагненні здобути комфорт. Але чи варто?

Чи дивилися ви сьогодні в дзеркало? Так, Напевно, що так. Щось змінилось? Чи все гаразд? Може, нова родимка, старий шрам, зморшки від усмішки чи веснянки від сонця?

А чи реагуєте ви на подразнення? Від бритви? Від неввічливого сусіда в метро чи тролейбусі, який потупав по ваших нових черевичках? Чи від телевізора з новинами, які цілодобово лунають? У перших двох випадках вашому обуренню не буде краю, а от у третьому… Що ви зробите? Послухаєте і вимкнете?  Певно, що так. Постійні новини про неоголошену війну, кількість загиблих і негатив – примарна перспектива для хорошого початку ранку.

Чотири роки і п’ять місяців вистачило, щоб перетворити бойові дії на території Донецької і Луганської областей на інформаційний шум. Тепер ми сприймаємо його точнісінько так, як симфонію дрилі в сусідній квартирі  о сьомій ранку в суботу.

Шкода, але більшість людей уже збайдужіли до будь-чого, що пов’язано зі Сходом України. Байдужість – це вада нації, яка може згубити мільйони сердець. Так, нам болить, тому ми рефлекторно намагаємося забути про рану. Зав’язати очі і не бачити масштаби цієї рани, бо так легше. Збайдужіти – найпростіше.

«Донбас і Мирні» – книга для тих, хто не хоче втратити свою національну гідність і стати тим, кому однаково. Одинадцять історій творять одну і розповідають про те, як жити там, де панує Вона. Неоголошена і незвана війна захопила кожну частинку життя, бажаючи вирвати якнайбільше у безневинних людей. Вона диктує правила і вчить виживати в умовах пострілів і вибухів.

Багатогранність й багатоликість книги вражає. Відчути дух свободи і волі в замкненому просторі й почати дихати інакше, цінуючи кожну мить, бо ти – вільний. Навіть,якщо ти не причетний до війни, то повинен переглянути і прочитати фотокнигу «Донбас і Мирні», створену Фондом Ріната Ахметова, аби побачити історію сьогодення крізь призму фотоісторій.

«Донбас і Мирні» поставить тебе на місце людей, які живуть на сході країни.

Зіштовхнутись з маленькою катастрофою, відсунути кордони і нарешті осягнути масштаби сучасного апокаліпсису, який почався з Донецька й Луганська. Все це реально, щойно починаєш тримати в руках фотокнигу. Ти забуваєш про егоїзм і починаєш відчувати біль, адже і ти міг бути на місці Мирних, якби народився саме там, а не тут. Навіть байдужість втрачається, що означає лише одне: слова дістались цілі – й опісля тиша зникне.

Читати, слухати і аналізувати. Знати, діяти і жити. Досить будувати кордони і пропагувати байдужість. Варто нарешті почути заклик про єднання і допомогу. Визнавати конфлікт не соромно. Кричати, щоб тебе нарешті побачили, сміливо.

Фотокнига «Донбас і Мирні» – символ перших кроків на шляху до визнання проблем українців. Тому, можливо, в майбутньому винні в руйнації доль мільйонів будуть покарані, а поки руйнуйте свою зону комфорту і не будьте байдужими.

Байдужість вбиває.

Терещенко Мирослава, студентка 2 курсу, медіапродюсування,

КНУ ім. Т. Шевченка Інституту журналістики

2 место

Ціна щастя

Війна в однаковій мірі обкладає даниною чоловіків і жінок,

але з одних стягає кров,  з інших – сльози.

В. Теккерей

Життя кожної людини сповнене хороших подій,  у такі хвилини вона відчуває себе задоволеною або навіть щасливою. Кожен по-своєму трактує зміст поняття «щастя». Воно наповнює порожню ємність глибоким удоволенням та відчуттям безмежної радості.

Люди перестали  цінувати благословенний стан, в якому перебувають у мирний час у родинному колі, спокої та радості.  У ті хвилини їхні думки присвячені дрібним побутовим проблемам, чварам із сусідами чи випадковим перехожим. Неоціненний скарб втрачає свою нинішню вартість і актуальність доти, доки не трапиться страшне лихо, що переверне все догори дриґом. Коли війна безжалісно ступає  на поріг рідних кордонів, коли близькі твої вимушені зустрітися сам-на-сам з жорстокою  кривавою машиною, що губить не лише тіла, але й долі окремих особистостей і цілих народів. Історія так і залишається свідком того, що ніхто не робить висновків з  життєвих уроків – досі ми наступаємо на ті самі граблі. Можна припустити, що все повторюється знову і знову. Пройшли одне коло пекла, перейшли на інший рівень – і так без кінця-краю.  Система породила монстра закономірностей, який не передбачає втішне існування у раю, що так і залишиться недосяжним.

Україною  крокує війна. Ніби давно загинула Небесна сотня... А яка за рахунком  Небесна сотня гине на сході зараз?! У страшних умовах окупантської чуми, що вражає здорові клітини страшною хворобою, стираючи той єдиний імунітет, який набував організм здорової державності протягом кількох важливих етапів, усі забули про щастя.

Яке може бути щастя, коли у сім’ях на фронт забирають батьків, синів? На жаль, мені це так відомо… Мій тато був там. Я живу далеко від Донецька й Луганська, але мені доля зробила ведмежу послугу. Я  пережила той період, коли мені здавалося, що я знаходжуся там, у  тому котлі. Це зумовлювалось тим, що коли набираєш напам’ять вивчений номер телефону, а тобі у відповідь: «На даний момент абонент поза зоною досяжності»; потім тільки довгі гудки і думки лише про те, щоб цей абонент був  в статусі «живий»… І коли татусь бере слухавку – от тоді  справжнє щастя. А до цього і після цього травлять душу сльози. Ні, не тільки мої сльози, а плач  матері, маленького братика, який у свої два роки вже розуміє, що татко захищає  рідну землю, але не розуміє, чому він зараз не з ним… Це дуже складно уявити тим, хто це не пережив. А  у когось проблеми  ще гірші! І ви щасливі, доки  ця ситуація не торкнеться вас та ваших близьких, яким би там ти не був патріотом, але чужі проблеми тебе хвилюють щонайменше.  Українська ментальність дає про себе знати: наша хата з краю – нічого не знаю!

Проте світ не без добрих людей. Про це я дізналася на щорічному книжковому форумі у Львові, на презентації фотокниги «Донбас і Мирні». Я не вперше чую про Фонд Ріната Ахметова, але по-справжньому відкрила його лише тоді.  Він  є ангелом-охоронцем людей, до яких у мирні домівки завітала безжальна  війна. Відвідавши кілька заходів у рамках проекту «Донбас і Мирні», я повірила у безкорисливе меценатство. Виявляється, у нашій країні є люди, котрим не потрібен просто піар, і це надихає. Ці люди дарують шанс бути щасливими іншим.

Не поспішаючи маю змогу гортати сторінки цієї фотокниги вдома. Відверто скажу: кожного разу залишаю свої сльози на сторінках, повезу її додому та покажу брату. Там реалії жорстокого та несправедливого життя, зламані долі… Ніколи, дійсно, не замислювалась, як тримається наш «східний світ», як людям вдається це переживати. Думала, що ця система дуже просто діє, не розуміла, що за цим стоїть колосальна робота людей з великою душею. Більшість людей не замислюються симетрично. Соромно, що тільки зараз, маючи журналістський фах, відкрила очі на правду. Інші чиновники та політики повинні брати приклад, а країна – знати своїх героїв.

Україно, розправ крила! Нехай твої вільні сини кинуться в бій за майбутнє без кровопролиття і жахливих втрат, бо на тілі твоєму кровоточать рани, які час  від часу присипають сіллю продажні діти з чужих земель. Хоча не варто забувати і тих, хто ранить твою душу тут, у самому її серці. Чи можна бути щасливим в цей недобрий час? На це питання однозначної відповіді немає. Кожен судить по собі.

Я стану найщасливішою, коли почую, що війна на сході України скінчилася. Я знаю, що тоді ми обов’язково досягнемо загального  щастя, адже ми – українці,   і наша  Україна встане з колін, розчеше коси, покрокує вранішньою росою босою, більше  не впаде на коліна, не завадять нам свободою напитися, доки в нашій душі живе душа українця. І слід додати слова великого генія – просвітника  Т.Шевченка:

«Встане Україна

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!»

А коли ми ці слова втілимо у життя, ми станемо по-справжньому щасливими. У нас не буде умов бути нещасними. І тоді ми скажемо впевнено: «Ми всі щасливі сьогодні!»

Вікторія Стовба,

2 курс, Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка

3 место

Можно закрыть глаза и не видеть. Зажать руками уши и не слышать. Лично моя отдалённость в эту секунду составляет 765 километров. Это около одиннадцати долгих часов дороги до маленького села в Донецкой области, одиннадцать часов до прошлого, до моих родственников, о которых совершенно ничего не знаю. Но знаю, что они есть. Или были там.

Эти истории витают в воздухе, просачиваются сквозь мои будни, колко задевают моё сознание на несколько минут перед сном…

И здесь не только о войне, которая далеко, о взрывах, которые я никогда не слышала. Здесь о жизни, о тех, кто ещё долго не сможет спать, о чём-то тёплом и светлом, таком, как у всех, но отобранном. Здесь о доме, в который кто-то уже никогда не вернется.

От предисловия до эпилога ровно 119 страниц, на которых существует жизнь. Истории Мирных на фоне разрушенных зданий, раскрошенных снарядами опор мостов, пустых дорог, тёмных подвалов панельных домов, куда так боялись заходить в детстве и так быстро бежали всем подъездом во время очередного обстрела.

«Донбасс и Мирные» – это грустная, но честная антология. Тёмная страница, которую нужно принять и узнать, ведь она имеет место и в нашей жизни. Мы закрываем этот монохромный том и надеемся, что настоящий, не печатный эпилог всё же ожидает нас в ближайшем будущем.

Катя Комарницкая