«Хіба можна сховатися від війни?»: Фонд Ріната Ахметова назвав переможців конкурсу есе «Один день»
Це безпрецедентне зібрання особистих історій людей, життя яких кардинально змінив збройний конфлікт на Донбасі. Фонд отримав від школярів майже 2000 конкурсних робіт. Двадцять чотири з них були визнані журі кращими. Вони увійдуть до архіву Музею.
Однією з фіналісток стала Ганна Мігаль із Горлівки. Нині дівчина живе і навчається у Маріуполі. Свою розповідь вона веде від третьої особи.
– 2014 рік, початок літа, на яке з нетерпінням чекала маленька семирічна Аня, щоб більше часу проводити зі своєю родиною. Вона ще не знає, що в найтепліший місяць літа, липень, для маленького серця почалася доросла доля… Що означає мир для нашої головної героїні, якій вже 14 років? Мир для неї залишився у дитинстві, яке вона провела в рідному місті поряд із рідними людьми, – написала Ганна.
Ще одним фіналістом став Данило Ушкаць із Донецька. Його родина була змушена переїхати до Красногорівки.
– Батько відвіз мене до бабусі, у центр міста. Але хіба можна втекти від війни? Хіба для неї має значення, скільки тобі років – 8 чи 80? Бабуся розповідала мені казки, але я не пам'ятаю жодної з них. Я пам'ятаю лише жах, мені хотілося сховатися під ліжком, накритися з головою ковдрою і нічого не чути… Скільки триває ніч? Думаєте, 6, 7, 8 годин? Помиляєтесь. Вічність. Почалася війна... Я переходив з однієї школи до іншої, і знайшов свою улюблену. Мені подобається це місто в спокої та затишку. Щоразу, коли чув гуркіт ліфта, я здригався, я боявся, що війна наздожене нас і тут. Я переїхав до Красногорівки. Мені 15 років. Восьмий рік я не був удома. А де, власне, мій дім? Де, взагалі, моє місце? – запитує Данило.
Ще одна робота, яку відзначило журі, – есе Вадима Сухобруса. Його історія нікого не залишить байдужим:
– Здригнувся тоді Сіверський Донець, і криваві сльози, як дощ, залили землю. Проливалася гаряча кров, обривалося навіки життя людське! Звідусіль до неба долинали крики поранених та вмираючих. «Мамо, мамо, мені дуже страшно!» – злякано прошепотіла моя 4-річна сестричка Маша, притулившись до матусі. Я мовчав, стиснувши зуби. Вибух! І раптом темрява... Нарешті я розплющив очі. Мене охопило почуття розпачу та безнадійності. Як уві сні, я побачив скалічені людські тіла, свою маму з Марічкою. Вони більше не дихали... Поруч стояла якась чорна жінка. Вона торкнулася їх своїми закривавленими руками. Я зрозумів, що то війна – страшна дочка зла. Кровопролитна, руйнівна.
«Голоси Мирних» – безпрецедентний онлайн-музей, який документує свідчення мирних жителів Донбасу. У ньому вже зберігається понад 5000 історій. Мета – зібрати 100 000 до 2025 року.
Щоб залишити свою історію та зробити внесок у збереження пам'яті, достатньо перейти за посиланням https://civilvoicesmuseum.org/my-story і заповнити невелику анкету або залишити свої контактні дані для зворотного зв'язку. Також ви можете звернутися до Фонду за психологічною допомогою, зателефонувавши за номером 0800509001.
